BBCUkrainian.com | Форум | Блог Константіна Еґерта: про першого патріарха нової Росії

Константін Еґерт - керівник московського бюро Бі-Бі-Сі.

12 грудня
Про вплив Алєксія Другого на РПЦ та Росію

Патріарха Алєксія відспівували за «ієрейським чином», тобто як звичайного священика. Так заповідав сам патріарх. Присутність президентів та глав помісних церков не змінило суті служби. Я провів понад 6 годин у Храмі Христа Спасителя і видавалося, що люди молилися не стільки за упокій патріарха Московського і Всія Русі, скільки за священика Алєксєя Рідігєра, який був відомий тим, що міг годинами причащати людей і благословляти віруючих.

Патріарх не був політиком, але був впливовою особою в Росії. Голова причина можливо полягала в тому, що з 1990 року він очолював суспільний інститут, який поодиноко репрезентував історичну тяглість російської історії, яка була трагічною і розірваною. Все решта, і Державна Дума і президент, були наслідком антикомуністичної революції, яка триває 20 років і до певної міри ще не завершена. Фактично, сучасні громадяни живуть у країні, якої раніше не існувало. Лише пам’ятки архітектури, Пушкін та церква, яку Алєксій очолював 18 років, пов’язують усе це у неперервну лінію тисячолітньої історії.

Він був першим патріархом нової некомуністичної, неатиїстичної Росії і вже тому, на мою думку, заслуговує на місце поруч з видатними фігурами Російської церкви.

К. Еґерт

Алєксій Другий відновив монастирське та парафіяльне життя РПЦ, освітню та благочинну діяльність. Церква ухвалила у 2000 році «Соціальну концепцію», яка визначила принципи відносин церкви із зовнішнім світом і державою. Було впроваджено державне законодавство, яке регулювало відносини РПЦ з державними установами. Хоча, деякі конфесії назвали таке законодавство «дискримінаційним».

Алєксій Другий досяг об’єднання у травні 2007 року з емігрантською Російською православною церквою за кордоном. Це стало символом подолання наслідків громадянської війни в Росії. Щороку Патріарх правив службу за упокій десятків, якщо не сотень тисяч жертв розстрілів НКВД на Бутовському полігоні, що нагадувало усім про комуністичний терор, які багато хто в Росії намагається або возвеличити, або забути.

З середини 90-их критики закидали патріарху і РПЦ угодовську політику щодо держави. Алєксій справді намагався уникати конфліктів з Кремлем, але тут мала вплив його власна історія і історія його родини в Естонії. Алєксій Другий без сумніву заплатив свою ціну за ті компроміси, на які йшла церква з владою, щоб вижити у радянські роки. Мені доводилося спілкуватися з патріархом як службово, так і приватно, але він мав за правило не розкривати цих внутрішніх конфліктів для зовнішнього світу.

Через непросту біографію, збереження єдності церкви в бурхливий час після розвалу Радянського Союзу було для нього головною турботою. Однак, разом з тим не менше важливим для Алєксія Другого було не допустити її повернення під прямий державний контроль радянського типу. Прихильники такого підходу є й у державному апараті і в церковній ієрархії. Прагнення зберегти баланс примушувало покійного патріарха буди завжди дуже обережним і дипломатичним.

Іншим великим викликом для Російської церкви й особисто для патріарха Алєксія було мало чисельний, проте помітний рух ультра консерваторів всередині церкви. Його символом в останні роки став єпископ Чукотський Діомід, який виступав з листами, в яких звинувачував священиків у зраді православної віри, надто тісних зв’язках з державою, католиками, масонами та, так званим, «урядом мирян» - антисемітський евфемізм, популярний серед ультраправославних. Рішення позбавити Діоміда сану стало одним з останніх драматичних кроків покійного патріарха. Для Алєксія Другого вже не була прийнятною єдність будь-якою ціною. Це один з елементів, який успадкує новий голова Російської Православної Церкви. Більша частина суспільства розглядає всю церкву саме через дії православних радикалів. Це створює проблему для місіонерської діяльності, особливо у великих містах, де є значний відсоток освічених людей, які мають власні погляди на життя.

Майбутньому голові Російської Церкви доведеться розбиратися і з ситуацією в Україні. Близько третини приходів РПЦ - на її території у підпорядкуванні УПЦ МП. Проте, прагнення українського політичного класу домогтися створення власної української помісної церкви, незалежної від Москви, зростає. Поступово ця ідея стає популярною і серед частини священства УПЦ МП. На сьогодні це найчисельніша українська церква. Якщо вона відпаде від Москви (треба відзначити, що в найближчому майбутньому це навряд чи станеться), РПЦ може втратити третину своїх приходів і до 40% єпископату. Це був би серйозний уряд по престижу РПЦ,

Схожа ситуація і в Молдові, де Румунська Православна Церква відновила статус Бессарабської єпархії, яка припинила існування після анексії Бессарабії Сталіним 1940-го року. Новий Румунський патріарх Даніїл приїздив на похорон Алєксія. Це може стати початком залагодження конфлікту.

Наступнику покійного патріарха доведеться також вирішувати як будувати стосунки з Римо-католицькою церквою. За Алєксія Другого ці стосунки були напруженими, якщо не сказати ворожими. Його дратувала всесвітня відомість Івана Павла Другого і його репутація людини, яка «зламала хребет комунізму у Східній Європі». Багато хто в Російській Православній Церкві не любив папу Войтилу як поляка, яких завжди підозрювали у бажанні «перехрестити» Росію на католиків.

Однак, за часів Папи Венедикта Шістнадцятого, консервативному, блискучому теологу, який не боїться бути не політкоректним, стосунки дуже швидко стали теплішати.

Зустріч Папи і Патріарха так і не відбулася. На похороні Патріарха Алєксія Папу Римського представляла впливова делегація. Якщо новим патріархом буде нинішній тимчасовий керівник РПЦ митрополит Смоленський Кирил, то його зустріч з Папою дуже швидко може стати реальною. Він активний прихильник зближення з Ватиканом, за що його не люблять церковні «ультра» з числа єпископату та активних мирян-консертоварів. Але, якщо вони й зустрінуться, що це, швидше за все, відбудеться в третій країні. Для візиту понтифіка в Росію умови не визріють ще довго.

Церква, як і все російське суспільство, майже 20 років тому вступила в епоху змін несподівано для себе. І, як увесь народ Росії, вона намагається знайти шлях в умовах нової політичної й економічної реальності. Частина цього шляху, можливо найважча, була подолана церквою під проводом Алєксія Другого. Він був першим патріархом нової некомуністичної, неатиїстичної Росії і вже тому, на мою думку, заслуговує на місце поруч з видатними фігурами Російської церкви.

Я ніколи не забуду вечір 4 листопада 2008 року. Бути тієї ночі в Америці , а тим більше у Вашингтоні, означало відчути подих вітру Історії - з великої літери.

Неможливо забути майже мільйон прихильників Барака Обами в Чікаго - такої кількості людей в Америці не збиралося з часів маршів за громадянські права у шістдесяті роки. Незабутня промова самого обраного президента, але при цьому неможливо забути і прощальну промову Джона Маккейна - можливо, найкращу в його кар'єрі. Справив враження і президент Буш, який тримався з гідністю, - один із найнепопулярніших президентів в історії Америки, який виказав у дні поразки його партії витримку, якій можна позаздрити. І врешті решт, обличчя, які сяяли від щастя, або сумні обличчя громадян, які в той вечір знову "відкрили" Америку заново, як країну, здатну, за словами державного секретаря Кондолізи Райс, знову і знову дивувати і світ, і себе саму.

Вибори-2008 були незвичайні, а перехідний період, який за ним надходить, обіцяє бути не менш захоплюючим. Мало не вперше в історії адміністрація, що йде, настільки докладно перейнялася заздалегідь роботою з передання справ спадкоємцям. Члени адміністрації Буша ще кілька тижнів тому вступили в контакт зі штабами обох кандидатів, готуючи їх до передання влади.

Буквально через два тижні Буш буде приймати у Вашингтоні лідерів керівних країн світу для обговорення світової економічної кризи і в цих умовах хаос перехідного періоду може боляче вдарити по Сполучених Штатах як таких. Про те, що обраному президенту Обамі дістається нелегка спадщина, говорити навіть якось незручно: фінансова криза, Ірак і Афганістан абсолютно всі у Вашингтоні називають проблемами, які вимагають негайної уваги.

Дипломати, журналісти й експерти гадають, чи залишить Барак Обама республіканця Роберта Гейтса на посаді глави Пентагона, чи стане сенатор Джон Керрі, який програв минулі вибори Джорджу Бушу, державним секретарем, чи ним може стати інший республіканець - Річард Лугар. Кого запросять на посаду державного скарбника -- тобто на посаду міністра фінансів?

Утім, головним залишається запитання, на яке навіть демократи, наближені до штабу Барака Обами, схоже, поки що не можуть дати відповіді - "Хто такий Барак Обама і яким він буде президентом?" Під час передвиборчої кампанії республіканці всіляко обігрували відсутність у сенатора зі штату Іллінойс політичного досвіду. В умовах економічної кризи цей недолік перетворився в очах громадян США на перевагу. Втім, саме по собі питання залишається.

У минулому Барак Обама мав багато дуже дивних зайомств і зв'язків з представниками ліворадикальних рухів, такими, як Білл Айерс і його дружина Бернардин Дорн. Вони - засновники терористичної лівої організації маоїстського типу "The Weather Underground". В числі людей, із якими Обама був близький зовсім нещодавно -- не лише пастор-радикал Ієремія Райт, але і професор Колумбійського університету Рашид Халіді, якого єврейські організації в Америці вважають одним із головних пропагандистів різко антиізраїльської лінії й апологетом палестинських терористичних організацій.

У період виборної кампанії більша частина журналістів симпатизувала Обамі і тому намагалася уникати незручних запитань. Більше того, бажання суттєвої частини населення повірити йому було настільки великим, що питання ці просто мало кого цікавили. Однак, молодість людини часто визначає його погляди на все життя. Частина американців, в основному республіканців, але не тільки, побоюються, що ліве крило демократів і активісти лівих організацій - від профспілок до прихильників абортів і гей-шлюбів - вимагатимуть від Обами сплатити політичний борг за їхню підтримку.

У своїй промові в Чікаго одразу після обрання Обама звернувся до республіканців зі словами замирення і пообіцяв бути президентом усіх американців. Як вважають чимало вашингтонських оглядачів, сама по собі посада президента Сполучених Штатів настільки вагома і відповідальна, що про жодний радикалізм і мови бути не може. Однак, сумніви залишаються, і розвіяти їх може лише сам Барак Обама. Насправді, та ейфорія, яка супроводжує його обрання - це палиця з двома кінцями, тому що неминуче охолодження, а можливо і розчарування публіки для молодого президента, можуть виявитися дуже болісними. Америка і світ чекають на січневу інавгурацію. Як сказав мені один вашингтонський знайомий, "це президентство може виявитися і видатним, і катастрофічним. Тьмяним воно буде навряд чи".

16 жовтня
Майбутнє Американсько-Російських взаємин

Відтоді, як у Любляні влітку 2001-го президент США Джордж Буш зазирнув у вічі тоді ще нового президента Росії і побачив у них відображення душі Владіміра Путіна, минула ціла епоха.

Вона вмістила у себе події 11 вересня, воєнні операції в Іраку та Афганістані, розширення НАТО і ЄС, Дубровку і Беслан, драматичну зміну влади в Тбілісі та Києві, незалежність Косова, прихід до влади Дмітрія Медведєва та війну на Кавказі.

І це лише мала частина того, що відбулося. Ймовірно жодного разу в історії людства політики, філософи і політологи не казали так часто з різних приводів: «Світ вже ніколи не буде таким як колись».

Не дивлячись на це, російсько-американські взаємини за цей час принципово не змінилися.

Їм і досі бракує взаємної довіри і спільного порядку денного.

На різних міжнародних конференціях російських учасників часто запитують про взаємини їхньої країни з Європою і щораз частіше – про зв’язки з Китаєм, і зовсім не так часто – про взаємини з Америкою.

Барак Обама чи Джон Маккейн успадкують від президента Буша досить тоненьку російську папку.

Її зміст зводиться до жорстких розходжень щодо розташування американської ПРО у Європі чи косовської проблеми, дещо менших розходжень стосовно того, що робити з Іраном, а також щодо відносного взаєморозуміння стосовно північно корейської ядерної програми.

Додайте до цього суперництво на пострадянському просторі, відносно невисокий (порівняно з ЄС) рівень економічних зв’язків та ідейні розбіжності в галузі прав людини та демократії – і картина виявиться майже повною.

Американці набагато рідше ніж європейці їздять до Росії, а росіяни набагато менше подорожують до Америки ніж у Європі.

У Вашингтоні на словах Москву називають одним з пріоритетних напрямків зовнішньої політики.

Проте насправді в Америці значно більше переймаються Іраком, Іраном, Афганістаном і Китаєм ніж Росією.

Нинішня економічна криза взагалі відштовхнула на другий план усю зовнішню політику.

Росію американські політики вважають країною, яка за воєнними та економічними ресурсами – радше регіональний, ніж глобальний гравець.

У Москві погляд на Вашингтон інший. Тут багатьох зачепило таке ставлення. Російський політичний клас як і раніше бачить у США головного суперника і, як би парадоксально це не лунало, одночасно приклад для копіювання.

Останні 7-8 років економічного зростання і високих цін на нафту дали багатьом у російському керівництві надію хоча б частково взяти реванш за поразку СРСР в «холодній війні», обмежити можливості Америки впливати на пострадянському просторі, і, затвердивши у ньому винятковий вплив Москви, стати окремим полюсом світової політки.

Цікаво, що практично в будь-якій ситуації російські політики використовують саме дії США, щоб пояснити власні дії: «Чому Америці можна міняти режим в Іраку, а Росії в Грузії – не можна? Чому Вашингтон визнає незалежність Косово, а нам не дає те саме зробити з Абхазією чи Південною Осетією? Чому США можуть розглядати Латинську Америку, як свої задвірки, а ми ні?»

Ще одна причина, через яку Сполучені Штати залишаються головною турботою Москви. Багато-хто у Москві вважає, що без безпосереднього втручання Вашингтона були би неможливі «кольорові революції» в Грузії та Україні.

Бажання відгородитися від «оранжевого вірусу» змушує російських політиків і державні засоби масової інформації постійно вдаватися до різкої антиамериканської риторики і шукати різного року «асиметричні відповіді» та способи стримування американського впливу на сусідів.

Виникає відчуття, що, незважаючи на часті зустрічі лідерів у порівнянні з радянськими часами, Москва має менше щирих каналів спілкування з Вашингтоном і гірше розуміє мотиви вчинків американців.

Більшу частину двадцятого сторіччя Америка будувала свої взаємини зі світом на основі незвичної суміші прагматизму та ідеалізму, захисту чітко визначених інтересів і при цьому щирої віри в благотворність демократії та свободи.

Але в Москві цю ідейну складову американської політики сприймати серйозно не готові.

В США в свою чергу не готові довго думати над тим якої психологічної травми завдав розпад СРСР більшості громадян Росії і як цей досвід впливає на російську політику.

«Забудьте!” – «Доведеться змиритися!» - багато років лунало з Вашингтона.

І водночас американських та російських політиків ріднить одна, але дуже важлива справа – розуміння і повага до сили у міжнародних взаєминах.
Це ж і віддаляє їх від європейців, налаштованих проти використання сили практично завжди.

Посол однієї з країн ЄС у Москві сказав мені: «Я не розумію, чому би новій адміністрації не поновити з росіянами переговори щодо скорочення ядерних арсеналів, тим більше, що частина чинних домовленостей незабаром вибігає?
Це те, що в Москві розуміють. Такі переговори можуть вести лише Росія та Америка. Це тут полестило б самолюбству багатьох».

Другий чинник, який міг би сприяти потеплінню у взаєминах, чи, принаймні, зміцненню взаємної зацікавленості – це нарощування російсько-американських економічних зв’язків, які далеко відстають від російсько-європейських.

Наскільки це можливо в умовах теперішньої економічної кризи – питання відкрите. Багато тут буде залежати від того, які висновки з неї зробить російське керівництво, захоче воно «призакрити» чи, навпаки, «привідкрити» свою країну.

Мало-хто розраховує на драматичне зближення Росії та Америки у найближчий час. Після багатьох років антиамериканської риторики Москва навряд чи готова до різкої зміни курсу.

А у Вашингтоні, незважаючи на останні події на Кавказі, Росію вважають регіональним гравцем з обмеженими можливостями і не дуже прагнуть вникати в тонкощі розподілу ролей між Путіним і Медведєвим.

Звичайно, що особистість нового американського президента і склад його зовнішньополітичної команди можуть дещо змінити. Проте чекати нової зустрічі на Ельбі, чи хоча би нової Любляни наразі не варто.

30 вересня
Фінансова криза і середній клас Росії

Я страшенно сумую за центром Москви, де я народився і виріс і де півтора століття жила моя сім'я. Виїхати звідти на околиці довелося, як кажуть, примусово, під завісу радянської доби. І от, набравшись мужності, кілька тижнів тому я вирішив продати свою нинішню квартиру і, взявши кредит, придбати іншу - в центрі Москви. Добре, що я встиг лише почати прицінюватися і вибирати. Тому що сталася фінансова криза.

Фондовий ринок обвалився, біржу пару днів тримали закритою, потім відкрили, а після того, як вона знову почала обвалюватися, її знову закрили. Держава для початку надала трильйон рублів у яеості термінової допомоги "Сбербанку" (зрозуміло, головний банк країни), а також ВТБ і Газпромбанку. Понадто, допомога надійшла ще перед тим, як ці три кредитні установи поскражилися на проблеми. Втім, "Сбербанк" - установа, у якій тримають свої гроші пенсіонери і бюджетники, головний банк Росії за активами. Стосовно двох інших, то в обох, так би мовити, дуже гарні зв'язки на верхівці російської владної піраміди.

Взагалі-то криза поки заторкнула лише частину банків, у яких проблеми з готівкою, і невеликої - аби не сказати мікроскопічної - кількості громадян, які грають на фондовій біржі. Однак якщо криза почне поглиблюватися, то її жертвами почнуть ставати ті, хто взяв іпотечні кредити чи кредити на інші великі покупки.

Знайомий західний ріелтор, який працює в Москві, сказав, що до кінця наступного року нерухомість у Москві коштуватиме на 30, а то й 50% менше. А це означає, що суттєві суми втратять ті, хто інвестував у нерухомість - а це ледь не весь російський середній бізнес.

У випадку нарощування проблем будуть скорочуватися зарплати, передусім у тих, хто працює в неурядовому секторі. Інтернет-портал "Газета.ру" вже назвав те, що відбулося, "кінцем нульових років". Багато хто зараз говорить про те, що стабільність останніх восьми років, яка виховала лояльний до уряду і конформістський клас споживачів, може не сьогодні-завтра зазнати краху. А це, як дехто вважає, призведе до зміни політичного ландшафту.

Так званий російський середній клас справді погано готовий до кризових часів. На мій особистий погляд, готовий гірше аналогічного прошарку суспільства в Україні. Хоча би тому, що за всі сімнадцять років після краху СРСР так і не став політичною силою. Єдина організація, що претендувала на відстоювання інтересів цього класу - партія Союз правих сил - у парламенті була всього один раз. Нині вона завершує своє існування розколом на прихильників співпраці з Кремлем і на непримиренних. Перші будуть розраховувати на кількадесят місць у Думі 2011 року, другі підуть на вулиці -марширувати разом із "незгодними".

Більшість представників російського "споживацького класу" на вибори не ходить, будь-яку опозиційну діяльність сприймає в кращому випадку як примху, в гіршому - як зраду. В своїй більшості ці люди підтримують зовнішню політику Кремля, і навіть регулярно буваючи на заході, дуже йому не довіряють.

Влада відразу розтлумачила громадянам, що головна проблема - економічна криза в Америці і що відплив капіталів із Росії не має жодного стосунку до подій на Кавказі і антизахідних акцій російського керівництва.
Цілком можливо, що значною мірою це справді так. Однак не зовсім зрозуміло, чи має російська держава в своєму розпорядженні достатньо інструментів, щоби протистояти цій кризі. Природньо, окрім значних валютних резервів, які все ж скінченні.

І якщо криза насправді поглибиться, ті, хто вважав, що нинішнє життя триватиме майже вічно, опиняться в скрутному становищі. Зокрема і тому, що будуть цілком безпорадні і позбавлені впливу на становище. Чи стане це початком політизації аполітичних досі громадян, чи ж спричинить прагнення до залізного порядку за будь-яку ціну - питання поки відкрите. А може, все минеться - також не можна виключати. Але квартиру я поки все ж не купуватиму.

14 вересня
Про журналістику і свободу слова

Глибока переконаність в тому, що журналістика – це лише засіб боротьби за чиїсь інтереси, вкорінилася в Росії.

К.Еґерт

Отримав листа від знайомої, якій років 24, і яка нещодавно перебралася з провінції до Москви і працює в одному з десятків, якщо не сотень PR-агентств в російській столиці.

У листі - прохання допомогти з контактами, а в кінці, майже як постскриптум, фраза: «Мені цікава Ваша точка зору на інформаційне поле довкола Південної Осетії. Здається, інформаційна війна набула широкого розмаху.»

Я відповів: «Стосовно інформаційної війни, то я не зовсім розумію, що взагалі мається на увазі під цим терміном, а в даному випадку - тим більше. Вплив російських засобів масової інформації на Грузію - мінімальний, грузинських в Росії – взагалі немає про що говорити. То хто з ким інформаційно, так би мовити, воює?

Моя знайома відповіла: «Росія просто належним чином не провадить інформаційну політику. Натомість у США працює Інформаційне Агентство (USIA), є цільова стратегія як США презентувати у світі.»

Але я не про любов-ненависть до США, якою просочена свідомість російських освічених класів (хоча це також цікава тема). Я про те, що за останні роки в Росії якось припинили сприймати журналістику як самостійну професію, пов’язану з добуванням інформації і прагненням зрозуміти, що відбувається перш, ніж це пояснювати.

Глибока переконаність в тому, що журналістика – це лише засіб боротьби за чиїсь інтереси вкорінилася в Росії дуже глибоко.

На різних семінарах і зустрічах з молодими російськими журналістами я не раз зустрічався зі скепсисом, а іноді й з погано прихованим роздратуванням.

Більшість цих людей, яких не заторкнула комуністична доба, не могли повірити, що за 10 років роботи на Бі-Бі-Сі мені жодного разу не телефонувало начальство, щоб дати вказівки кого запрошувати в ефір, а кого не запрошувати, яку лінію проводити, а якої, навпаки, уникати. Добре, Бі-Бі-Сі - це виключення, казали мені, але ж всі решта газет, радіостанцій та телеканалів? Там, безумовно, все зрозуміло – хто платить, той і музику замовляє?

Доводиться пояснювати, що, дійсно, деякі власники пильно стежать за наповненням своїх мас-медіа, проте інші принципово не втручаються.

Але, додаю я, головне – це різносторонність точок зору, які подають публіці. Тому що дорослі люди повинні вміти думати, співставляти і робити власні висновки.

Особливо не вірять про власників, які не втручаються в редакційну політику.
Сучасному росіянину це здається нісенітницею. Відповідь на запитання чи є в Росії свобода засобів масової інформації, і особливо телебачення, коливається від «так» до «не зовсім, але через вимушеність».

«Вимушена чим чи ким?» - зазвичай питаю я, щоб знову почути про інформаційну війну Заходу і про «олігархів», які в 90-ті роки «захопили» телебачення, а тепер його втратили і так їм і треба.

Питання про те чи краще мати 4 канали з різними точками зору, як було 10 років тому, чи ті ж 4 канали, але фактично з однією точкою зору, як зараз, часто зависає в повітрі.

Мало хто вважає різноманіття думок нічого не вартим, але визнати це – означає визнати, що нинішня ситуація зі свободою слова в Росії, м’яко кажучи, далека від ідеальної.

Цинізм, зневіра в те, що можна щось робити не за гроші, або хоча б не лише за гроші, а також задля інтересу, чи ідеї – це сьогодні найпомітніша риса російської реальності.

І ця риса парадоксально поєднується з цілком щирою модою на патріотизм. Було б непогано обговорити й цю тему – в прямому ефірі.

З часу визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії минуло трохи більше тижня, а напруженість не спадає.

Російська влада, судячи з усього, не має намірів зменшувати тиск на Тбілісі.

Навіть більше, напередодні надзвичайного саміту ЄС, присвяченому кризі на Кавказі, президент Медведєв, а за ним і міністр закордонних справ Лавров роблять заяви, сенс яких можне звести до наступного:

насамперед, Москва не полишає прагнення домогтися усунення Міхаїла Саакашвілі;

по-друге, російське керівництво має намір торгуватися з Заходом про виведення військ з того, що в Кремлі та на Смоленській площі називають «буферними зонами» на території власне Грузії;

нарешті, по-третє, і Медведєв, і за ним Лавров в досить однозначних висловлюваннях позначили пострадянський простір як виняткову зону впливу Росії.

Менш ніж за місяць усі ті принципи, на яких будувалися міждержавні взаємини на пострадянському просторі з 1991-го року, зазнали ревізії, якщо не повного скасування.

Ні територіальна цілісність, ні невтручання у внутрішні справи, ні – хоч би формальне – визнання суверенних прав нових держав більше не визнаються Росією, як щось непорушне.

В певному розумінні, російсько-грузинське протистояння для Кремля – справа принципова.

Причетні до Кремля аналітики й депутати Держдуми, губернатори і журналісти державного телебачення (офіційні посадовці висловлюються трохи стриманіше) кажуть про «покарання Грузії».

Принаймні, на словах Росія відсьогодні не вважає себе пов’язаною жодними зобов’язаннями, коли мова заходить про її інтереси на території колишнього СРСР – оскільки ці інтереси визначають в Кремлі.

Логіка російських політиків така: «Оскільки криза почалася, з неї треба витиснути максимум зиску».

Тим більше, що Європейський союз роздрібнений, в США – вибори, тобто до формулювання чіткого зовнішньополітичного курсу нової американської адміністрації руки дійдуть не раніше наступної весни.

На, а далі, звичайно можна буде і на якісь компроміси піти – зрештою, переможців не судять.

Висловлю припущення, що в Москві змирилися з тим, що Грузія рано чи пізно вступить в НАТО. Але тепер без Південної Осетії та Абхазії.

Подібні думки анонімні кремлівські джерела висловлювали в пресі ще навесні, після саміту НАТО в Бухаресті.

Питання, звичайно, в тому, наскільки Кремль прорахував реакцію сусідів Росії? Чи усі вони налякаються Москви?

Крім того, як себе поведуть Сполучені Штати, де підтримка Грузії перетворилася на те, що називають bi-partisan issue – проблему, щодо якої погляди демократів і республіканців фактично співпадають.

Можливо, я помиляюся, але мені здається, що російське політичне керівництво не до кінця розуміє деякі речі: насамперед, за 17 років, що минули з часу розвалу СРСР, колишні радянські республіки отримали свої політичні та економічні еліти, які самостійно формують власні національні інтереси.

Вони готові, до певної міри, враховувати погляди Москви, але не готові обмежувати свій суверенітет.

При чім мова йде як про демократичні, так і про авторитарні режими (які саме?)

По-друге, сьогоднішня політика Росії змушує Сполучені Штати Америки сприймати становище, як безпосередній виклик.

Сьогодні пізно обговорювати, хто розпочав бойові дії в Південній Осетії і наскільки відповідає образу політика – демократа Міхаїл Саакашвілі.

«Більший б’є меншого», - так, образно кажучи, виглядає становище для американців, і мало-що може змінити цей погляд найближчим часом.

Президент Медведєва сказав в одному з інтерв’ю, що Вашингтон повинен керуватися прагматичними інтересами американського народу, а не «ідеологічними схемами».

Але упродовж принаймні останніх 67 років, з часу нападу на Перл-Харбор , міжнародний курс США формувався на основі не лише інтересів, але й принципів.

Підтримка прагнення народів до свободи і демократії – яким дивакуватим, непослідовним, наївним чи невдалим було втілення цього принципу на практиці – це ті підвалини, на яких будується уся споруда американської зовнішньої політики.

В цьому сенсі відмова від «ідеологічних схем» означала би для будь-якої американської адміністрації заперечення основ зовнішньополітичного курсу.

Росія – чи, принаймні, серйозні люди в її керівництві – відчувають себе в силі кинути виклик і своїм сусідам, і американцям.

Критики Кремля кажуть про Піррову перемогу, котра принесе більше шкоди, ніж користі.

Прихильники – про те, що Росію тепер ніхто не посміє сприймати несерйозно.

Найважливішою ознакою розвитку становища стане стан справ всередині Росії – чи не почнеться «закручування гайок», про що в останні тижні кажуть опозиційні публіцисти і політики.

Саша, Львів: Цікаво почитати... багато речей, справді, мають рацію. Але мені здається, що українцям не слід дуже тішитися, що в Росії проблеми з свободою слова, та чума може перекинутись і на нас, хоча за останні роки народ трохи звик до того блага. Ще б наш народ більше навчився вимагати від політиків і відстоювати свої правв!!!

Війна Росії і Грузії – а це саме війна між Росією і Грузіїю – як би вона не завершилася, вже призвела до невідворотних наслідків.

Якщо стратегічний план Москви полягає у фактичному приєднанні Абхазії та Південної Осетії, то можна говорити, що він наближається до успіху. Усі попередні угоди щодо невизнаних республік, включно з Дагомисом 1992-го року, де-факто припинили дію, і швидше за все, назавжди.

Визнати цей факт політикам у Тбілісі буде важко. Так само, як важко їм буде змиритися з тим, що Вашингтон, на який у Тбілісі покладали чималі надії, зовсім не має на меті грати провідну роль в урегулюванні конфлікту, залишаючи право на це набагато більш скептично налаштованим щодо Грузії європейцям.

Проте, відмовившись від Абхазії та Південної Осетії, грузинське керівництво розв’яже руки членам НАТО, які за прийом Грузії в альянс.

Тим більше, що з військової точки зору грузинські військові сили показали себе досить переконливо, маючи на увазі неспівставність бойових можливостей двох армій. І це може виявитися найнеприємнішою несподіванкою для російського керівництва.

Якщо ще у неділю Росія могла розраховувати на те, що Захід покладатиме відповідальність за те, що відбувається на дві сторони, то з моменту введення російського війська до Абхазії симпатії Європи та США все більше схилятимуться на бік Тбілісі.

Європа і США не зможуть, та й не дуже хочуть залучатися до збройного конфлікту. Проте, вони безумовно, не захочуть, аби складалося враження, ніби доля Грузії їм байдужа. У цій ситуації реальне зближення Грузії з НАТО може опинитися на порядку денному раніше, аніж пізніше, як вважалося раніше.

Німцям і французам, які раніше були головними скептиками, важче буде відмовити країні, яка в очах європейської громадської думки є жертвою агресії. Утім, аргументи тих в альянсі, хто вважає, що Міхаіл Саакашвілі сам спровокував конфлікт, пішовши на операцію у Південній Осетії, також не можна не враховувати. Якщо до них дослухаються, то альянс, ймовірно, відкладе рішення щодо надання Грузії плану дій щодо членства в НАТО до наступного року.

Сьогодні до конфлікту намагаються залучитися ЄС і ОБСЄ. США, хоча й виступають солістом у цьому хорі, але залишаються фактором, з яким доводиться рахуватися. Російському керівництву це не може бути вигідним. Адже воно розглядає Захід як супротивника. Крім того, Південна Осетія й Абхазія перебувають під контролем російської армії, тому згода на присутність міжнародного контингенту означатиме виведення російського війська, що є абсолютно неприйнятним для Кремля з політичних міркувань.

За таких умов певний (важко поки що сказати який саме) рівень конфронтації Москви і Заходу зберігатиметься. Це, у свою чергу, може мати наслідки для ситуації в самій Росії.

Зростання антизахідних настроїв у суспільстві й посилення ролі людей в погонах здатні призвести до зростання тиску на позасистемною опозицію та незалежні від Кремля засоби масової інформації. Безглуздою стає й дискусія про те «хто головніший?» - Медвєдєв чи Путін. Зрозуміло, що найближчим часом вони діятимуть узгоджено.

Протистояння з Заходом не може не позначитися на позиції Москви у таких питаннях як іранська ядерна програма і ситуація на Корейському півострові. Нарешті, Кремль, скоріше за все, посяде ще жорсткішу позицію у питанні американської системи ПРО у Польщі та Чехії.

Зростає напруженість між Москвою і Києвом.

Українське керівництво однозначно стало на бік Грузії, російське – звинувачує його в посіпацтві «агресорам». Ця тенденція буде не лише зберігатися, але й зміцнюватися.

Політико-дипломатичний конфлікт між Москвою і Києвом довкола Чорноморського флоту, як виглядає, неминучий. Росія не збирається просто так виводити кораблі з Севастополя. Заклики частини російських політиків «порушити кримське питання» дуже популярні серед пересічних громадян, а у випадку фактичного приєднання Абхазії та Південної Осетії ці заклики стануть ще гучнішими. Тому конфронтація з Україною цілком здатна набрати найрізноманітнішу форму.

Нарешті, репліки представника Росії в ООН стосовно «лідерів, які стають перешкодою», можуть отримати не надто приємне для Москви відлуння в столицях СНД, яке ще формально існує. Політичні лідери на пострадянському просторі дуже не люблять, щоб хтось оцінював їхні дії ззовні – так само, як цього не люблять і в самій Москві.
Нова «холодна війна», якщо ще не почалася, то щодня стає дедалі реальнішою.

Анатолій, Луцьк: Нова холодна війна? Не думаю. Перш за все вона невигідна ЄС. Росія зараз це не добрий дядечко СРСР. Зараз росіяни горді за свою країну, та їх президент добре дбає про інтереси Росії. Достатньо просто перекрити газ для ЄС й "холодна" війна стане дійсно холодною взимку. Й Україна повинна врешті врешт визначитись з ким вона буде...

Валерій, Київ: Жорсткішу позицію у питанні американської системи ПРО у Польщі та Чехії, Кремль посяде не нарешті, а у першу чергу. Так саме як й у питанні щодо просування НАТО до російських кордонів. Все інше для них вже другорядне. Плекаю надію, що захід спроможний запропонувати їм бодай щось, окрім локальних віськових конфліктів, як це сталося у Грузії.

2 липня
Про німецький патріотизм і ''Росію, яка піднімається з колін''

Минулими вихідними я спостерігав у центрі Берліна, як натовп молодих німців поважно спостерігав за поразкою своєї збірної на чемпіонаті Європи з футболу. На гігантському екрані, що висів на Бранденбурзьких воротах було видно, як іспанці блокують атаки німецьких гравців.

У самому центрі натовпу, який майорів жовто-чорно-червоними кольорами, була група 6-8 іспанців, які вимахували своїми прапорами і голосно підтримували свою команду. Поліція перебувала в тіні, і я жодного разу не почував загрози від багатотисячного натовпу, традиційно розігрітого пивом.

Як пожартував знайомий американець: «пацифізм настільки міцно закріпився в якості німецької національної ідеї, що навіть футбольні фанати тут зовсім тихі і не такі як інші». Справді, німці, які ще 70 років тому впевнено крокували на військових парадах, поступово визначаються з своєю новою ідентичністю.

Тут досить цікаве поєднання неагресивного патріотизму з відчуттям себе не лише громадянами Німеччини, але й ЄС. Тому для двадцятирічних німців – іспанці також їхні співвітчизники. А якщо так, то навіщо ж їх бити? За таких обставин вже можна торкатися теми жертв цивільного німецького населення після Другої Світової війни, яку ще 20 років тому не наважувалися тут обговорювати. Це можливо, тому, що вже ніхто не вірить у те, що німці знову відчують потребу марширувати у лавах.

Наступного дня Берлін повернувся до нормального життя і суспільне телебачення, фінансоване з федерального бюджету, присвятило ці темі стільки часу, скільки було потрібно коментаторам сказати, що «тема закрита».

Це дуже відрізнялося від того, що відбувалося на російському телебаченні після перемоги Зеніту в кубку УЄФА та Діми Білана на Євробаченні.
Заява ведучого Першого російського телеканалу з приводу Зеніта, що Росія знову піднімається з колін лише повторювала заяви президента Медведєва та прем’єра Путіна і відображає стан ментальності російського керівництва і народу.

За відсутності вільного обміну думками у парламенті та на телебаченні, нова російська національна ідея нагадує все більше модернізований СРСР, тільки без партійних зборів і з ковбасою в магазинах. Спорт у сучасній Росії, як і при «совєтах», більше як спорт, а мистецтво – більше як мистецтво.

Будь-яка, найдрібніша перемога російських спортсменів, бізнесменів чи кіноакторів, - це завжди заслуга держави і її політичного керівництва. Будь-яка поразка - це результат ворожих підступів, необ'єктивного суддівства, американської конкуренції, або принаймні поганої погоди. Поразки не можуть бути самих росіян, а тим більше президента, керівника уряду чи керівника Газпрому. Усі ті люди постають перед публікою цілком безгрішними.

Проблема не лише у тому, що населенню подають лише хороші новини, але й у тому, що джерелом позитивних подій подається завжди держава. З одного боку, це ніби створює базу підтримки для російських керівників, а з іншого створює небезпечну для них ситуацію. Адже керівники повинні постачати хороші новини навіть тоді, коли їх немає. А це значить, що реальність може відрізнятися від картинки на телебаченні. Питання лише у тому, коли це станеться і відповіді наразі немає.

12 червня 2008 року
Демографія та бюрократія

Перерва мого блогу пояснюється тим, що в родині відбулася щаслива подія – народився син. Оскільки досі дружина народила дві доньки, то відтепер з появою Миколи – ми багатодітна родина. Міська влада ще перед народженням дитини вислала нам повідомлення про пільги і грошові винагороди, які ми можемо отримати. Про висновки, які зробив від читання брошури – пізніше, а спочатку про соціально-політичну ситуацію в Росії, на фоні якої родина Еґертів наважилася на розширення.

Російське керівництво за останні 5-7 років часто обговорювало демографічну ситуацію. Мова йде про те, що щороку Росія втрачає 700 тисяч населення. Переважно це через високу смертність чоловіків працездатного віку. Росія та України – серед світових лідерів з самогубств. Смертність на дорогах Росії також шалена: 35-40 тисяч громадян на рік. І звичайно вічна проблема Росії це – пияцтво. Кількість шлюбів, які завершуються розлученням перевершує усі норми. Нещодавно мій приятель назвав мене «унікумом», коли довідався, що усі мої троє дітей народжені в одному шлюбі.

Владімір Путін закликав кілька років тому змінити демографічну ситуацію в Росії. Запровадили так званий материнський фонд у чверть мільйона рублів – 10-11 тисяч доларів, які виплачуються жінкам після народження другої дитини. Щось подібне існує і в Україні. Однак, особливість російського випадку у тому, що гроші заморожуються на три роки. Навіть після трьох років, їх можна використати на покращення житлових умов дитини, освіти малюка, чи збільшення пенсійного фонду матері. Як пояснив Бі-Бі-Сі один з депутатів Держдуми, якщо гроші видавати відразу, то народжувати дітей будуть тільки ті матері, які гроші проп’ють, а дитину віддадуть на виховання державі.

Таке судження, нажаль, може мати підстави. Але з іншого боку, кого зацікавить відповідальність за народження дитини лише для того, аби через три роки отримати знецінені інфляцією гроші? А ще на додаток слід отримати нескінченну кількість довідок, свідоцтв, виписок та їх копій. Таким чином, хорошу ідею цілком знищує бюрократія, яка вимагає численну кількість паперів, які мають запевнити когось, що ніхто не планує обманути рідну державу.

При цьому ситуація лише погіршується. Аби зареєструвати у себе в квартирі свою дитину (по-суті стара радянська прописка) 7 років тому, мені було потрібно 2 довідки, а тепер 7. Районне управління соціального захисту, яке має видати мені спеціальну пільгову картку віза, працює лише три дні на тиждень. Офіційно решту днів працівники витрачають на обробку документів. Але коли я прийшов у неприйомний день, то більшість кабінетів були закритими. Ті хто був на роботі, штовхався у холі, де привезли на продаж трикотаж.

Більше того, працівники навіть намагалися мені завадити читати стенди з інформацією – казали приходити у прийомний день. Чи варта витрачати стільки днів, для того щоб отримати приємні, але не такі суттєві пільги? Не знаю, але виникає відчуття, що російська держава і далі більше дбає про себе, як про своїх громадян і своїм майбутнім.

7 травня – інавгурація Дмитра Медвєдєва. Питання, популярне на Заході ще кілька років тому «Who is Mister Putin?”, змінюється на запитання «Who is Mister Medvedev?” (Хто є пан Медвєдєв?). Пошуки відповіді на це запитання у московських політичних та дипломатичних колах перетворився на гру, яка від початку не мала сенсу. Відповідь на це запитання може дати лише сам пан Медвєдєв, а коли він захоче це зробити відомо лише Богу. З одного боку, це є наслідком відсутності публічності та «змагальності» як засад російської політики. Але показна цілковита передбачуваність цієї політики є лише вдаваною.

Медвєдєв не брав участі у передвиборчих теледебатах, а журналісти Кремлівського пулу добре знають, що слід, а що не слід запитувати наступну «першу особу» держави. Є правда, інтерв’ю газеті «Фіненшал Таймс», Але і воно готувалося не один день. З іншого боку, коли вдруге за 8 років, на чолі Кремля з»являється Людина-загадка, то ця багато разів оспівана стабільність Росії опиняється під знаком запитанням.

Здогади про пана Медвєдєва коливаються від оцінки «слухняний виконавець волі Путіна», до «Він ще себе усім покаже». Більшість тих, хто знає Дмітрія Анатолієвіча особисто згодні у наступному: він досвідчений і обережний бюрократ, але любить і вміє віддавати накази; не дуже любить вирішувати проблеми про які мало що знає, але якщо змушений це робити, то як юрист, все детально вивчає.

Окрім ніжної любові до своєї дружини і захоплення хард-роком, він цікавиться новітніми технологіями. Кажуть, що один з перших Ай-фонів в Росії з’явився саме у нього. Він активно користується Інтернетом. І це все що відомо. Про власне політичні погляди Дмітрія Анатолєвіча відомо не багато. Зрозуміло, що особливої відданості до радянського минулого, на відміну від десятків тисяч інших російських чиновників він не відчуває. Коли СРСР розвалився Медвєдєву було лише 26 років, тому це не дивно. З іншого боку, коли пан Медвєдєв охрестився у 1988 році, а потім допомагав у виборчій кампанії Анатолія Собчака, то напевне робив це не міркувань кар’єри.

Тому ідеалізм не був чужим для молодого Медвєдєва. Тепер, однак, йому на 20 років більше і цей період міг витравити з нього зацікавлення ідеями та ідеалами. Останні кілька місяців він був зразковим і слухняним учнем та послідовником Владіміра Путіна. Він завжди був на три кроки позаду свого вчителя. Завжди ввічливий, завжди згідний бути на другому плані. Дехто вважає, що так і є насправді, а інші кажуть, що це лише гра.

Один з кремлівських функціонерів якось відверто мені сказав, що в разі «коли Медвєдєв почне діяти самостійно, то силовики зубами здеруть з нього брюки». За його словами, Владімір Владіміровіч буде прикривати Дмітрія Анатолієвіча від силовиків доки той не набере власної політичної ваги під кінець першого терміну. І тоді Медвєдєв піде на перевибори з власною командою і на більш тривалий час, бо конституцію для цього швидко змінять.

Можливо все так і буде, але моя освіта історика підказує мені, що можливий і інший варіант. В силу своєї посади, президент Росії не може бути безликим. Він буде просто змушений стати особистістю, навіть, якщо він такою не був за день до обрання на посаду. Для того щоб засвідчити свою владу і характер, найкраще діяти швидко і рішуче, поки твої опоненти не підготувалися.

Якщо ж діяти помалу і не рішуче, то політичні супротивники можуть затягнути нового президента мережею зобов’язань, компромісів та вимушених рішень, які поступово позбавлять його свободи маневру. Тому, можливий і менш спокійний сценарій, ніж той, який запропонував мені мій знайомий. Зрозуміло, лише, що Медвєдєв отримав від президента Путіна сильну особисту владу, Але слабкі державні інститути. Можливо головна відповідь на запитання «Who is Mister Medvedev?” полягатиме у ставленні нового президента до цієї спадщини.

Я вже втомився від журналістського кліше «новий вияв напруженості у відносинах Москви та Тбілісі». Нічого нового немає, а лише сама напруженість, яка до речі триває не від кінця 2003 року, коли у Тбілісі до влади прийшли молоді політики на чолі з Міхаїлом Саакашвілі. Якось забувається, що Росія та Грузія живуть у конфлікті від початку 90-их років. Ще за часів Едуарда Шеварднадзе Росія почала допомагати сепаратистам у Абхазії та Південній Осетії.

Чи багато людей пам’ятають, що з 1995 року, Тбілісі вимагає у Москви видачі колишнього шефа служби безпеки Грузії Ігоря Гіоргадзе, якого звинувачують в організації замаху на самого Шеварднадзе. Тому загалом історія не нова. Інша справа, що останнім часом російські урядові структури виявляють підвищену активність на грузинському напрямку.

У Москві Саакашвілі вважають невдячним: «ми йому дозволили забрати Аджарію, виводимо свої військові бази, а йому все мало!». Так висловлюються російські чиновники про грузинського президента у коридорах російської влади. Після того як у Грузії було заарештовано російських офіцерів за звинуваченням у шпигунстві у 2006 році Росія відповіла блокадою Грузії. Відтоді, наріжним каменем грузинської зовнішньої політики стала інтеграція у євроатлантичні структури, і перш за все в НАТО.

Самміт НАТО у Бухаресті став символічною подією. З одного боку, Грузія не отримала в Румунії Плану дій з членства у НАТО. Президент Саакашвілі почувся ображеним і навіть не провів заключної прес-конференції, яку доручили одному з міністрів. Однак, заключна заява самміту відверто обіцяє Грузії (та Україні) вступ до альянсу. Більше того, Тбілісі та Київ можуть отримати ПДЧ вже у грудні на міністерській зустрічі НАТО.

Насправді, мова йде не про те, чи вступить Грузія у НАТО, а коли це станеться. У Москві цього не могли не помітити. Імовірно нову позицію Кремля висловив депутат російської Думи Сєргєй Марков, який виступав нещодавно на конференції Німецького фонду Маршала у Бухаресті. Пан Марков заявив, що на відміну від України, де немає консенсусу суспільства щодо приєднання у НАТО, у Грузії такий консенсус є, якщо не враховувати населення Абхазії та Південної Осетії. Там, за словами Маркова, населення проти НАТО, а демократії повинні враховувати думку народу. Висновок, який пропонує Кремль такий: Росія не може перешкодити Грузії стати членом НАТО, але Тбілісі має змиритися з втратою двох повсталих регіонів країни.

Якщо судити по опосередкованим ознаках, то саме такий курс було обрано у Кремлі. Однак, Абхазія та Південна Осетія для керівників у Тбілісі є таким самим символом як Єрусалим для керівників Ізраїля. Подібно до того як жодна політична сила у Ізраїлі не може погодитися на втрату Єрусалима, так і жоден політик у Тбілісі не може «попрощатися» з Сухумі та Цхінвалі. Ось чому грудневі рішення міністрів іноземних справ країн НАТО будуть настільки важливими. Саме тому ця фраза про новий вияв напруженості може набрати нового значення. У цьому випадку вибір між політичним та військовим вирішенням російсько-грузинського конфлікту може стати більш ніж реальним.

Російська політика нагадує той самий відомий стакан, щодо якого філософи ніяк не можуть вирішити, повний він чи порожній. Якщо послухати прибічників Кремля, то демократія в країні розвивається, партійна система стає, нарешті, реальністю, дискусії стосуються справді важливих для людей тем, а кількість зареєстрованих засобів масової інформації – кілька десятків тисяч – демонструє, що свобода слова сягнула небувалого розквіту. Якщо ж дослухатися до тих, хто виходить на ‘марші незгодних’, то картина виглядає абсолютно інакше: тотальна совєтизація, нова КПРС в особі партії ‘Єдіная Росія’, відрив еліти від народу, ще не масові, але все ж репресії та повна відсутність альтернативної інформації. Одним словом, back in the USSR.

Коли озираєшся навколо, розумієш, що не зовсім праві обидві сторони. З одного боку, виборчий процес справді під майже повним контролем, з іншого, нехай і слабка, але все ж опозиція в Думі є – це компартія. По-друге, російські політики всіх мастей сьогодні справді говорять дедалі більше на соціально-економічні теми. Тому що на інші говорити не рекомендується. Але, з іншого боку, йде така апаратна боротьба на всіх рівнях виконавчої влади, що це сповна компенсує зацікавленим спостерігачам брак партійних баталій. Нарешті, по-третє, кількість ЗМІ справді гігантська, але з точки зору масового політичного ефекту значення мають лише загальнонаціональні телеканали, а не журнали для собаководів. При цьому альтернативна інформація є в вільному (принаймні, наразі вільному) доступі. Це і радіостанції на кшталт Еха Москви або Свободи, і багато чисельні інтернет-сайти, і газети, які подекуди вже самим вибором тем демонструють незалежність від офіційної точки зору. Як і раніше, можна вільно виїжджати за кордон та грати в лотерею під назвою ‘Подання заявки на проведення антикремлівської демонстрації’. Інша справа, що аудиторія неурядових засобів масової інформації відносно невелика, а заявку можуть відхилити.

Опозиція та влада за столом, проте не круглим

В останньому випадку лідери непримиренної опозиції все ж виходять на демонстрацію та сідають на кілька діб у камеру. А ще за кілька днів опиняються десь в престижному кафе ‘Пушкін’ за сусідніми столиками з депутатами ‘Єдіной Росії‘. У цьому випадку обидві сторони ввічливо розкланюються та обмінюються кількома беззмістовними фразами, які покликані продемонструвати: ‘Ми все-таки люди культурні та не переходимо певної межі пристойності’. Кілька тижнів тому я розмовляв із одним дуже відомим опозиціонером і запитав у нього, чи виникають в нього проблеми під час виїзду за кордон. ‘Ніяких проблем, - відповів він і посміхнувся. – Прикордонники, митники впізнають, посміхаються, інколи говорять: ‘Ми ж усе розуміємо’. Інша справа, якщо буде наказ – затримати. Але наказу, певно, поки не дають.’

Російський політичний устрій сьогодні не подібний ані на пострадянські демократії, на кшталт Латвії чи України, ні на диктатури, типу Білорусі або Туркменістану епохи Туркменбаші. Росія живе ніби поміж двох часів. Попри зовнішню одностайність, єдності еліт, про яку так люблять говорити представники російської влади, немає. Саме тому такою жорстокою стала апаратна боротьба напередодні, здавалося би, цілком передбачуваної і зовні благополучної передачі влади від Владіміра Путіна Дмітрію Мєдвєдєву. Інколи здається, що внутрішні резерви всіх конфронтуючих навколо владних угруповань на межі.

Наразі жодна з них не наважується використати останній невикористаний ресурс – публічну політику. Це своєрідна атомні зброя, яка здатна підірвати ситуацію – можливо, не на користь ані влади, ані опозиції. Контроль над нею – а це насамперед контроль над ТБ – сьогодні в руках Кремля. Але й Кремль – лише один із гравців на затягнутому туманом полі закритої політичної боротьби. Хто зна, може його новий господар пустить в дію цей останній аргумент? Або це зробить хтось із його противників? Або туман й надалі залишатиметься непроглядним? Росія завмерла, вона ніби на щось чекає. Утім, цілком можливо, що чекає дарма.

За обідом тиждень тому у Москві я розмовляв зі співробітником відділу зовнішніх відносин Московського патріархату. Смакуючи чудово приготованого лосося, ми заторкнули тему саміту НАТО у Бухаресті, де мені довелося бути присутнім і де Україна не отримала Плану дій заради членства в НАТО, проте майже випадково спромоглася отримати досить тверду обіцянку свого майбутнього членства в альянсі. "Я сподіваюсь, що одного дня все це безслідовно зникне," - сказав мій співрозмовник у відповідь на моє зауваження про те, що у Москві майже ніхто, як виглядає, не намагається зрозуміти що ж відбувається в Україні.

Я додав, що й Російська православна церква також зазнає проблем в Україні і скидається на те, що походять ті проблеми з небажання прийняти факт народження в Україні нової держави, хоча цей процес - подобається він комусь чи ні - є незворотнім. "Чи не є прийняття реальності такою як вона є першим правилом будь-якої політики, навіть якщо вам закортить ту реальність з часом змінити?" - запитав я і у відповідь почув від свого співрозмовника прохання облишити цю тему. "Це завдає неабиякого болю", - додав він. Ми підлили у келихи вина і змінили розмову.

Як на мене, реакція мого співрозмовника є до певної міри гарним прикладом того, як політичний клас Росії дивиться на зовнішній світ і, зокрема, на так зване ближнє зарубіжжя. Чимало російських політиків схильні бачити те, що вони хочуть побачити, аніж те, що є насправді. Для декого це є цілком природнім. Для декого - результатом свідомого і відданого дотримання нової офіційної лінії: "Росія відроджується і повертається на світову сцену. Крапка." Мій друг, британський журналіст, нещодавно мене запитав: "Костю, дехто там (він при цьому зробив характерний жест, вказуючи на стелю) має врешті-решт сісти і порахувати усі зовнішньополітичні провали Москви останніх років - Косово, Україна, Грузія, проникнення китайців до Центральної Азії - і запитати чому це сталося? що ми робимо не так?"

Я завважив, що московські керівники можуть навести приклади іншого ґатунку -скуповування гамузом економік Сербії та Вірменії, налагодження гарних відносин з німцями та французами, перетворення угорців, болгарів та греків на російських лобістів у Євросоюзі, рішучий опір - за допомогою китайців - політиці США. Росіяни вірять у силу грошей і власні інтереси, і як наслідок, - твердив я, - досягають у цьому непоганих результатів.

Мій друг відповів, що це схоже на успіх, але - завважив він - Москва здобуває чимало тактичних перемог, які завершуються стратегічною поразкою. Бо ж Косово таки стало незалежним, Україна та Грузія взяли курс на Захід і не зійдуть з нього, а Москва у цей час сидить і чекає поки остаточно не вибухне Білорусь. "Ти знаєшь що? - вів мій друг далі. - Російські політики твердять, що вони прагматики. Але насправді вони є романтиками, які назавжди застрягли у часі, який передував першій світовій війні, коли доля світу вирішувалася у кількох європейських канцеляріях. Але це вже не так!"

Я не певен, що часи міждержавних кулуарних оборудок остаточно минули. Але я певен, що розмови щодо цього триватимуть ще довго.

Анатолій Футимський, КИЇВ: Навіть на побутовому рівні прості росіяни не сприймають нас, як державу. В цьому я пересвідчився, буваючи не раз в Росії. Що тоді говорити про сильних світу цього, особливо про дуже реакційну російську православну церкву.

D.W, New Jersey, USA-Ukraine: Як бачимо ,що росіяни дещо заздрісні українцям. Треба погодитися з паном Еґртом, що сьогоднішні можновладці Москви політичного та релігійного поглядів не дуже орентуються, що діеться в вільному світі,а тим більше в Україні де народ стрімить до демократії. Москва як знаємо сьогодні має дуже великі проблеми нетільки з Чечнею та бувшими Республіками Союзу, але Росія має проблеми з деякими Областями, котрі зазіхають на незалежні Аутономії, як рівно ж в Росії виринають проблеми на прикордонін з Китаєм, бо майже денно все більше китайців посуваються в Росію і навіть сам Путін недавно заявив в ітерв"ю з журналістами. Погоджуюсь з паном Еґертом, що сьогоднішна Росія та її політики думають початками двадцятого століття, чудова на часі стаття, ґратуляції.

от большинства россиян: Непогано було б таким бушівським лакеям, як уряд України і Грузії, почитати цю статтю: 80% арабів негативно ставляться до Америки. Кім Гаттас, Бі-Бі-Сі, Вашингтон.