Оглядач московського журналу "Коммерсантъ" Міхаїл Зигар каже, що в Росії традиційно ставку робили на слабких політиків. У радянські часи принцип поділу був очевидний - дружніми політиками були ті, хто обіцяв будувати соціалізм і боротися проти імперіалізму. У новій Росії принцип поділу став парадоксальним - щоби стати "другом", політику необов'язково обстоювати російські економічні та політичні інтереси чи навіть декларувати свою вірність.

Бі-Бі-Сі: Чим пояснити такий принцип вибору друзів Росією?

М. Зигар: Це вияв імперської, імперіалістичної політики Москви. Адже завжди простіше спиратися на залежну і підконтрольну людину, яка не може проводити самостійну і незручну політику. Тому завжди зручніше знайти таку вразливу людину, розкрутити її, допомогти їй прийти до влади, щоби потім вона повністю спиралася на Москву, слухалася її і виконувала всі її накази. Росія намагається підтримувати непопулярних політиків, сподіваючись на їхню вдячність - це і колишній югославський лідер Слободан Мілошевич, і колишній президент Іраку Саддам Хусейн, і екс-президент Грузії Едуард Шеварднадзе, і невдалий кандидат на президентську посаду в Абхазії Рауль Хаджимба, а в Україні - це Віктор Янукович. Адже в Януковича рейтинг спочатку був удесятеро нижчий, ніж у Ющенка, і самостійно, без потужної підтримки і розкрутки Москви він не досягнув би такого результату.

Друга тенденція така, що Росія звикла підтримувати діючі уряди всіх країн. Логіка щоразу одна і та сама і полягає в тому, що, мовляв, з нинішнім керівництвом ми вже домовилися, знаємо, чого від них чекати, від добра добра не шукають, і краще вже хай будуть вони, бо якщо опозиція візьме гору, то раптом буде гірше. Саме такі слова російські офіційні особі відкрито казали перед виборами у США, і те саме говорять перед будь-якими виборами у всіх країнах СНД. Єдиний можливий співрозмовник Кремля - це діючий президент, навіть якщо він доживає свої останні дні.

Де здоровий глузд?

Бі-Бі-Сі: Історія показує, що підтримувані Москвою лідери насправді виявляються не такими вже й слухняними. Скажімо, Мілошевич неодноразово відкидав посередницькі пропозиції Росії, яка його всіляко захищала, і вів сепаратні переговори зі США і НАТО. Іракський лідер Саддам Хусейн приймав російських дипломатів, які пропонували відвести від його країни черговий неминучий удар, обіцяв піти на поступки, а потім робив навпаки. То чи можна казати, що Москві справді вигідна така політика?

М. Зигар: Така кількість зовнішньополітичних провалів, і з Мілошевичем, і з Шеварднадзе, і з Хаджимбою, і з Януковичем, показує, що ця політика дуже короткозора і недалекоглядна. Найчастіше це завершується невдачею, і дивно що російські дипломати цього не помічають. Дуже часто така позиція прямо суперечить не лише інтересам Росії, а й здоровому глузду. Адже в центрально-азійських республіках є демократична опозиція, яка водночас є проросійською, але в Росії її не підтримують.

Обирають не лише друзів, а й ворогів

Бі-Бі-Сі: Чи нема тут паралелі у ставленні Москви до лідера української опозиції Віктора Ющенка? Ще кілька років тому, за часів його прем'єрства, в Росії вважали його розумним прагматичним політиком і гідним партнером. Тепер його почали називати націоналістом, бандерівцем і самозванцем. Чим пояснюється така різка зміна?

М. Зигар: У Росії, оскільки є стійке негативне ставлення до внутрішньої опозиції, власті, можливо, побоюються опозиції або просто не звикли мати з нею справи. Так само вони ставляться і до опозиції в інших країнах. Поки Ющенко був частиною влади, з ним спіпрацювали і дуже добре до нього ставилися. Як тільки він став опозиціонером, ставлення відразу стало протилежним, і ставку почали робити на владу - на надійних перевірених людей.

Ющенко не починав, наскільки мені відомо, свою кампанію з якихось яскравих антиросійських гасел, не нападав на Росію та російське керівництво. Від початку Москва почала робити ставку на Януковича і всіляко поляризувати ситуацію, показуючи, що Янукович - наш, а Ющенко - не наш. Адже і Леоніда Кучму ще недавно вважали у Москві противником - він попускав крадіжкам російського газу, піднімав тарифи за його прокачку та не виплачував багатомільйонні борги "Газпрому". На зовнішньополітичній арені Кучма погрожував вступити в НАТО і створював антиросійську альтернативу СНД - ГУУАМ. Але чим хисткішим ставало його становище, тим більше поступок він робив Москві, і у відповідь зростала її підтримка.

Залишиться гіркота поразки

Бі-Бі-Сі: Президент Путін казав, що після виборів співпрацюватиме з будь-яким із кандидатів. Віктор Ющенко теж неодноразово наголошував на важливості розвитку відносин з Росією. Якщо Віктор Ющенко все ж прийде до влади, чи ставлення Москви до нього зміниться знову?

М. Зигар: З самого початку однозначна ставка на одного з кандидатів вже була собі на шкоду. Трошки відсторонитися, не втягуватися у сутичку і бути дещо над нею завжди вигідніше, бо так можна застрахувати себе від поразки. А тепер Росія сама, своїми руками втягнула себе у ці вибори, і втягнули президента Путіна оцією його участю в парадах і виборчій кампанії за Януковича. А тепер виявляється, що він був на боці, який програв, і оцей біль і гіркота поразки залишаться і будуть отруювати відносини.

Інтерв'ю провела Олена Магеровська