Фідель Павленко Бі-Бі-Сі, Київ

Пан Романенко був одним із засновників і багаторічним генеральним директором Наукового центру радіаційної медицини, зараз залишається у ньому консультантом. На час аварії на ЧАЕС обіймав посаду міністра охорони здоров’я УРСР.

Бі-Бі-Сі: Анатолію Юхимовичу, згадуючи події 19-річної давнини, мабуть не буде перебільшенням сказати, що аварія на ЧАЕС стала не просто несподіванкою, а справжнім шоком для країни?

А. Романенко: Перш за все, була впевненість, що на атомній станції аварії бути не може. Десь за півроку до аварії я з групою колег-міністрів відвідав Чорнобильську АЕС. Нас приймав тоді головний інженер, і я його як лікар розпитував, яка тут техніка безпеки, як готова станція до потенційної аварії тощо.
І я добре запам’ятав, як він мені відповів на запитання запитанням: Ви знаєте, яка вірогідність потрапити під метеорит, що падає з космосу? Один шанс на кілька мільйонів? Так от вірогідність аварії на АЕС ще менша.
Тому, коли сталася аварія, спочатку – у перші дні - ніхто не надав цьому серйозного значення.

Бі-Бі-Сі: Вас особисто звістка про аварію, якщо не помиляюся, застала за межами України?

А. Романенко: Я тоді якраз був у Сполучених Штатах. Ви знаєте, у ті часи ми всі були аж надто засекречені, ніхто мені особисто нічого не повідомив, я довідався про аварію з американських газет, поки були там на симпозіумі.
Сам з готелю передзвонив до Києва до міністерства – запитав чергового, що власне сталося. Він каже: якась пожежа на станції, туди виїхали ваш заступник і заступник голови Кабміну України пані Орлик.
Я вирішив, що оскільки рівень не найвищий, мабуть і масштаби аварії невеликі. Ще телефонував дружині – хто ж, як не вона, скаже правду! Вона теж сказала, що ніяких повідомлень не було, он онучка наша у дворі в пісочниці грає. Я й вирішив, що нічого серйозного.

Бі-Бі-Сі: Але у місцевих виданнях, напевно, щодня з’являлися повідомлення, адже для американських газетярів це була сенсація?

А. Романенко: Це правда, і ви ж знаєте, які газети у США – по сотні сторінок. Так от і матеріалів щодня більшало, коментарів. Одні вчені кажуть, що нічого серйозного не сталося - і не лише американські вчені, - ну а інші твердять, що сталася катастрофа. І вже кореспонденти хочуть зі мною зустрітись, а я власне й не знаю, що відповідати.
Ми їхали на чергове засідання, і мене екс-президент Картер, під патронатом якого відбувався симпозіум, запрошує до своєї машини і каже: можете скористатися тут супутниковим телефоном, з’ясувати усе що треба, бо в нас тут вже є дані, що в районі Чорнобиля лежать трупи – мабуть, космічна зйомка.
А я собі думаю, як же я зателефоную, це ж мене наші служби перехоплять. Ні, кажу, ви мене, будь ласка, назад до готелю завезіть. Звідти зателефонував до представництва України в ООН, там тоді Генадій Удовенко працював. Він теж каже, що нічого не знає. Тобто навіть на такому рівні інформації не було. Але вже тривога в мене зростала, і я вирішив повертатись до Києва.

Бі-Бі-Сі: А що, тоді було можливо просто перервати візит делегації? Ви ж самі кажете, що інформації про масштаби аварії не було.

А. Романенко: Я пояснив якимись державними справами, а прямих авіарейсів до України з Америки не було, тож мені довелося летіти через Канаду – допомогли у нашому консульстві. І от я лише другого травня прилетів до Києва. Зустрічає мене в аеропорту, а там якраз була комісія з Москви, яку проводжали, так от зустрічає мене секретар ЦК і каже: добре, що ви прилетіли, бо тут багато незрозумілого, паніка в людей. І справді вже в аеропорту я побачив натовпи людей – усі прагнули бодай кудись виїхати. Я тоді не поїхав ані до міністерства, ані додому, а прямісінько на залізничний вокзал. І ось там я вперше побачив цю стресову паніку, ці маси людей, які прагнуть купити квитки у будь-якому напрямку, щоби виїхати з Києва.

Бі-Бі-Сі: Напевно, брак будь-якої інформації цю паніку лише посилював?

А. Романенко: Авжеж. Ніхто не виступав ані на радіо, ані по телебаченню, і вже не пам’ятаю, на який день, я сам телефоную тодішньому першому секретареві ЦК Щербицькому, кажу: Володимире Васильовичу, треба людей поінформувати. Він, мабуть, подумав трохи і перепитує, чи ви, мовляв, наполягаєте. Я кажу - так. Тоді він і каже: готуйтеся виступати. І от за декілька днів, здається то було 5 травня, був мій перший виступ, за який мене потім багато критикували. Готував я його сам, але його перевіряли голова Ради міністрів, ЦК компартії, а вже коли я виступав, по обидва боки два дядька сиділи – праворуч і ліворуч.

Бі-Бі-Сі: Після того виступу Вас і справді багато критикували – при чому з усіх боків: влада за, на її думку, занадту відвертість, а люди – за те, що правди не сказали...

А. Романенко: От там звинувачують мене, що я правду не сказав, але я жодного слова неправди після Чорнобиля не сказав. Інша річ, що багато чого я не сказав, бо сам тоді не знав. Єдину зміну у тексті мого виступу було зроблено за наполяганням тодішнього секретаря ЦК Володимира Івашка, він казав, що я певні моменти занадто драматизую і про евакуацію дітей говорити не треба - можна, мовляв, паніку посіяти.
Змінили це у тексті на рекомендацію вивезти дітей з Києва на оздоровлення. Це був найпрозоріший з можливих на той час натяків, що перебувати у Києві справді було небезпечно. Навіть якби я й спробував сказати прямо про евакуацію, мені би просто мікрофон відімкнули.

Бі-Бі-Сі: Окрім інформування населення, яких заходів вживало очолюване Вами міністерство і система охорони здоров’я в цілому?

А. Романенко: Тепер вже можна про це говорити, що до аварії такого масштабу країна, звісно, була абсолютно не готовою. Ми знали, звичайно, про заходи профілактики, про те, що у випадку радіаційного забруднення треба було вживати препарати стабілізаційного йоду. І такі препарати були, але в обмеженій кількості – для працівників станції та мешканців Прип’яті, але ж цього було не досить.
Я просив, щоби усі запаси міністерства охорони здоров’я СРСР спрямували до України, але й їх було замало. А коли була паніка, люди купували й пили звичайний йод, було чимало випадків отруєння. Планів евакуації людей теж не було, хоча були плани евакуації на випадок ядерної війни – тоді це вважалося реальною загрозою, а не можливість аварій на АЕС, і ці плани було задіяно після Чорнобиля.
Щоправда, багатьох людей спочатку евакуювали у селища неподалік, і потім їх довелося вивозити повторно ще далі. Я розпорядився, щоби кожна область вислала принаймні по одній машині “швидкої” з бригадами лікарів і фельдшерів до кожного селища, куди вивозили людей. Але чимало помилок було зроблено через брак знань і брак відповідних планів.

Бі-Бі-Сі: Дивно, що Вас тоді не звільнили з посади, адже у ті часи було “модним” знайти “стрілочника”, особливо з лав керівників на місцях, а не уряду в Москві.

Валентина Шевченко буквально зі слізьми на очах просила Володимира Щербицького – давайте хоча б дітей евакуювати з Києва, проте відповідальність за таке політичне рішення ніхто на себе брати не хотів Анатолій Романенко

А. Романенко: Після мого виступу, про який я вже сказав, на другий день прилітає чартерним рейсом перший заступник міністра охорони здоров’я СРСР – мій приятель великий був до цього - з великою групою науковців і представників ЦК.
Я їм доповідаю про стан речей, а вони мене лають: як ви могли таке сказати! Ви поширюєте паніку!, і таке інше. А я кажу: це ж кожному пересічному лікарю зрозуміло – якщо йде хмара з радіонуклідами, треба вікна і кватирки закривати, чистити чи краще взагалі замінити взуття, мити вулиці, уникати перебування на піску – там, де можуть осідати радіонукліди.
До речі, хочу наголосити: те, що у ті дні постійно мили вулиці Києва – це було за наполягання саме нашого міністерства, і це був дуже важливий крок. Пам’ятаю, на засіданні Політбюро лише тодішня голова Верховної Ради України Валентина Шевченко буквально зі слізьми на очах просила Володимира Щербицького – давайте хоча б дітей евакуювати з Києва, проте відповідальність за таке політичне рішення ніхто на себе брати не хотів. Але принаймні керівники України мені як фахівцю довіряли, і від деяких московських чиновників захищали.

Бі-Бі-Сі: Але можливості і вплив українських керівників все одно, мабуть, були обмеженими?

А. Романенко: Це правда. Мене часто викликали до ЦК КПРС, я там звітував, так там суворі були слухання. Пам’ятаю, Ніколай Рижков там був – Голова Ради Міністрів, і комісія ЦК, я їх інформую про стан речей і заходи, які ми вживаємо, а Рижков як почав мене лаяти, мовляв, як це так, тут аварія така, а ви, міністр, до Америки їдете. Я кажу: так я ж ще до аварії вилетів, але слухати не хотіли, критикували дуже сильно.
Я чудово розумів, що мене могли посадити, могли судити, я це все розумів, але я був чистий перед власним сумлінням, я знав, що усе робив вірно, і не тому, що я такий розумний, а тому, що мене оточували чудові віддані фахівці, професіонали. Нас на засідання разом з білоруським міністром викликали, але до нього справа навіть не дійшла – все мене критикували і лаяли. Я тоді від цього інфаркт отримав, але нічого, як бачите – вижив.

Бі-Бі-Сі: Практично у перші місяці після аварії почалося створення Наукового центру радіаційної медицини, і Ви були одним з ініціаторів. Принаймні у цьому влада допомагала?

А. Романенко: Спочатку були суперечки, де саме створювати такий центр. Москва, звісно, хотіла робити у себе – там були зосереджені усі кращі наукові кадри, лікарі, зібрані з усього Союзу. Але ми відразу наполягали, що коли йдеться про діагностику і лікування потенційно десятків і сотень тисяч людей, треба створювати центр якомога ближче до місця катастрофи. Отже, переконали ми ЦК і Раду Міністрів, і взялися до роботи. Йшлося не лише про будівництво нових лікарень і переоснащення старих, треба було набрати необхідні кадри, і ми запрошували з усієї країни, треба було забезпечити людей житлом тощо. Треба визнати, що завдяки деяким впливовим людям з ЦК партії у Москві, нам не відмовляли. От пам’ятаю, приїхав кандидат у члени Політбюро, секретар ЦК Долгих, знайомився з нашою роботою. Питає: скільки вам треба машин? Я відповідаю – 60. Він дав відповідне доручення Держплану, і ми швидко все отримали. Тобто допомога центру була.

Бі-Бі-Сі: Але, здається, існували плани будівництва цілком нового центру, а не просто пристосування вже існуючих об’єктів?

А. Романенко: Так, справді, навіть був відповідний проект. Будувати мали італійці, з ними Михаїл Горбачов під час візиту домовився. Щось на кшталт – ми вам нафту і газ в оплату за будівництво постачати будемо. Отже, існував навіть архітектурний проект, але тут якраз події із розвалом СРСР наспіли, і так той проект і “поховали”.
Якщо говорити відверто, вже у незалежній Україні влада ніколи так не допомагала, як колись центральна влада СРСР. Я розумію, що і можливості інші, і бюджетного фінансування на усі потреби не вистачає. Але були тут у нас і президент Кравчук, і президент Кучма – на чорнобильські роковини, як правило, завітають, допомогти пообіцяють – а там і забудуть. От хіба що київський мер Омельченко з будівництвом нових корпусів для дитячої клініки допомагав.

Ми, наприклад, дійшли висновку на базі досліджень і спостережень, що чимало хвороб викликані не лише опроміненням, а жахливим стресом, пов’язаним з чорнобильськими подіями А. Романенко

Бі-Бі-Сі: Цей центр, мабуть, аналогів у світі не має, адже, зрештою, і техногенних катастроф такого масштабу ніде не було, і наслідків таких?

А. Романенко: Є подібні центри у Японії, де досліджують наслідки атомних бомбардувань, і у США, але вони значно менші, хоча й обладнані набагато краще. І все ж, науковці з усього світу їздять до нас і самі кажуть, що подібного центру справді ніде немає.
І досвід у наших вже лікарів переймають. В операціях з пересадки кісткового мозку, наприклад, чи у лікуванні лейкемії, інших патологій, а також у діагностиці. От ми, наприклад, дійшли висновку на базі досліджень і спостережень, що чимало хвороб викликані не лише опроміненням, а жахливим стресом, пов’язаним з чорнобильськими подіями. Таких захворювань навіть більше, аніж онкологічних.
Спочатку західні науковці сприймали це скептично, але тепер цілком з нами погоджуються. Це вже суто наше “ноу-хау”. Загалом тут у центрі працюють понад 1400 лікарів і персоналу, понад 200 науковців різного профілю. Ми діагностуємо і лікуємо від 5 до 7 тисяч людей щороку, тобто від часу аварії наш центр допоміг десяткам і десяткам тисяч потерпілих. Сподіваємось, і нам держава допомагатиме і не забуватиме про потреби чорнобильців.