Київ і Москва обмінюються заявами, які не сприяють покращенню двосторонніх стосунків, але чи це позначається на житті людей півострова?

Корреспондентка Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало подорожує сонячним Кримом і ділиться своїми спостереженнями у авторському блозі.

11 червня 2008 року

	Судячи з кількості сала у ресторанах, Крим - це Україна

Отже, чи їхати в Крим? У багатьох людей, які можуть собі дозволити відпочинок поза власним городом, з цього приводу вже усталилася власна думка. Як правило, вона не на користь Криму – хоча туди все одно їздить близько 5 з половиною мільйонів людей щороку, половина з них – українці.
В Туреччину можна з’їздити дешевше й краще, якщо хотіти чистих пляжів та приємного моря, смачної їжі та ввічливого обслуговування. В Криму ж є інші переваги.

По-перше, це ностальгія. По-друге, можливість доїхати з України на власному авто й розташуватися десь на кемпінгу (офіційно їх у Криму 17).
По-третє, як мені здається, з валізою не надто законно нарубаної “зелені” куди легше відпочити, якщо не турбуватися про паспортний контроль. Багато хто пояснює напливом величезних нелегальних капіталів і ціни на нерухомість у Ялті, де 7 тисяч доларів за метр не є чимось незвичайним, і ціни в ресторанах.

На Ялтинській набережній сто грамів шашлика коштує 38 гривень – чомусь саме цю суму облюбували ресторатори. Тобто порція обійдеться в сотню гривень, плюс вино, салат – і виявляється, що в Лондоні повечеряти можна дешевше. Є й ресторани швидкого харчування; суп, друге й пиво потягне на 50 гривень.

Місцеві мешканці, які здають на літо кожний наявний куток, не відчують до вас особливої вдячності. Багато хто – особливо в Севастополі – вважає принизливим залежати від туризму. Тому треба бути готовим і до специфічного ставлення.

Звичайно, якщо їхати потягом, жити у когось на балконі, харчуватися привезеним з дому салом, то можна і в Криму відпочити недорого. Тролейбус хоч і йде з Сімферополя до Ялти з три години, але він вас дешево довезе
У Криму є й інші переваги: тут можна випити кримського вина, яке часом справді дуже гарне. Візити в завод шампанських вин “Новий світ” та завод “Массандра” (обидва їх заснував князь Голіцин) закінчилися дегустаціями, і наливали дуже смачно.

	Вино Масандра 1945 року

Новосвітовський “брют” та “піно-нуар” можуть цілком потягатися з класичними шампанськими винами з Шампані. Массандрівські портвейни й хереси (тут випускають лише солодкі хереси) переплюнуть своїх португальських та іспанських тезок. Звісно, є проблема назв, адже в Євросоюзі захищено права продуктів, названих за місцем виготовлення. Наприклад, Токай може бути лише угорський. Поки що “Массандру” це не дуже турбує, але в перспективі може виявитися проблемою.

Багатьом людям стають у пригоді літні дитячі табори. Вони хоч і дорогі, і свіжі овочі-фрукти там не завжди є, але там можна залишити дитину на певний час, а в тій же Туреччині дітей треба супроводжувати. Артек далі працює й користується неабиякою популярністю, зокрема в росіян. Артеківців забезпечують і екскурсіями.

Шимпанзе Чарлі, який обплював мене з колегою в зоопарку “Казка” під Ялтою, кажуть, навчився цьому саме у артеківців

Ну і, звичайно, повітря й природа Криму – незрівнянні. Аромати столітніх ялівців (які вирубують на сувеніри), чарівні парки (які забудовують апартаментами), - все це там поки що є. Якщо ви хочете показати це все своїм дітям, можливо, варто не затягувати.

10 червня 2008 року

Ялта і єдність православних з католиками

	Ющенко минулого року презентував Європейську стратегію у Ялті

В Криму багато хто нарікає на насильницьку українізацію. Приклади наводять такі: в кінотеатрах ідуть фільми українською мовою, на радіо та телебаченні потрібно певний відсоток мовлення провадити українською мовою, Київ намагався запровадити шкільні тести українською мовою, і взагалі новий міністр освіти Вакарчук планує перевести освіту повністю на українську.

Я бачу іншу реальність. Тести дозволили проводити російською й кримсько-татарською на два роки. Плани давати освіту українською існують так давно, що про їхню реальність навіть не хочеться судити.

На українську мову покладають відповідальність за банкрутство деяких кінотеатрів, які закрилися ще тоді, коли фільми йшли виключно російською. А найбільш буденний приклад такий: в інтернет-кафе не встановлена українська мова на комп’ютерах. Ось зараз я сиджу в інтернет-кафе у Ялті. Тут є англійська мова й російська. На моє прохання встановити українську хоч за одним комп’ютером - а це справа тридцяти секунд - мені сказали, що це неможливо. Може, й так. І ось я сиджу й пишу цей текст за допомогою російського алфавіту, а колеги в Лондоні змушені будуть сидіти й це все редагувати за рахунок якоїсь іншої роботи.

У готелі Бристоль, де обіцяють бездротовий інтернет та щоденно відчинений бізнес-центр, реально першого нема (принаймні зараз), а другий з перебоями. Зараз, наприклад, в готелі пропало світло, і інтернет не працює. Але й там є англійська, російська, навіть французька, а української нема. Те ж саме в Севастополі. Лише в Симферополі мені вдалося знайти інтернет з українською азбукою.

Але мої проблеми - це дрібниці; я як приїхала, так і поїду. Тяжче тим, хто тут живе.

В римо-католицькому костелі на вулиці Пушкінській в неділю було людно.
Тут правлять службу кілька конфесій, в тому числі греко-католики великої Ялти. Вони наймають храм на кілька годин для служби.

Побудували б свій храм, але не можуть отримати землю. Земля - болісна тема для всіх мешканців Південного берега Криму, але ці люди підозрюють, що їм не дають ділянку навмисне.

Отець Ігор приїхав служити громаді з Івано-Франківська. Він тут уже близько восьми років. Розповідає, що на його пам’яті вже їм виділяють четверту ділянку, і всі вони кудись діваються. Та ділянка, яку обіцяють зараз, далеко від центру і від дороги, але вони згодні на неї. Але й тут виникли проблеми: знайшовся начебто власник її, триває судовий процес.

	Ялта - місто курортне

Виходжу на вулицю поговорити з парафіянами. Коли люди бачать мікрофон і чують, що я з Бі-Бі-Сі, всі починають говорити одразу. Розповідають, як їздять їз Алупки й Гурзуфа помолитися рідною мовою. Тут, виявляється, не лише греко-католики, а й православні, й автокефали. Їм принципово чути українське слово.

-Ось так і об’єдналися українські християни, - каже отець Ігор. - Можливо, Господь послав нам такі випробування, аби ми зрештою досягли єдності.

Тут - і директор єдиної в Ялті української школи. Олена Газізова. Вона дуже добре знає, що на якому етапі: виділення землі, планування, фінансування. Вона намагається спокійно й без емоцій розповісти, як існує школа без спортзалу й їдальні, як вчителі навчають триста дітей при тому, що приміщення дитячого садочка, де школа розташована, розраховане на близько 170 дітей. Але матері її учнів, які стоять тут-таки, починають кричати:

-Дошка за метр від парти! Коридори вузесенькі, ще й відгороджені, бо треба й там посадити клас! У класах по півтора десятка дітей, бо більше в кімнату не влізає! Випускний проводили на вулиці після дощу в багнюці, бо більше ніде було!

Інші люди нарікають, що Просвіті чи Союзу українок ніде зібратися.
Нема навіть кімнати. Збираються в школі, після уроків.

Люди просять захистити їх. Я кажу, що журналісти зараз можуть тільки
одне: розповісти про все, що бачать. Часи, коли від фейлетона можна було вилетіти з посади, минули. Але принаймні запитати про них у мера міста Ялта я можу.

Мер, Сергій Брайко, не особливо стурбований проблемами школи й греко-католицької громади. Щодо школи він відповідає, що була домовленість передати один із санаторіїв на баланс Верховної Ради України, після чого Кабмін мусив би дати грошей на школу. Було це кілька років тому. Санаторій передали, грошей і досі всіх не отримали.

От отримають - пришвидшиться проектування. Щодо ж віруючих, то мер спершу каже, що в них уже є церква. Я кажу, що вона римо-католицька.

Мер зізнається, що раніше був спротив виділенню цій громаді землі, оскільки в міській владі багато православних. Але зараз, каже він, питання технічне, земля виділяється, просто цей процес завжди довго триває. Меру треба займатися багатьма питаннями, зокрема сміттям, яке загрожує екології курортного міста. Сміття та забудова викликають у нього більші емоції, і він з більшою охотою про них говорить.

В ялтинських книгарнях і магазинах з журналами не видно українських книжок чи преси. На питання про мовну проблему мер Сергій Брайко каже, що в його місті говорять російською. Але він додає, що життя триває.

Через п’ять-десять років, вважає він, підростуть діти, які зараз вивчають українську мову в школах, і заяви про насильницьку українізацію - якої він тут не бачить - притихнуть. Пан Брайко каже, що на все потрібен час. Може, й так. Але українську мову в інтернет-кафе встановити недовго.

Севастополь і українська культурна експансія

	Протести у Севастополі проти НАТО стали регулярними

В Севастополi дешева i смачна рання черешня: десять гривень кiлограм. Пучок кропу пiд готелем «Морський» - гривня. Але скiльки не прицiнюйся до кропу, а про флот писати треба.

Про Чорноморський флот Росiї зараз стiльки говорять, що таке враження, що бiльше нiчого в Севастополi немає. А тут таки багато чого є: взяти хоча б давнє мiсто Херсонес, в якому я провела два студентськi лiта, вiдкопуючи старовинну каналiзацiю, чи передмiстя з драматичними скелями й неспокiйним морем. Є i ще одна недрiбна деталь: український флот.

Багато севастопольцiв нарiкають на плани вивести ЧФ Росiї в 2017 роцi: мовляв, Севастополь без флоту неможливий. Але ж один iз них за будь-якого розвитку подiй залишиться. Крiм того, може розвинутися торгiвельний флот, якщо звiльниться мiсце. Проте справа не лише в кораблях i безкозирках. Справа ще й у тому, що дехто уявляє собi флот саме росiйським. Як i сам Севастополь.

Тим часом український i росiйський флоти цiлком спроможнi мiж собою домовитися. Як каже заступник голови мiськдержадмiнiстрацiї Володимир Казарiн, обидва флоти разом святкували своє 225 рiччя – адже походять вони вiд спiльного пращура. Вiн каже, що були полiтики, якi переконували росiйський ЧФ не святкувати його разом з Україною, i дехто в Києвi також не хотiв спiльного свята, але мiсто наполягло. Врештi парадна лiнiйка кораблiв у бухтi була спiльна, парад приймали два головнокомандувачi, якi разом вiтали свої кораблi, доповiдали кожен своєму мiнiстру оборони, i кожен мiнiстр звернувся до мiста та флоту. «Ми вчергове довели, що в Севастополi традицiї нормального, добросусiдського iснування двох флотiв завжди пiдтримувалися», - каже Казарiн.

Володимир Казарiн – фiлолог-русист. Ранiше цього полiтика пов’язували з бiльш проросiйською позицiєю, але в нашiй розмовi вiн виступав iз помiркованих позицiй, закликав до спiвпрацi, говорив про приналежнiсть України до європейської i свiтової спiльноти, розповiдав про свою дискусiю з суперечливим росiйським полiтиком Константiном Затулiним щодо Криму.

	Бувають демонстрації і проти заяв Лужкова...

Казарiн розчарований намiрами росiйської Держдуми розiрвати Великий договiр про дружбу мiж Росiєю та Україною через незгоду з датою виведення росiйського флоту з Криму. Не лише тому, що вiд цього постраждає вже й так захирiла дружба, а ще й тому, що саме в цьому Договорi, власне, й прописано, на яких пiдставах росiйський флот перебуває на територiї України. То що ж, питає вiн, думцi хочуть скасувати договiр i лишити власний флот без юридичних пiдстав до розташування в Севастополi?

Зрештою заговорили про фiлологiю. Казарiн захоплено говорить про товариство росiйської культури в Севастополi, до якого причетний, про Пушкiна, якого вiн вивчав. Вiн також фахiвець з Гоголя. А я народилася за якусь сотню верст вiд Миколи Васильовича, тому вважаю його практично родичем. То як, i чи варто, дiлити Гоголя, запитала я пана Казарiна.

«Україна лише зараз починає усвiдомлювати, яке величезне мiсце вона займає в свiтовому культурному й цивiлiзацiйному процесi. Гоголь належить Українi – безумовно! В його спадку є листи на чистiй українськiй мовi. Але вiн також рiдний в Росiї, Францiї, Англiї. Гоголь – це культурна експансiя України в свiт. Гоголь подарував Росiї її вiзуальний образ – «птаху-трiйку». Українець подарував Росiї її головний музичний бренд: Євген Гребiнка, випускник того ж Нiжинського лiцею, написав в Росiї «Очi чорнi».

Не сподiвалася я в Севастополi поговорити про Гоголя й українську культурну експансiю. Але довелося побачити й iнший дискурс, гламурно висловлюючись. На Графськiй пристанi колеги з Росiйської служби Бi-Бi-Сi проводили в прямому ефiрi iнтерактивну радiопрограму, i туди зiйшлися бажаючi рiзко негативно висловитися щодо НАТО i України.

Чути дискусiю було погано. Всi, хто не знав про запис програми Української служби Бi-Бi-Сi та радiо Ера «Коло запитань», а хотiв поговорити, прийшли сюди. З два десятки чоловiк належали до ПСПУ Наталiї Вiтренко. Одна з жiнок стояла з плакатом, який закликав бандерiвцiв забрати бруднi лапи з росiйської святинi. Хтось висловив думку, що плакат на якусь iншу демонстрацiю намалювали, та й вирiшили провiтрити, щоб пилом не припадав.

Гiсть програми щось говорив про водомiсткiсть великих i малих кораблiв, але менi було чути лише «Севастополь, Крим, Росiя». Кiлька жiнок признали в менi спiвробiтницю Бi-Бi-Сi i звинуватили в тому, що я продала Росiю. Менi це полестило: все-таки Росiя дуже велика країна, а я хоч i невисока на зрiст, але, мабуть, справляю враження могутньої особи.

Прийшли й iншi люди, яким, правда, не вдалося висловитися. Молодь дивилася на демонстрантiв з посмiшкою, а дехто намагався переконати, що iмперiям кiнець.

Молодi хочеться дивитися в майбутнє, а не йти, як радила одна з бабусь, до мами запитувати про великого Сталiна. Але людям, якi вiрили, що живуть для високої iдеї, що вiдсутнiсть мила сьогоднi компенсується свiтовою революцiєю завтра, не так легко визнати своє життя марно прожитим. Вони хочуть, щоб їхня позицiя важила й зараз. У них також болить душа, хоча й не всiм зрозумiло, за що.

На нашій, не своїй, землі

Крим сповнений факторів, які за сприятливого розвитку подій могли б стати позитивними для автономії, але з різних причин виступають подразниками. Це, звісно, - флот, мова, державність, і ще один – це кримські татари. Вони ще й досі повертаються з Узбекистану після примусового сталінського виселення цілого народу начебто за зраду батьківщині. Татари в масі своїй дуже лояльно ставляться до української держави, яка хоч і не дуже їм допомагає, проте й не особливо заважає.

	Картина Рустема Емінова про виселення татар з Криму

Кажуть, що є навіть пам’ятник від татарів українському й узбецькому народам: другому за те, що прийняв у себе вигнанців, а першому – за те, що дозволив повернутися на батьківщину. Але однією з дражливих тем є земля. Я побувала на так званому самозахваті – це акуратне селище з рядів крихітних тимчасових будиночків, де чергувало кілька старих жінок. Вони дуже емоційно розповідали про те, що жити їм і родинам ніде, що вони не просять грошей, а лише землі, щоб заробити й побудувати там собі житло. В хатках дуже тісно, тут часом живе по кілька сімей. Нема сумніву, що цим людям скрутно, і землю їм ніхто не виділяє.

В хибарі приблизно чотири на чотири метри 71-річна переселенка з Узбекистану очікує прибуття сина й доньки, а до того часу сподівається отримати землю, аби вони вже могли будуватися. Сама вона на це не сподівається. «Никто нам доброе слово не говорил, только приходили ругаться. У нас же ничего нету», - каже вона про місцеву владу. Бабуся веде нас по поселенню і розповідає: «Тут живе ціла родина, донька працює очним лікарем. Тут у нас дуже багато грамотних. Ось тут живе юрист». Приміщення, яке ми бачимо, не співставне з моїми уявленнями про помешкання юриста. Поруч, проте, закладено фундамент нового будинку: мешканка вирішила, що чекати більше не буде, й навіть посадила виноград і порічки.

	Нове татарське селище

Вона підходить – це молода жінка. Я запитую, чому татари не подають апеляції в разі відмови місцевої влади виділити землю. Адже так можна дійти й до Верховного Суду в Києві? «Якщо політично все це не вирішиться, - каже вона, - місцева влада не прийде до рішення допомогти народу вкорінитися, то звернення в місцеві суди чи прокуратуру нічого не дасть».

Ми заходимо до іншої бабусі. Вона гірше говорить російською, і в неї більше дітей: шестеро. Всі живуть тут, сплять на вузеньких топчанах, бо зняти квартиру немає грошей. У мене виникає враження, що грошей не те що геть немає: просто ось ці татари, майже все життя яких пройшло в депортації, не бачать сенсу жити не в своєму. Вони готові роками зимувати в непристосованих приміщеннях, аби їхні діти могли збудувати власний дім.

Вони кажуть: хай стріляють нас, вішають, ми вже нікуди не підемо звідси.

Ніхто їх, звісно, не стріляє, але самозахоплення для них – найбільш практичний спосіб добитися землі, і займають вони дуже небагато. Багато хто, проте, звинувачує татарів у спекуляції землею: мовляв, хтось один розселяє всю родину, приватизує землю, а потім продає. Чому влада досі не створила земельного реєстру, який зробив би неможливим спекуляції, невідомо.

Заступник голови меджлісу Рефат Чубаров вважає, що декому вигідніше миритися з татарськими самозахопленнями, аніж обнародувати величезні обсяги переданої безкоштовно і проданої за копійки невідомо кому кримської землі. Зараз тут багато говорять про величезний шмат мисливських угіддів під Севастополем, який комусь передали, а на яких підставах – невідомо. Проте преса дуже активно й негативно коментує самозахоплення, а про великі крадіжки журналісти писати бояться. І слов’янське населення тільки й чує, що землю крадуть татари.

Я також побувала в Бахчисараї, в ханському палаці, який у дитинстві здавався мені величезним, а після відвідин замків і мечетей у Європі видався маленьким і скромним. Проте знаменитий фонтан ще й досі є, і саме йому та Александру Пушкіну дякують за те, що Бахчисарай не перейменували в якесь чергове Смєлоє чи Коммуністіческое, а залишили Бахчисараєм.

	Той самий фонтан...

У Бахчисараї ми поспілкувалися із представником місцевої райдержадміністрації Айдером Халіловим. Це молодий хлопець, він чудово говорить українською мовою. Окрім проблем представництва татар у владі – а в Бахчисараї їх тут у процентному співвідношенні більше, ніж деінде, - ми поговорили й про проблему ісламу. Айдер каже, що молодь все більше повертається до Бога, і це добре, бо іслам є частиною традиційного укладу татар. Але проблема в тому, що немає єдиного авторитету.

З арабських країн приїздять радикальні проповідники; зокрема, з Саудівської Аравії присилають ваххабітів, і деякі молоді татари спокушаються цією версією ісламу. Тому татарська громада створила спеціальну релігійну раду, яка роз’яснює, який іслам більш притаманний кримським татарам. Він, каже Айдер, ближчий до турецького, навіть ще поміркованіший. Татарські жінки не переймаються дискусією в Туреччині про хустки, які дехто бажає носити з релігійних міркувань: татарки емансиповані, освічені, хустку на них не натягнеш. Проте татарська молодь все менше п’є й курить: це заборонено ісламом.

	Оптичний обман: здалеку здається, що це традиційна хата під стріхою, але це - облагороджена печера в місті-фортеці Чуфут-кале, в частині якого міститься православний Успенський монастир. Кажуть, що цей монастир з перервами існує вже понад тисячу років

Ми піднялися й на Чуфут-Кале. На частині території цієї печерної фортеці міститься Успенський монастир. Кажуть, йому вже понад тисячу років. Прихильники ідеї російського Криму кажуть, що монастир цей доводить: православні тут були раніше, ніж татари. Правда, монастир цей був грецьким, а до російської православної церкви відійшов набагато пізніше. Але в запалі суперечки, мабуть, всі аргументи годяться. До того ж давньоруські князі справді закладали храми в Криму. А ще на Чуфут-Кале жили караїми, які сповідували форму іудаїзму, в Феодосії, колись Кафі, жили вірмени, і теоретично з добрий десяток народів може претендувати на звання корінних кримчан.

Чи ви говорите кримською?

	Верховна Рада АРК

Хоч на вулицях, в пресі, книгарнях та владних закладах Симферополя домінує російська мова, не полишаю спроб говорити з кримчанами українською. Поки що ніхто, окрім учителів в українській гімназії, за власною ініціативою на українську не перейшов, але особливо народ і не дивується. На відміну від мого приїзду в відпустку з дев’ять років тому, коли з облич і реплік продавців і таксистів чітко було зрозуміло, якої вони невисокої думки про мою мову. Хоча коли я зверталася російською, то ці обличчя також були не особливо радісні.

Можливо, кримчани просто завжди такі. Пригадується опитування британської газети Гардіан кількарічної давнини, де за рівнем щастя й задоволеності життям мешканці України, а особливо Росії куди поступалися мешканцям деяких країн екваторіальної Африки, де йдуть громадянські війни. Здавалося б, сонце, море, в повітрі неймовірний аромат жасмину, вже цвіте лаванда, стигнуть вишні, росте виноград. Але люди забувають цьому радіти. Не лише дороговизна, а й спрямована на конфлікт політика різних сил отруює людям шашлик.

Молодь, проте, на моє прохання говорила зі мною українською мовою. Двоє школярів розповіли, як складали тести (на прохання Криму тут їх на два роки дозволили складати також російською й кримсько-татарською мовами). Один хотів вступати на юрфак чи в Київ, чи в Санкт-Петербург. Те, що в Києві викладатимуть українською, його не турбувало. Інший виявився греком і сказав, що тієї мови не знає, але її викладають у школі неподалік.
Міністерство освіти Криму також твердить, що тут за бажання можна вивчити вірменську мову, іврит, грецьку, естонську, навіть білоруську – яку і в Білорусі не скрізь викладають. Все це, правда, на рівні факультативу. В побуті тотально панує російська мова. Спроби Києва популяризувати українську мову у кримської влади відгуків не знаходять. Українських шкіл тут – сім, російських – понад 550, а кримсько-татарських – 14.

В Симферополі, правда, існує українська школа-гімназія, від якої у мене виникло протиприродне бажання піти в перший клас. Величезна, світла школа, два басейни, кілька спортзалів, шикарна бібліотека, якнайкращі результати з точних наук, діти читають не лише класику, але й молодого сучасника Любка Дереша. Але уроки рано чи пізно закінчуються, і дітям доведеться виходити за ворота школи – а там до української мови й культури не завжди ставляться з захопленням. І спроби Києва щось змінити часто зводяться до указів президента сприяти гастролям україномовних театрів та всесторонньому розвитку української мови в Криму, що місцева преса подає під заголовками «Тотальна українізація».

А російськомовне населення не розуміє, чому Київ не хоче визнати за ними де-юре те, що давно існує де-факто: що російська мова в Криму є офіційною, хоч українська й іменується державною. Чому треба просити для дітей тестів рідною мовою, якою вони мають право навчатися. Чому все не могло просто лишитися, як було.

В Крим по сіль

	Симферополь для туриста – перевалочний пункт

До Криму з Лондона можна дістатися через Франкфурт за великі гроші. Але, як громадянка України, я знайома з існуванням внутрішніх авіаліній. Квитків на них поки що не пропонують основні західні туристичні сайти. Але летіти в Симферополь недовго. Особливість аеропорту - вихід прямо в місто: багаж крутиться на стрічці під відкритим небом. А так усе знайоме: люди починають говорити по мобільнику ще до посадки, голосно з прицмоком зітхати, якщо хтось перед ними забарився, таксисти намагаються вас обібрати (і мене таки обібрали принаймні вдвічі). Словом, як у людей.

Симферополь для туриста – перевалочний пункт. Звідси на машині, автобусі або ж на знаменитому тролейбусі (колись казали, що ця лінія найдовша в світі!) дістаються до туристичних місць. Місто ж саме по собі хоч і столиця, але розмахом не вражає. Дороги такі собі. Люди готуються до туристичного сезону: скоро через Симферополь попливуть людські потоки: в основному з Росії, але все більше й українських туристів.

Багатьох несе сюди ностальгія по дитинству: вперше побачене море, перша липка й запаморочливо смачна солодка вата, перше кохання. Кілька ж кримчан сказали мені, що на Південному Березі Криму відпочивати не можуть, бо дорого. Дешевше в Туреччині, і море краще. Мабуть, правду кажуть, що добре там, де нас нема. Хоч ми тепер скрізь.