Юрій Кушко Бі-Бі-Сі, Київ

В інтерв'ю Українській службі Бі-Бі-Сі він розповідає про власний досвід участі у буреломних подіях і про враження від “помаранчевої революції”.

Бі-Бі-Сі: Віталію Олексійовичу, коли знайомишся з Вашою біографією, то мимоволі звертаєш увагу на, сказати б, суперечності Вашої вдачі. Отримавши диплом лікаря, Ви подалися до літератури і журналістики.
Заживши слави відомого українського поета, переїхали до Москви. Отримавши звання почесного професора різних університетів кількох країн світу, Ви, тим не менш, не стали викладачем.
А невдовзі по тому, як 1989 року Вас було визнано найкращим редактором світу і ООН вручила Вам з цього приводу пам'ятний знак, Ви пішли з посади редактора журнала “Огоньок”. У Вас немає відчуття того, що Ви навмисно марнували собі життя?

В. Коротич: У мене був колись вірш, який починався словами про те, що ми шукаємо душі. Постійне шукання себе і свого місця у світі – дуже вигідна і комфортна річ для душі, яка чогось хоче. Власне, шукаючи себе, я змінював професії і місця проживання, але при всьому при тому я, як черепаха свій панцир, тягнув за собою своє українство і свої основні риси характеру. Тому, змінюючи професії, я лишався собою.

Майдан – у поезії і в реальному житті

Бі-Бі-Сі: Нині часто згадують Ваш вірш “Переведи мене через майдан”, написаний ще на початку 70-х років. І згадують його у зв'язку з нещодавньою помаранчевою революцією. Наскільки Вас надихають події, що сталися в реальному житті і на реальному Майдані?

В. Коротич: Вони мене надихають, але ніколи в житті я не жив екзальтовано. Тому щойно ті події “розкочегарилися”, я був дуже радий, що вони знов привернули інтерес до мого вірша. Втім, свою статтю про події в Україні я назвав рядком з іншого, тичинового, віршу про майдан – “На Майдані пил спадає”. Я там сказав, що на Майдані спаде колись пил, і пан Ющенко – якому я дуже симпатизую – повинен буде замислитися над тим, а кому він виконання всіх даних ним прекрасних обіцянок. Бо ж революції робляться на майданах, а реалізуються в кабінетах.

Бі-Бі-Сі: В своєму житті Ви пережили принаймні одну революцію, якщо вважати революцією - нехай з “натяжкою” - горбачовську перебудову. Вас називали навіть одним з прорабів перебудови з огляду на Вашу роль на її ідеологічному фронті, а саме на посаді редактора “Огонька”. Чи виправдала Ваші сподівання та революція?

В. Коротич: Виправдала в тому, що ми позбулися отого химерного, що в нас називалося комунізмом. Інша річ, що коли ми його позбулися, ми нічого нового не збудували...
Перебудова була чудовою ідеєю, яка надихала. Але, знову ж таки, збудувавши щось, ми досі не спромоглися збудувати “щось” натомість.

Коротич в обмін на Чорнобиль

Бі-Бі-Сі: За часів горбачовської перебудови набув поширення анекдот про те, як посперечалися росіянин з українцем. “Ми вам Чорнобиль підкинули,” – сказав один. А йому у відповідь: “А ми Вам Коротича”...

В. Коротич: Було багато такого. Мені колись Юрій Нікулін розповів інший анекдот: дві тисячі якійсь там рік, концтабір, іде перевірка. Охоронець запитує “Іванов?” – Тут. “Петров?” – Тут. “Коротич?” – Тиша. Він тоді ще раз вигукує моє ім”я, і ще раз. А коли ж я нарешті озиваюсь, він завважує: “Раніше треба було мовчати, а не тепер.”
Всі ці анекдоти були, все це було, але водночас... Ви знаєте, для перебудови потрібен був лідер масштабу Черчилля або де Голля. Щодо Горбачова, то його місія не співпадала за масштабністю з характером доброго милого чоловіка, який просто не міг витягнути той віз. Шкода... Прикро.

Бі-Бі-Сі: До речі, Ви підтримуєте якісь контакти з самим Михайлом Сергійовичем?

В. Коротич: Ми з ним часом бачимося. Але він живе зовсім інакше. Він досі вважає себе політичним діячем. Якось я йому сказав: “Михайло Сергійовичу, я такий щасливий зараз. Бо не зустрічаюся з людьми, з якими доводилося зустрічатися велику частину свого життя. Не читаю того, чого мені не хотілося навіть брати до рук, але таки доводилося читати. Я всіх їх можу послати куди подалі...” Він якось злякано на мене подивився і сказав: “А я так не можу.” Він такий, ну й дай йому Бог.

Помаранчева революція була першим повстанням проти радянської влади

Бі-Бі-Сі: Ви були одним з тих, хто виборював для сьогоднішніх журналістів право на вільне висловлення їхніх думок. Тож буде цілком доречно запитати Вас про стан свободи преси у сьогоднішній Росії.

В. Коротич: Сьогодні всі гілки влади – не лише в Росії, але й в Україні також – роз'єднані. Відтак, наша масова інформація нагадує мені електростанцію, до якої не підведені дроти. Турбіни крутяться, щось там гуде, але все те не призводить до реальних змін у житті. Скільки пишуть у пресі про чиновників – скільки вони вкрали. Але нічого від тих публікацій не трапляється. Така практика почалася наприкінці епохи Горбачова. Я друкував викривальні матеріали, а Горбачов мені дзвонив і казав: “Не розхитуй човна.”

Бі-Бі-Сі: Не могли б Ви зробити детальніший порівняльний аналіз між станом преси в Росії та в Україні?

В. Коротич: Мені здається, що тут все дуже подібно. Тому що ми досі не вийшли з радянського часу. І навіть система влади залишилася радянською. Я взагалі вважаю так звану “помаранчеву революцію” першим повстанням проти радянської влади на території колишнього Союзу.
Втім, у нас досі все ще так і редактори, так само як і журналісти, досі остаточно не позбулися страху. Я нещодавно зустрівся з одним помітним київським журналістом, який веде “ток-шоу” на телебаченні. Він підготував запис розмови з російським тенором Басковим. Але у керівництві йому сказали: “То ж російський співак. Не треба його зараз пускати.” В іншому випадку мій знайомий київський журналіст запропонував запис з Жириновським. “Ні, ні... Не треба, – сказали йому, - бо ж він погано говорить про Україну.”
Я абсолютно переконаний, що такі вказівки не виходять від Ющенка. Але є оті тарганчики на нижчих щаблях, які бояться, як би чого не вийшло... Ну, не можна цього робити! У процесі боротьби за що завгодно треба зберігати власну гідність. Україна, якщо вона свою нову власну гідність виробить, матиме прекрасну пресу. Зараз мені преса подобається, але при всьому тому я хотів би наголосити – преса повинна увійти до цілісної системи, лише тоді вона буде чогось варта.

“Я не міг працювати з президентом, який справляє нужду на колесах урядового літака”

Бі-Бі-Сі: Напевне, нашим слухачам було б цікаво дізнатися, як склалася Ваша доля, бо ж на початку 90-х Ви якось непомітно зникли з видноколів.

В. Коротич: Я знав, як працює державний механізм. Я знав, що робиться. Я бачив Єльцина. Але я не міг працювати з президентом, який – пардон – справляє нужду на колеса урядового літака. По-друге, я не міг бути з крадіями. Я не кажу, що мені не потрібні були гроші. Але все своє життя я заробляв їх у чесний спосіб, а відтак брати участь у тому розподілі багатства я не хотів.

Бі-Бі-Сі: Вас не надихали гасла до демократії?

В. Коротич: Надихали, але демократії насправді ставало менше. Тому, коли мені надіслали запрошення з багатьох університетів світу, я погодився на рік поїхати попрацювати до Бостонського університету. Але врешті-решт просидів в Америці майже вісім років. Дали мені кілька премій, обрали до якихось академій, дали звання повного професора. Я досягнув, чого я хотів. Але тоді я подумав: “А далі що? Буду я в тій країні досить шанованим і забезпеченим, однак чужим.” Мені подали приклад мої діти – вони сіли на літак і повернулися додому. А вже за ними подався і я. Купив півгектара лісу під Москвою, збудував собі будинок. Часом навіть я не певен, в якій країні той ліс знаходиться. Бо я поставив параболічні антени, дивлюся телебачення цілого світу, читаю усіма доступними мені мовами. Хоча я дуже тужу за Києвом і Україною. Тому кожні два-три місяці я приїжджаю сюди, і мені добре.

“Без Києва я не житиму нормально”

Бі-Бі-Сі: Ви народилися в Києві і є киянином у багатьох поколіннях. Але ж Ви переїхали до Москви. Що Вас тепер поєднує з рідним містом?

В. Коротич: Ви знаєте, все таки до Москви я не сам переїхав – мене перевели. Мене викликали на Політбюро. Лігачов встав і сказав, що справу мою вирішено. Все...
Згодом я не пошкодував. Бо на жаль, Україна в колоніальному, колонізованому, нещасному стані не мала людей, здатних мислити на рівні прийняття рішень. Я отримав таку нагоду. Це було щастям. Я був причетним до схвалення найголовніших рішень....
Щодо Києва, то я й досі тужу за місцем, де я народився, де моя мова, де поховані мій батько і старший син. Тут все моє. Тому без Києва не житиму нормально. Але водночас, приїжджаючи сюди, я шкодую, що люди – можливо, талановитіші за мене, - тут не мали змогу розгорнутися. Колишня Україна не дала їм цієї можливості. Та й нова не дуже дає.

За який час юшка стане акваріумом?

Бі-Бі-Сі: Ви думаєте, у нового покоління з'явилася надія?

В. Коротич: Ви знаєте, колись я розмовляв з політоголом, який сумно так пожартував, спитавши мене: “Ти хочеш знати, за який час юшка може знову стати акваріумом?” Тобто коли знову повернеться переварене, вбите життя... Я не хочу повторювати банальності про те. Як Мойсей водив свій народ 40 років. Але якійсь час для видушування з себе рабів повинен минути. Люди ще бояться – у пресі, економіці, політиці. Люди ще не виробили в собі нової гідності, без якої нічого бути не може.
Україна є нацією, яка складена з геніальних, чудових людей, так само як і з дурних, з усіх. На жаль, багато розумних українців опинилися зараз за межами батьківщини. А відтак Україні треба відновлювати свій розумовий потенціал, давати цим людям усі можливості. Я б дуже цього хотів і щоби міг для цього робити, - робив би.

Бі-Бі-Сі: Ваші оцінки лунають дещо песимістично.

В. Коротич: Ні, не песимістично. Я все життя був реалістом. Річ у тім, що я прекрасно знаю що робиться... Мені, як я вже казав, дуже симпатичний Ющенко, який оголосив про заміну кадрів. Дяка Богові якщо він має таку кількість чиновників. Але мені один чоловік вже казав, що в реальності змінився лише рівень хабарів – тепер треба давати більше, бо чиновники більше бояться. А вони, - чиновники, - здатні заблокувати будь-що. Ющенко, Тимошенко і їхні соратники справді хочуть добра Україні, але чи зможуть вони це добро принести – залежить від великої кількості безіменних тарганчиків-бюрократів... Я вірю, що все буде гаразд, але не зразу.