BBCUkrainian.com

Політолог Тарас Кузьо належить до другого покоління українців Британії. Він є автором численних праць про Радянський Союз, Україну та проблеми міжнародної безпеки.

Тарас Кузьо є ад'юнкт-професором Інституту Європейських, Російських та євразійських досліджень у вашингтонському Університеті Джорджа Вашингтона.

Позиції авторів блогів є їхніми персональними позиціями і не можуть вважатися точкою зору Бі-Бі-Сі.

Вашингтон зустрічається віч-на-віч з Віктором Януковичем

Прем’єр-міністр Віктор Янукович цього тижня відвідав Вашингтон – уперше від часу повернення влітку на прем’єрську посаду. Ця подія виявилася не надто подієвою, бо жодних конкретних результатів зустрічі не мали. За іронією, він підписав угоду з так званою Корпорацією Виклик Тисячоліття, підрозділом американського уряду, який виділив Україні грант на боротьбу з корупцією. Звісно, Янукович був саме тією людиною, з якою треба було підписувати таку угоду, бо він пообіцяв подолати це зло на батьківщині.

Вашингтон у минулому чув багато таких обіцянок за часів президента Леоніда Кучми і першого уряду Януковича. Тож він і далі скептично ставиться до обіцянок пана Януковича подолати корупцію і зберегти демократичні надбання Помаранчевої революції.

Підстави для скептицизму у Вашингтоні цілком поважні. Партія регіонів показала, що вона продовжує традиції доби Кучми, коли говориться одне, а робиться інше. Такі от гарні обіцянки і заяви штампуються для друку, як от у нещодавній The Washington Post, і для закордонних виступів базованою у Вашингтоні пі-ар компанією пана Януковича.

Тож усе відтак дуже гарно зоркестроване – аж до безкоштовного глянцевого буклетика, який вихваляє "успіхи" уряду Януковича за перші 100 днів при владі. Але коли йому поставити важкі запитання про НАТО, неконституційне звільнення міністра закордонних справ Бориса Тарасюка або корупцію в енергетиці, то він починає спотикатися, коли без підготовки бере участь у дискусії чи прес-конференції.

В цьому відношенні Янукович нагадує президента Джорджа Буша, який також має блискуче виписані промови, але на запитання відповідає менш упевнено. Але Буш мав 6 років на те, щоби вправлятися в цьому мистецтві, і його манера значно покращилася. Тоді як для Януковича світ вільних ЗМІ і демократії є дуже новим і трохи обтяжливим. Це можна легко помітити з того, що Янукович скасував зустріч з представниками організацій української діаспори. Його попередили, що на зустрічі йому могли поставити «важкі» запитання щодо того, чому Партія регіонів голосувала проти визнання Голодомору 1933 геноцидом, щодо статусу української мови тощо. Можливе, кремезний, як його описують західні ЗМІ, Янукович просто перелякався цих українських жіночок з діаспори?

Є ще одна велика відмінність між Януковичем і Бушом. Незалежно від того, погоджуєтеся ви з ним чи ні, але Буш принаймні має переконання. Тоді як Янукович залишається великим невідомим, якщо глянути трохи далі, ніж завчена усмішка і гарні слівця. І в цьому головна проблема. Вашингтон ( і організації на кшталт НАТО) не знають, що він собою представляє. Це означає, що він ще має довести українцям і Заходові, що Янукович сьогодні – це не Януковича взірця 2004 року. І довести «не словом, а ділом», якщо скористатися з вислову кампанії помаранчевих на виборах 2004.

Під час виступу Януковича в Центрі стратегічних і міжнародних відносин кореспондент Радіо Свобода запитав його, як він може стверджувати, ніби виступає за співпрацю з НАТО. На доказ своєї думки журналіст показав листівку Януковича з часу виборчої кампанії 2004 року, яка жорстко критикувала НАТО.

Це пояснити просто. Янукович і Партія регіонів змінили свої позиції щодо НАТО тричі за останні 4 роки: від підтримки членства в альянсі 2002-2004 року до ворожості щодо НАТО в часи їхнього перебування в опозиції 2005 – і до підтримки співпраці з альянсом зараз. Тут послідовності небагато, як мало такої послідовності і в інших питаннях внутрішньої і зовнішньої політики.
Можливо, Януковича треба внести до Книги рекордів Гіннеса за його здатність змінювати позиції непомітно для самого себе?

Я ніколи не був у трьох країнах Балтії , отже поїздка до Латвії мала бути і туристичною, і робочою.

Я і Павол Демес летіли з Києва до Риги літаком Балтійських авіаліній.
З невідомих причин нам дали місця у бізнес-класі, де було багато вільних крісел.

Очікуючи зльоту ми побачили, як зайшов Олег Рибачук з величезними клунками книжок, що нагадало мені поїздки студентських активістів на демонстрації.

Мені було трохи незручно, коли він пішов сидіти до економічного класу. Я пішов і спитав пілота чи можна пересадити його до бізнес-класу, але відповідь була негативною, мовляв, вони не мали досить їжі для бізнес-пасажирів.

Україна відрядила на саміт лише одного офіційного представника.

Пан Рибачук також говорив, але з того, якими безвиразними були обличчя присутніх, напевне ніхто не зрозумів що він сказав.

Я доводив, що йдеться про колишнього голову президентської адміністрації, але це латвійського пілота не вразило.

Прогулюючись вулицями старої частини Риги, я не міг повірити, що колись це була частина СРСР. Нічого радянського там не залишилось. Виникали порівняння з Копенгагеном чи Стокгольмом.

Латвійці дуже пишалися, що їхня країна першою з колишніх радянських республік приймала у себе саміт НАТО.

У наших готельних кімнатах ми виявили подарунки від латвійських господарів: місцевий алкогольний напій Бальзам, латвійські ласощі та плетені рукавички ручної роботи. Я був змушений обмірковувати «перемитництво» цих речей до Північної Америки.

Німецький фонд Маршала організував усі дискусії НУО та форуми, що супроводжували саміт. Ми також змогли бути присутні на обідах, влаштованих латвійцями, де промовляли американський президент Джордж Буш і сенатор Ричард Лугар.

Я зрозумів з обох головних промов, що США і НАТО тепер вважають Грузію країною, яка випередила Україну на шляху вступу до НАТО.

На саміті панувало враження, що Грузія випередила Україну.

На відміну від помаранчевої коаліції, яку зруйнував Віктор Ющенко у вересні 2005-го року, грузинська коаліція Революції Троянд залишається єдиною і більш відданою справі реформ.

Це також було очевидно з розмов на саміті. США і НАТО могли бачити об’єднану грузинську політичну еліту і підтримку 70% суспільства ідеї вступу.

На відміну від Януковича, старий режим Едуарда Шеварднадзе не повернеться ніколи.

Я також дійшов такого висновку стосовно Грузії через різне відношення Тбілісі і Києва до Риги.

Грузія відрядила до Риги 9 осіб, включно з головою парламенту, керівником Національного банку, послами і заступником міністра закордонних справ. Вони на саміті НАТО були присутні всюди.

Україна відрядила лише трьох, як Молодова, а Білорусь – двох. З офіційних українських представників був лише один Олег Рибачук – колишній голова президентського секретаріату, а зараз – президентський радник.

Там був лідер білоруської опозиції, але жодного представника українських партій.

Можливо правдою є те, що сказав мені представник української НУО, коли я запитав його чи стане Україна членом НАТО за президентства Ющенка? Він відповів: «Ніколи».

Обидва активісти неурядових організацій, які разом з Рибачуком репрезентували Україну написали песимістичний огляд браку інтересу України до саміту НАТО http://www.pravda.com.ua/news/2006/11/30/51592.htm).

Брак зацікавленості був очевидний також під час парламентської асамблеї НАТО в Квебеку.

Я виступав на пізній неформальній зустрічі, де я розглядав плюси і мінуси процесу просування України до членства в НАТО.

Там також промовляли колишній посол США в Україні Карлос Паскуаль і голова грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе.

Пан Рибачук також говорив, але з того якими безвиразними були обличчя присутніх, напевне ніхто не зрозумів що він сказав.

Я прилетів до Берліну після п’ятнадцятирічної перерви.
Останній раз, коли я був там, я був одним з тих туристів, які купували шматки того, що, як запевняв польський продавець, було Берлінською Стіною. Якщо скласти докупи усі продані шматки тієї "Берлінської Стіни", то з них можна було б збудувати міст між Берліном та Сицилією.

Берлін сильно змінився, і як пояснив мій німецький колега, є зараз одним з трьох модних європейських міст після Лондону та Амстердаму.

Я читав лекцію про Україну в Берлінському офісі німецького Фонду Маршала, що була схожою на ту, яку я читав у Вашингтоні усього трьома днями раніше. Дискусія продовжилася у формі допису до (англомовної київської газети) Київ Пост. (http://www.kyivpost.com/opinion/oped/25603/).

Моєю наступною зупинкою була конференція в Галлі, на південь від Берліну, профінансована Європейським Союзом, де я говорив про опозиційні рухи в Європі з часів Холодної Війни.

Я сказав приголомшеним німцям, що Помаранчева Революція, в якій взяли участь чверть українців, може вважатися найбільшим опозиційним рухом в Європі з кінця Холодної Війни.

Вони були приголомшені, бо німці знають про Україну дуже мало і майже повністю сконцентровані на Росії. Це було дуже відмінним від ситуації в Австрії, яку я відвідав у червні.

Після Берліну і по дорозі до Риги, я заїхав до Києва. Німецький Фонд Маршала організував одноденну конференцію на честь річниць грузинської Революції троянд та української Помаранчевої революції.

Рік після революції, незважаючи на те, що помаранчеві сили були роз’єднаними, річниця все одно святкувалася. Цього року було офіційне святкування, організоване президентом, але не було Майдану. Юлія Тимошенко була в закордонній поїздці у Бельгії та Німеччині, а Віктор Янукович бойкотував запрошення.

Після дня порівнянь українського та грузинського досвідів з часу їхніх революцій було зрозуміло, що ті дві країни мають абсолютно відмінні погляди.
Грузини не є повністю щасливими щодо подій у своїй країні, звинувачуючи президента Михайла Саакашвілі в автократії, хоча і погоджуючись з його закордоною політикою.

В українців все навпаки: вони розділені з приводу закордонної політики, але погоджуються в тому, що треба покращити демократичні здобутки України після Помаранчевої революції.

Ніхто з табору не голубих звинувачує президента Віктора Ющенка в автократії, і якщо хтось йому і закидає, так це помаранчеві – в тому, що він занадто слабкий.

Німецький Фонд Маршала – перший з двох, які фінансуються Фундацією Боеля.
Другий матиме місце в 2007 і розглядатиме міжнародну політику. Однак, було б неможливим повністю проігнорувати закордонну політику – не в останню чергу через те, що наближався самміт НАТО в Ризі.

Стосунки України з НАТО були основною темою інтерв’ю, які я дав газеті День (http://www.day.kiev.ua/173185) та програмі Закрита Зона на П’ятому Каналі.

Найбільшою проблемою для Заходу є те, що вони не знають пріоритетів закордонної політики України. Вони також не мають чіткого уявлення, що собою представляє пан Янукович зі своєю партією і чого вони хочуть.

Я сказав П’ятому Каналу та газеті День, що Партію Регіонів можна занести до Книги Рекордів Гіннеса. Вони змінили свою позицію три рази за чотири роки, від підтримки вступу до НАТО, коли вперше прийшли до парламенту, до повної опозиції, а зараз – до підтримки співпраці (але не членства), коли знову повернулися в парламент.

Такий опортунізм та суперечки з приводу розподілу влади між Януковичем та Ющенко значить, що НАТО не знає, що робити з Україною.

Запрошення виступити на парламентській Асамблеї НАТО є престижним саме по собі. Асамблея збирає разом парламентарів з країн-членів НАТО та інших країн, які беруть участь в Євроатлантичній раді з партнерства чи у програми Партнерство заради миру.

Єдиним членом української делегації, якого я міг впізнати був Андрій Шкіль. Це не складало труднощів, адже з кількасот присутніх делегатів лише Шкіль був вдягнутим у сорочку-вишиванку. Прийняття після зустрічі відбувалося у чудовому будинку Парламентської Асамблеї. Ми розмовляли смакуючи мідії та французьке вино Шаблі, що чудово пасувало до морської страви.

Працівники Парламентської Асамблеї та Андрій Шкіль були здивовані малими розмірами української делегації, а також малою кількістю представників прозахідної "Нашої України". В НАТО також здивовані, що Віктор Ющенко не відвідав засідання Парламентської Асамблеї, яке відбувалося у Парижі в травні, і яке відвідали президенти Грузії та Азербайджану.

Коли я проходив коридорами, то звернув увагу на зустріч депутатів-соціалістів з різних країн, які провадили окрему зустріч на між партійному рівні. Інші зустрічі провадилися тематично: безпека, політика і так далі. Мені подумалося: «Коли українські соціалісти зацікавляться парламентською асамблеєю НАТО?». Це мало імовірно, оскільки попри свою формальну належність до Соціалістичного Інтернаціоналу - СПУ має мало спільного з Європейськими соціалістами та соціал-демократами. Українські соціалісти не хочуть бути частиною демократичної спільноти, якою є без сумніву Парламентська Асамблея.

Іспанський соціаліст Хав’єр Солана спочатку був проти вступу Іспанії до НАТО, але з часом не лише підтримав це, але й згодом став Генеральним Секретарем НАТО. За обідом, я сидів з британським парламентарем, який репрезентував округ у графстві Йоркшир, де знаходиться місто в якому я народився.

Проведення Парламентської Асамблеї у найгарнішому місті Північної Америки є додатковим плюсом. Місто Квебек – столиця франкомовної провінції, і має відчуття бельгійського Брюгге чи подібних європейських міст. У Канаді є інші гарні міста, як от Монреаль, Галіфакс та Ванкувер.

Квебек - є серцем французького націоналізму, і як місто має паралелі з Україною. Сепаратистська партія Квебекців прийшла до влади 30 років тому, і за рік при владі запровадила закон про французьку мову. Великий бізнес почав переїздити у Торонто. Англомовні та громадяни єврейського походження, які традиційно у Монреалі асоціювали себе з англомовними, почали переїздити в Торонто. Почався масовий відплив людей з Квебеку.

Я зіткнувся з Квебекським питанням двічі. По-перше, коли ми купували будинок у доньки відомого канадського єврейського письменника Мордехая Ріхлера , який виріс у колись численній монреальскій єврейській громаді, ніколи не любив квебекських сепаратистів і вони йому віддячили, коли бойкотували його похорон.

По-друге, коли я подавав документи на конкурс нового голови українських студії Університету в Оттаві. Оскільки факультет політології домінується франкофонами короткий список з двох кандидатів став ще коротшим (франкомовних дослідників України дуже мало). Знання французької виявилося більш важливим як заслуги. У цьому є своя іронія, оскільки, канадійці люблять порівнювати своє «ліберальне суспільство» з американським «неліберальним плавильним котлом».

Квебек двічі провадив референдум за незалежність від Канади, але більшості на підтримку цієї ідею не було. У 1980 році «за» проголосували 40%, а у 1995 році - 49%. Це набагато менше ніж 92% за незалежність, які проголосували в Україні 1991 року.

Але Квебек, також, має свій Донбас чи Придністров’я: У 1995 році населення аборигенних племен Крі та Іннуіт, які живуть на півночі Квебеку, проголосували на 95-96% за те, щоб залишитися у складі Канади. З огляду на те, що саме там є поклади енергоносіїв, то Квебек міг би мати власну сепаратистську проблему при відділенні від Канади.

Проблеми Канади з США подібні до проблем України з Росією. Менший сусід знає багато про більшого, тоді як Більший або знає мало, або має перекручену інформацію про меншого. Канадський комедійний артист має програму «Розмова з американцями» в якій він їздить по США і запитує наївні речі, аби засвідчити як мало американці знають про Канаду.

Самміт НАТО у Ризі швидко наближається. Символізму буде достатньо, оскільки це перший самміт у колишній радянській республіці. Останній самміт у Празі був 2002 року, коли організатори змінили мову розсадки президентів з англійської на французьку. Тоді це зробили, аби Леонід Кучма не сидів з Тоні Блером чи Джорджем Бушем. Можна лише здогадуватися, чи принесе новий самміт для України кращі результати?

Мене запросили виголосити промову в одному з університетів Маямі. Я вхопився за цю пропозицію, поміркувавши, що де краще провести холодний і темний листопадовий вікенд, ніж на Флориді. Мені запропонували триденне перебування у готелі, на що я з радістю погодився.

У день, коли я збирався замовити собі авіаквиток на одному з вебсайтів, я написав електронного листа тим, хто мене запросив з запитанням, куди краще летіти – до містечка Форт Лодердейл чи до власне Маямі? І що ж виявилося – що Маямський університет – то не те саме, що університет Маямі. Виявилося, що мене запросили читати лекцію у Маямському університеті, який знаходиться у містечку Оксфорд у штаті Огайо. А найближчий до нього аеропорт – у місті Дейтон, про яке я чув, бо саму там було укладено угоду за посередництва США між Сербією та Хорватією 1996 року. Плавки я вирішив не брати, а також погодився лише на одну ніч у готелі в «Маямі».

Університет розташовано у годині їзди від аеропорту, (американці ніколи не подають відстань у милях, а лише говорять, скільки часу забирає їхати до того чи іншого місця автом. Маямський університет – дуже приємний заклад, схожий на приватні університети Плющової Ліги Нової Англії з їхньою колоніальною архітектурою. Маямський університет має Центр з російських та пострадянських досліджень імені Волтера Гавінгерста.

Темою моєї презентації були фактори, що призвели до демократичної революції в Україні, а також – чому така революція відбулася в Україні, а не в Росії. Українська політика, можливо, і стала гнітючою від вересня 2005 року, коли помаранчева команда розпалася і особливо по тому, як соціалісти перебігли до табору регіоналів, а також, коли Віктор Янукович несподівано повернувся на політичну арену. Як я казав у своїй лекції, Партія регіонів та сам Янукович примушують замислитися над тим, хто ж таки переміг у Помаранчевій революції?

І, хоча розмови про українську політику можуть навіювати депресію, щось приємне таки в цьому було. Я говорив і про те, чому в Росії демократичної революції не відбудеться і 2008 року (на одному семінарі, організованому американським урядом у Вашингтоні хтось заговорив про потенційну «капустяну революцію») і чому Росія і Україна такі різні. Леонід Кучма був правий, коли озаглавив свою книжку 2004 року «Україна не Росія» (а хтось пожартував, що тепер Владі мір Путін планує написати книжку під назвою «Росія не Україна»).

Після цього я взяв участь у неформальному семінарі з групою грузинських журналістів, які подорожують Сполученими Штатами. Їм напевно вже вкрай набридли запитання типу «А чому між Росією та Грузією такі погані стосунки?» та «Коли ж у ваших взаєминах з Росією нарешті настане потепління?»

Але я встиг розповісти грузинам одну кумедну історію. Минулого семестра, коли я викладав курс «Перехідний період та демократизація в Україні» тридцяти студентам в університеті Джорджа Вашингтона, я весь час нарікав на Леоніда Кучму та Едуарда Шеварднадзе. Десь посеред семестра до мене підійшов один студент і сказав, що він онук Шеварднадзе.

Отже, я прийшов до висновку, що треба бути справді обережним, коли щось говориш, бо ніколи не знаєш, хто тебе слухає.

Мої вітання пану Тарасу, українській службі Бі-Бі-Сі та всім її читачам і слухачам! Стосовно того чому не відбулись такі революції в Росії і інших пострадянських республіках,- на моє переконання всі передумови виникнення таких змін в суспільстві та політиці мали місце, якби не дяльність спецслужб цих держав на попередження. Росія завжди стояла з гордо піднятою головою перед усіма країнами світу, і не тільки тому шо там є значні поклади нафти, газу, руди, надзвичайно потужний військово-промисловий комплекс, але й тому що люди які представляли свою державу є солдатами своєї країни - часто вишколеними, часто жорстокими, часто грубими, часто втомленими, часто розгубленими але вони залишаються солдатами по духу, по честі, вони служать своєму "генералу"! Цього не скажеш про український політикум починаючи з часів М. Грушевського і закінчуючи сьогоденням. Всі кидались у крайнощі, всі прагнули услужити всім і вся та залишитись "на коні"! Та не можна всидіти на кількох стільцях одночасно. Всі служили і служать в Україні всім і вся і тільки не своїй країні, і тільки не своїм громадянам!
Роман, Київ, Україна

Міжнародні подорожі вже не видаються такою розкішшю як колись. Певною мірою це пояснюється терористичними нападами на Нью-Йорк та Вашингтон у 2001 році. Але в Україні все як було. Від часу Помаранчевої революції мало, що змінилося за винятком безвізового режиму для громадян ЄС, США та Канади.

Вперше я приїхав в Україну завдяки проваленому путчу у Москві у вересні 1991 року. КГБ тоді напевне було у підпіллі. До путчу я був на чорному списку КГБ за «антирадянську» діяльність: я керував Українським пресовим агентством у Лондоні з представництвами у Києві, Варшаві та Москві. Ще у 1990 році українські ЗМІ називали мене «буржуазним націоналістом» та «ЦРУшником».

Летіти у Київ тоді слід було через Москву. Мій колега з київського Українського пресового агентства зустрів мене у московському аеропорту, але рейс було відкладено до ранку. Ми провели ніч за пляшкою віскі. Тепер він мешкає у Торонто.

Київський аеропорт змінився відтоді суттєво. Стара радянська будівля отримала пострадянські риси з обов’язковим ірландським Duty Free Shop та пабом. Заходи безпеки відтоді також посилені. У 1992 році, коли я подорожував з Києва, разом з групою сорока ветеранів УПА, які відзначали в Україні 50-ті роковини організації, то усі вони мали подаровані сувенірні гуцульські сокирки.

Тоді, українські охоронці в аеропорту пустили їх у літак до Відня без застережень. Це ще було до того, як Українські Авіалінії під ірландським менеджментом відкрили прямі рейси до Лондона. Я не відвідував святкування УПА, і не мав сокирки, але у сувенірному магазині придбав козацьку шаблю.

Можете лише собі уявити обличчя віденських прикордонників, які зустрічали 40 пасажирів з сокирами та шаблею в аеропорту Відня! Тоді це все було відібрано у багажне відділення і повернуте лише після приїзду у Лондон.

Заходи безпеки у аеропорту Києва посилені, і подорожувати з сокирками та шаблями у ручному багажі не дозволяють. Але усе інше не змінилося. Відлітати з України було завжди неприємно. Жодна інша країна за межами колишнього СРСР, окрім Ізраїлю, не провадить митний огляд перед реєстрацією на літак.

У часи Кучми, я запитав офіцера митниці: «Навіщо запитувати про готівку, чи дорогі сувеніри туристів, якщо українські урядовці вивозять закордон мільярди»? Я лише отримав здивований погляд і наказ проходити далі. Досі я не розумію - навіщо запитувати прибулих на митниці, скільки грошей вони ввозять в Україну. У Північній Америці декларувати слід суми більші за 10 тисяч доларів.

Після реєстрації муки не завершуються. Перед паспортним контролем ще два митники знову запитують про готівку, чи сувеніри.

При відльоті з США, Канади чи Британії паспортного контролю немає. В Україні ж слід мати при відльоті картку заповнену при прильоті. Прикордонник забирає форму назад і може обуритися, якщо на ній видно плями пива.

Україна звичайно наближається до Європи, особливо порівняно з 1991-92 роками, але дуже повільно та своїм, дуже повільним Чумацьким шляхом.

Щодо "31 жовтня 2006 р. про митний огляд і паспортний контроль" Жодна країна не має? Пораджу Докторові Кузьо більше подорожувати - в Литві завжди усі пасажири мають проходити митний контроль на виліт. До того, паспортний контроль на відльоті існує у більшості краін ЄС- як старих, так і нових, включаючи Польщу, яку, як я розумію, пан Кузьо має за взірець "справжньої" і "успішної" перехідної країни.
ВМ, Украіна-В.Британія

Шановний пане! В летовище Бен- Гуріон (Ізраіль)перевіряють не митники, а службовці безпеки, аби якусь вибухівку не сховали у валізі. Так саме, як і в інших летовищах світу, можливо, тільки ретельніше.
Зеев, Ізраїль

"При відльоті з США, Канади чи Британії паспортного контролю немає" - може там і не має (хоч для українців, думаю, вони би зробили виняток!), але у дуже багатьох країнах є, напр. в Росії чи в Алжирі. Також багато країн ЄС має до нас підвищені вимоги і вимагає ВЕЛИЧЕЗНУ КУПУ несусвітніх документів, включно з тим, чи в мене є машина, нерухомість, що в банку на рахунку в мене і що в людини яка мене запрошує. ПРОСТО ЖАХ, політика апартеїду у чистому вигляді. Між іншим, я проти нової угоди про "спрощення" візового режиму між ЄС і Україною, бо простим українцям це нічого не додасть. Зате нам "скинуть" всіх мігрантів з Євросоюзу, а це десь півмільйона на рік, і вимагатимуть забезпечити їм "людські умови", тобто кращі за ті в яких живуть наші громадяни. Ганьба і фарисейство, сподіваюся, що ця угода не буде підписана. До речі, в Росії перед тим, як зайти в літак, вас ще й роздягнуть (!) і обшукають з ніг до голови. А при в'їзді в Польщу прикордонник розпитуватиме, куди, чого, наскільки їдете (навіть якщо їдете просто в Закопане на лижі і на місці будете підшукувати житло), може питати про все включно з кольором вашої білизни. Гроші теж обовязково треба показати (картка VISA в декого проходить, але частіше ні). Після всього, польський прикордонник має право вас не пропустити і нічого не мусить пояснювати. Бо вони "білі", а ми ні. Таке-от.
Ірина, Львів

Українська служба Бі-Бі-Сі зателефонувала мені під час мого нещодавнього візиту на Західну Україну, аби взяти інтерв'ю про рішення Нашої України нарешті офіційно піти в опозицію. Мені здається, що ведучого дещо заскочив мій песимізм (чи реалізм?) з приводу того, що Наша Україна майже дожила свої дні, і об'єднаної опозиції не буде. Саме ця точка зору побутує на місцях у Києві та під час мого турне Західною Україною.

Так сталося, що перед тим, як дати інтерв'ю, я слухав у своєму готелі пісню американського гурту Hoobastank. Одна з їхніх пісень із альбому "Причина" мала назву "Хоч якийсь напрямок". Здається, ця пісня дуже підходить до України. Слова такі: "Здається, що ми всі втратили терпець. Бо всі думають, що праві. Ніхто не думає, що до кінцевої мети може бути більше ніж одна дорога… Стомилися гратися в ігри чи шукати когось іншого, на кого можна покласти провину, чи шукати відповіді, які так ясно лежать на поверхні".

Скільки б медія, політики та інші не критикували Нашу Україну за нерішучість та брак моральної ясності, вона й надалі котиться у прірву самознищення. Можливо, найбільш патетичним є небажання міністрів Нашої України подати в відставку з уряду, оскільки вони залишаться ні з чим – їх раніше змусили піти зі своїх депутатських крісел у парламенті. Те, що вони можуть лишитися ні з цим, є наслідком повного браку стратегії Нашої України з часу створення уряду Віктора Януковича і взагалі з часу березневих виборів.

Президент Віктор Ющенко, з іншого боку, здається, нарешті усвідомив, що йому потрібна стратегія в його позиції. Нарешті почалося! Проте неясно, що це за стратегія, окрім того, що він усвідомлює, що бореться за своє політичне виживання, і що судячи з його діяльності на посаді його не переоберуть у 2009 році. Знову ж таки, це погляд "на місцях" у Києві та на Західній Україні.

Можливо, Ющенко обрізає свої зв'язки із Нашою Україною перед її з'їздом на вихідні (проте не розраховуйте, що Наша Україна таки прийме якесь рішення). Можливо, вони не сприймуть того, що Ющенко привів "гарних олігархів" (Індустріальний Союз Донбасу) до секретаріату президента та РНБО, проте це зрозуміло на тлі Януковича-бульдозера. Під час Помаранчевої революції ІСД надавав Ющенкові фінансову підтримку, як твердять деякі мої колеги в Києві.

Що до повернення Олександра Зінченка, поки що стратегія незрозуміла, окрім того, що його призначили радником на день народження Петра Порошенка. Оце добре вибраний час під'юдити Кума! Зінченко був неефективним лідером кампанії Ющенка 2004 року і ще більш неефективним головою секретаріату президента. Його звинувачення в корупції проти Любих Друзів так і не були підкріплені доказами, за винятком хіба газетних статей.

Може, я не маю рації, що я так песимістично ставлюся до Нашої України? Врешті-решт у них ще є час до 2011 року, аби прийняти рішення!

Ранком у суботу я вийшов з помешкання, яке винаймаю на вулиці Городецького у Києві і мав намір відвідати Інтернет кафе на Майдані Незалежності. На мій подив, Хрещатик та Майдан були заблоковані Внутрішніми військами, які належать Міністерству Внутрішніх справ. Яке видовище! Підрозділи Міліції, які боролися проти УПА у 1940-рі роки (Внутрішні війська НКВД) тепер «захищають» від УПА «помаранчевий майдан». Ветеранам УПА та їх прихильникам не довзолили пройти Хрещатиком.

Чи не час перейменувати Внутрішні війська у Національну гвардію, адже більшість тих військ були Національною Гвардією з 1991 року до 1999 року? Як демократична держава, що має на меті вступити до Євросоюзу може мати війська, що скеровані проти власних громадян? Як можна покращити ситуацію у в’язницях (про що нарікала Міжнародна Амністія), які охороняються внутрішніми військами?

Саме з цієї причини Міністр МВС Юрій Луценко обіцяв змінити назву ВВ, коли відвідував Вашингтон минулого року. Але цього не сталося, як і не реалізувалася обіцянка не працювати в уряді Віктора Януковича. Якщо ж Юрій Луценко таки змінить назву Внутрішні війська, йому слід змінити і назву міліція на «поліцію».

Президент Ющенко таки вчинив як слід цього разу. У суботу він підписав указ про визнання статусу ветеранів УПА. Метою указу є стимулювання парламенту проголосувати з цього приводу резолюцію. Попередньо створена президентська комісія ухвалила 4 місяці тому, що УПА воювала проти як радянських, так і нацистських окупантів.

Я стежив за цим питанням багато років. В той час як інші британці колекціонували марки та пильнували за потягами (train spotting), я збирав підручники з історії України відколи Україна стала незалежною державою. Ті підручники, вже давно «реабілітували» УПА та інкорпорували історію УПА в Історію Другої світової війни разом з історією Радянської армії.

Іспанія мала набагато кривавішу громадянську війну у 1930-ті роки і це далі є болісним питанням навіть сьогодні. Але примирення стало складовою частиною переходу від фашизму до демократії. Леонід Кучма ніколи не прагнув примирення, оскільки він «розігрував» Схід проти Заходу України. Можливо Ющенко принаймні у цьому відмінний? Час вирішити питання УПА раз і назавжди.

Запевнення прем’єр-міністра Януковича газеті Вашингтон Пост у статті «Український вибір у Європі» щодо його відданості євроатлантичній інтеграції не витримує критики. Я ще не зустрів жодної людини, яка у це повірила.

Авторами статті можуть бути американські консультанти Партії Регіонів з якими та співпрацює від поразки на виборах у 2004 році. Дивно, що таких консультантів не має Наша Україна. Її лобістське утворення в США - Помаранчеве коло (www.orangecircle.org) виконує радше функцію апологета президента Ющенка, яка властива радше посольствам України.

Стаття Януковича відображає світ фантазій й ігнорує склад урядової коаліції. Обидві ліві партії в складі антикризової коаліції КПУ та СПУ виступають проти вступу України у СОТ. Як може Янукович писати у Вашингтон Пост, що його уряд підтримує вступ до СОТ? Україна знову змарнує час вступити до СОТ цього року, і можливо вступить туди наступного разом з Росією.

Коли ПРУ була в опозиції то голосувала разом з лівими проти СОТ, а тепер обіцяє голосувати "за". Коли Віктор Янукович очолював уряд першого разу, то проголошував курс на НАТО, але популярність альянсу в Україні впала через його рішення послати війська до Іраку і тактику президентських виборів, яка була збудована на антиамериканських гаслах.

У статті пан Янукович подає як свою заслугу, те, що Україна може брати участь у навчаннях НАТО, тоді як раніше саме ПРУ блокувала необхідне законодавство за помаранчевого уряду. Партія Регіонів та її ліві союзники провадили жорстку антиамериканську та антинатовську кампанію у 2004 році і літом 2006 року.

Партія Регіонів, як герої Кафки, кажуть одне і роблять інше. Це було властиве для епохи Кучмізму в Україні. Чи спроможна буде колись Партія Регіонів перейти до пост-кучмівської епохи?

Спостерігаючи українську політику від часу виборів 2006 року, я прийшов до висновку, що Україна нагадує міфічне місто з кінофільму День Бабака (1993).

Цю думку посилила цікава стаття в Україні Молодій:

“Сталося. «Наша Україна» нарешті припинила розриватися між двома берегами й... Ні, до жодного з них іще так і не пристала. Але принаймні подрейфувала у відповідному напрямку. Нібито. Бо чомусь у здатність цієї політичної сили справді ухвалити якесь конкретне рішення і поставити у перманентному переговорному процесі крапку вже ніхто не вірить. Тому, мабуть, і нам ставити крапку поки що зарано. Краще звучатиме так: чи сталося?”

У Дні Бабака, комедійний актор Біл Мюрей грає Філла Колінза – цинічного телевізійника, оператора камери, який застряг у місті Punxsutawney. Щодня він розпочинає той самий день, який має однакове завершення.

Україна так ніби застрягала у Дні Бабака. Щодня я перевіряю новини з Інтернету і сподіваюся на якісь зміни. Натомість, бачу ті самі дебати, невизначеність, обливання брудом і внутрішні чвари.

Згідно статті України молодої саме позиція «Нашої України» найбільше нагадує сюжет фільму День Бабака. «Наша Україна» заслужила шану через проведення вільних і справедливих виборів, але відмовилася визнавати результати, згідно яких вона програли вибори за популярністю Партії Регіонам та Блоку Юлії Тимошенко.

Відтоді три місяці тривали переговори Нашої України з помаранчевою коаліцією та Партією Регіонів. Обидві коаліції розвалилися. Після цього Наша Україна провадила 2 місяці переговорів з Антикризовою коаліцією, які також завершилися поразкою. Тепер розпочинаються переговори з опозицією. Про що провадити такі переговори?

Наша Україна має 81 депутата, а БЮТ 129, а відтак НУ є меншим партнером в опозиції. Але це ще не все.

День Бабака посилюється з тим як Наша Україна не може визначитися, чи бути в опозиції, чи ні. Ситуація не нова, адже Наша Україна вагалася у 2002-03 роках між опозиційною акцією «Повстань Україно!» та долученням до про-кучмівської коаліції центристів. Якщо тоді, Наша Україна вимагала аби про-урядова більшість виключила СДПУ(о), то тепер від антикризової коаліції вимагали виключення КПУ.

Усе це немає жодних результатів і є соромом як в Україні, так і за її межами. Я пишу ці нотатки на семінарі Гарвардського Інституту українських досліджень на тему: "Clockwork Orange: Українська демократична революція повертається на початок циклу?"

Згідно опитувань громадської думки, популярність "Нашої України" складає 6%, тоді як на виборах це було 14%, а у 2002 році було 24%. У другій половині 1990 року НДП була збанкрутілою партією влади. Як тепер назвати «Нашу Україну»?

Про фільм. Багато чого в житті важко зрозуміти, але треба намагатися. Кількість думок в кінці кінців дає якісний стрибок, прорив до істини. Але деякі роблять це скоріше від інших і це є проблема. Завжди знаходяться пророки, які заглядають у майбутнє, але ті хто бачать не далі свого носа не слухають їх. Взагалі, незнання це – комфорт, а знання, це – скарби які треба шукати.
Myros, USA

Мої вітання усім! Дозвольте надрукувати відповідь для Olesia, USA та Ірини з України. Шановна пані Олесю, вся моя біда в тому, що я дуже добре бачу цілого слона, (як Ви висловились). Тому знаючи звідки в слона ростуть вуха, ноги та хвіст (і інші частини "тіла"), пишу те що є очевидним. Звичайно це не подобається багатьом, оскільки всі великі істини надзвичайно прості, і тільки людина ускладнює все певним чином. Стосовно сайту ВВС - нехай буде більше коментарів та блогів західних чи прозахідних політологів, але давайте називати речі своїми іменами. Пані Олесю, приїжджайте в Україну на декілька днів - познайомтесь з людьми різних категорій політиків, народних депутатів і Ви дізнаєтесь багато цікавих речей про які не говорять по різних радіостанціях, не пишуть у дуже поважних газетах і навіть не повідомляють на ВВС. Проте мільйони українців просто терплять відверте знущання над собою. Пані Ірині хочу відповісти - пройде зовсім небагато часу і вустами тих же саме політиків буде дана інша оцінка "помаранчевої революції". Я вже занадто багато разів пересвідчився в цьому особисто. Знаєте, на власному досвіді все видно набагато чіткіше. Хай щастить усім!
Роман, Київ, Україна

Дивитися новий документальний фільм про Помаранчеву революцію виявилося нелегко. Так само важко, як отримувати назад від видавців статті і розділи книг, написані у більш оптимістичні часи, із резюме червоною ручкою: "Будь ласка, обновіть". Мої оптимістичні тексти про Україну, написані в 2005 році та на початку 2006-го, треба буде переписати згідно з порадою прем'єр-міністра Віктора Януковича: бо час рухатися від євроромантики до європрагматизму.

У четвер минулого тижня базована у Вашингтоні кінокомпанія, що вже десь два роки працює над фільмом про Помаранчеву революцію, запросила групу вибраних експертів до своєї студії у Джорджтауні, аби критично обговорити незмонтовану версію. Окрім мене, тільки троє мали деяке відношення до України. Один із них – Андрій Шевченко, колишній ведучий 5 каналу, а тепер депутат від блоку Юлії Тимошенко. Андрій, який приїхав до Вашингтону на "Політичний Діалог США-Україна", організований фондом США-Україна за підтримки Держдепартаменту США, дає в цьому фільмі інтерв'ю.

Цей фільм, безумовно, стане найкращою західною постановкою на тему Помаранчевої революції. Продюсери мають на рахунку надзвичайно добрий фільм про сербську революцію 2000 року. Сподіваюся, що цей фільм покажуть у Північній Америці та Україні.

Основною темою дискусії після перегляду фільму було, чи включати події після Помаранчевої революції. Я рекомендував, що "якщо ви захочете висвітлити події післяреволюційної ери, вам доведеться стежити за подіями, що розвиваються зашвидко (як ми знаємо від літа, події можуть розвиватися дуже швидко і застати нас зненацька, як-то з поверненням Віктора Януковича). Ці події надто близько одна до одної. Я вважаю, що фільм має бути про конкретну історичну подію – Помаранчеву революцію. Нехай про час після неї розповідається в іншому фільмі".

Але, хоч я й намагався не думати про події від часу Помаранчевої революції під час перегляду фільму, це виявилося складніше, ніж я думав.
Спостерігаючи за тими історичними подіями через призму пост-помаранчевої ери захмарило те, що я бачив на екрані. Спостерігаючи на екрані за Сергієм Ківаловим, який 24 листопада 2004 року оголосив Януковича обраним президентом, після зафільмованих доказів доказів поширених фальсифікацій виборів, я відчув печію у шлунку, згадавши, що зараз він очолює парламентський комітет із питань законності.

Після фільму Андрій Шевченко, я та ще дехто разом із групою українців у Вашингтоні приєдналися до Політичного діалогу США-Україна. Ми зустрілися у відомому ірландському пабі, в якому по четвергах грають "Скіфи", "The Scythians", українсько-ірландський гурт (http://www.scythianmusic.com/).
"Скіфи" завжди добиваються того, що їхні слухачі починають пританцьовувати і підспівувати. Проте перед тим, як приєднатися до натовпу, український контингент сидів і говорив про політику. І тут атмосфера була більш тверезою і менш захоплюючою.

Однією з тем, яка постійно підіймається на лекціях чи дискусіях, які я проводжу чи на яких буваю, це те, чи є Партія Регіонів посткучмістською, новою політичною силою, чи це всього лише воскреслий Кучма?
Партія Регіонів – єдина парламентська партія в Україні, яка найняла піарщиків із США на виборах 2006 року.

Найкращою порадою пану Януковичу, здається, виявилася ця: поміняти светра з високим горлом, який він надягав під піджак, на сорочку та краватку. Светр із високим горлом під піджаком увійшов у моду під час президентства Кучми та його оточення, але таке вбрання робило їх схожими на бандюків старої закалки.

Зараз Янукович каже, що Помаранчева революція означала ось що: українці всіх політичних кольорів хочуть змін. Проте чи можна справді вірити йому та його опортуністичній Партії Регіонів?

У фільмі про Помаранчеву революцію ми бачили Ющенка, який здавався динамічним у своєму бажанні бути обраним президентом та у своїй вірі в те, що обрання Януковича потрібно зупинити. Опісля цей динамізм, здається, видно тільки під час закордонних поїздок Ющенка.

Можливо, тому я маю рацію, коли раджу режисеру фільму сконцентруватися тільки на Помаранчевій революції. Як сказав Андрій Шевченко під час післяскринингової дискусії, пост-революційна ера – це "друга частина". Ми знаємо, як закінчилася Помаранчева революція – "перша частина". Як закінчиться друга, поки невідомо.

Roman пише:"А хто такий А. Шевченко - журналіст, народний депутат від БЮТ, - він не є людиною що може так широко коментувати події в Україні..." Події в Україні можна коментувати хто завгодно, в тому числі і Ви, Романе. Це є вебсайт Бі-Бі-Сі, і тому здається, цілком натурально, що тут більше прозахідних матеріалів і прозахідних та Західних аналітиків. Тому тут з форуму не викидають коментарі емігрантів і тих хто тимчасово мешкає за кордоном, як це робиться в українських форумах. Більше того, ці люди бачть дві сторони медалі і є дуже цінними для українців, що постійно живуть в Україні. Бо слона треба бачити повністю, а не лише хвіст, чи вухо чи ногу, і казати, що таке слон. Золоте правило життя: слухай всіх, а потім роби свої висновки. Пане Кузьо! Сміливіше робіть лінки до газетних статей, вебсайтів і фото! Це все ж таки блог, то ж блогуйте на всі сто!
Olesia, USA

До п.Романа з Києва: якщо США насправді щось в Україні контролюють (чи мають вплив), то це регіони Януковича з її американськими піарщиками та перед-президентсько-виборними обіцянками залишити українців у Афганістані. В Ющенка, навпаки, характер аж надто незалежний, він чинить лише так, як йому Бог "на душу положить" (і це зовсім не так вже й добре, результати ми всі бачимо). А Помаранчева Революція - найкраще, що в нас будь-коли було, а може, і буде, при теперішніх "розкладах". Андрію з м.Одеса: не вірю, що ви "справжній" освічений історик - занадто багато робите помилок у словах, в молодших класах і то пишуть грамотніше.
Ірина, Україна

Минулого тижня мені впала в вічі редакційна стаття в газеті Kyiv Post. У ній запитувалося: "То хто зараз керує країною? Вона як корабель без капітана". Стаття була дуже влучною. У моїх розмовах із американськими політиками – кожен з яких є другом України – єдиною темою зараз є відсутність єдиного лідера в Україні та брак чіткої стратегії.

Під час особистих розмов та закритих семінарів (лише для запрошених учасників) можна почути, як усі на це нарікають. І це ми говоримо про найбільш західних затятих прихильників Ющенка та Помаранчевої революції!
Деякі коментарі до цього блогу – наприклад, коментар Романа із Дрогобича – твердять, що те, що вважається "слабким лідерством" в Україні, потрібно рахувати за просвітлене, помірне керівництво у консолідованій демократії. У цьому є рація лише частково, бо тут не взято до уваги конкретних особистостей, а коли ми говоримо про лідерство, цей фактор ігнорувати не можна.

Я завжди порівнюю прем'єр-міністра Януковича до президента Джорджа Буша-молодшого, і протиставляю їх обох президентові Ющенку. Як Янукович, так і Буш знають межу своїх можливостей; вони дослухаються порад і не бояться загрози з боку сильних особистостей – гляньте лише на сильних особистостей, що оточують Буша: Дік Чейні, Кондоліза Райс, Дональд Рамсфельд. А Партія Регіонів є єдиною парламентською партією в Україні, яка найняла американське агентство з піару.

Ющенко дуже від цього відрізняється. У червні за обідом працівник секретаріату президента сказав мені: "Ющенко вважає, що порад йому слухати не треба, бо він достатньо постраждав за Україну". Чи дивно тоді, що наша країна досі рухається в невизначеному напрямку, а через сім місяців після виборів президентська партія так і не вирішила, чи їй бути у владі, чи в опозиції?

У Вашингтоні побутує думка про те, що з боку президента ми бачимо слабке лідерство, брак політичної волі та відсутність стратегії. Особливої стратегії не видно і в офісі прем'єр-міністра чи Партії Регіонів, проте принаймні він пропонує лідерські якості. У середу в мене брала інтерв'ю для 5 каналу Мирослава Ґонґадзе; нам обом здався кумедним заголовок в Українській правді про те, що президент Ющенко звинувачує Януковича в узурпації влади.

Брак лідерства також чітко проявився у дебатах з приводу НАТО в Брюсселі. З боку оточення президента Ющенка та Нашої України було нечесно звинувачувати прем'єр-міністра Януковича у "вбивстві" Плану дій щодо членства в НАТО: адже той план уже давно наказав довго жити.
Україна мала можливість отримати запрошення до Плану дій цього року, якби про-реформістська коаліція та уряд були б швидко сформовані після виборів. У червні, коли вони нарешті з'явилися, вже було запізно. Навіть "Велика коаліція", у якій Нашій Україні належала б посада прем'єра, могла б цього досягнути. Проте не "антикризова коаліція" на чолі із Партією Регіонів, Януковичем у кріслі прем'єра та комуністами в уряді.

На початку липня політики у Вашингтоні уже виключали можливість запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО. Таким чином, надії України на участь у Плані дій були зруйновані не заявами Януковича для преси у Брюсселі, і особистими конфліктами між бізнесовим крилом Нашої України, президентом Ющенком, першою леді та Юлією Тимошенко. Іншими словами, слабке лідерство і відсутність стратегії. Як постійно кажуть американці, "тримайте друзів поблизу від себе, а ворогів – іще ближче". Це дурість, - і це ще м'яко сказано, - руйнувати коаліцію всього за сім місяців до виборів. Невже сварки не могли зачекати, доки Помаранчеві переберуть контроль над парламентом у березні?

Брак лідера в Україні виглядає все блідіше в порівнянні із Грузією. НАТО перевело Грузію до категорії "Інтенсифікований діалог з питань членства в НАТО" на своєму засіданні в Нью-Йорку – цієї стадії Україна досягла у квітні минулого року. Проте Грузію все більше сприймають як країну, що випередила Україну в черзі на членство до НАТО.

Грузія має лідера, який проявляє політичну волю; коаліція Революції Троянд лишається єдиною, і немає жодної загрози повернення старого режиму, включно із комуністами. Боротьбу з корупцією хвалить ЄБРР. На додаток до цього, 70 відсотків грузинів підтримують членство у НАТО. У всіх чотирьох аспектах Грузія, схоже, у кращій позиції, аніж Україна, з точки зору просування до НАТО, навіть попри два нерозв'язані збройні конфлікти на її території.

Президент Міхаїл Саакашвілі – популярна постать у Білому Домі. Популярним був і президент Ющенко минулого квітня, коли він відвідував Вашингтон; я пригадую, з яким теплим ентузіазмом і сприйняттям його зустрічали під час різних офіційних заходів. Сьогодні, коли американські політики говорять про Україну, атмосфера дуже відрізняється. Як сказав один політик під час приватної наради, яку я відвідав минулого тижня, "йому треба вважати, аби не розгубити своїх друзів, які в зневірі спостерігають за дрейфуванням України, як судна без керма".

Не перестаю дивуватись свободі слова вже і на сайті БіБіСі - на форумі "Чи є вільний інтернет в Україні" мій допис не опублікували, - але це так, до слова. Стосовно так званої і хваленої "помаранчевої революції" - це була змова з наступним зрадництвом у своєму найганебнішому прояві. США може пишатись своїм успіхом як одного з організаторів цього позору для України. Фільм , на який посилається п. Т. Кузьо навіть не вартий того, щоб звичайний українець його переглядав. А хто такий А. Шевченко - журналіст, народний депутат від БЮТ, - він не є людиною що може так широко коментувати події в Україні... США усюди і все контролює, але не є державою, яка має повагу до себе з боку світової спільноти. Мені, як людині незаангажованій, боляче та соромно споглядати за роботою та вислювлюваннями таких діячів, як п. професор Кузьо, А. Шевченко та інші. До речі, чому п. Т. Кузьо час від часу "зникає" зі свого блогу та не коментує події в Грузії, візит Ющенка в Німеччину, приїзд К. Затуліна в Україну... все це також входить в сектор досліджень, які проводить шановний професор. Чомусь зник і блог Ольги Бетко... Бажаю всім всього найкращого, і не забувайте - в житті все скороминуще, тлінне і тільки небо вічне над нами, що плаче сльозами на землю України, спостерігаючи за всім тим, що відбувається тут.
Роман, Київ

Шановним учасникам форуму та пану професору Т.Кузьо. Від історика. Я нажаль ввесь форум не перичитав. Та от помітив що суть проблеми чи то навколо лідера чи то навколо НАТО та ЄС,тобто все змішано а все треба розділяти. Бо справа не в лідері і не в тому як до нас ставляться в США та ЄС чи Росії. Ми говоримо про ті держави де нас або не поважають або бояться бо ми не такі як вони. Щоб побачити причину а чому у нас так, а не так як в Польщі чи ще десь, треба вертатись в 1991р.і складати все по частинах і будуть висновки і реальні відповіді. 1.Багатовекторність-це шукання та відстоювання власних інтересів в будьякій точці світу.Л.Кучма цього не придумав,а робив цю політику,з ситуації яка склалася навколо України і йому те не погано вдавалося,він вдало варіював між ЗХ і СХ,адже і тим і інши ми не треба,а треба наші ресурси і ринок збуту, і ні перші і ні другі одне одному не хотять поступитися і залежать одне від одного:ЄС від російського газу,а Росія від їх коштів,а Україна ласий шматок.Тільки Л.Д.Кучма не нагодував ні перших ні других.Він і такі як він прихопили все собі і тепер не віддадуть. 2.Перш ніж говорити про НАТО військову доктрину НАТО яка з розпадом СРСР не змінилася військова доктрина США змін значних теж не зазнала.Дивно,але за тими доктринами ми під ядерним прицілом. На мою думку Україні не треба ні ЄС ні НАТО ні тимбаче РОСІЯ.Україна повинна стати сама сильною. Як на мене то Кучма розумів, а 2-ва ВІКТОРА чи то не розуміють і вони не в різні боки тягнуть попередні стенограми засідань ВР засвідчують, що ще в 2003 і СДПУО і Регіони голосували одностайно за курс на НАТО та ЄС. Зараз не в напрямку справа, а в перерозподілі того що не розділили чи то не приватизували і не росіяни,а наші олігархи як на мене то це і є реалії Ураїнської політики-більше вкрасти а вам і Росії і ЄС зась,як і Нашоукраїнцями так і Ргіонами. Доречі пану з Кіровограда,коли Ви пропонуєте Т.Кузьо приїхати і попрацювати у нас то спробуйте займатися наукою і внести щось нове то ви б поперше або не займалися більше,або не пропунували бо важко захиститися з новими концепціями не сталих поглядів а про надрукуватися я взагалом мовчу.Пан Кузьо дуже поважний дослідник,хоча стаття це погляд зі сторони на то і ми тут є аби писати з середини.
Андрій, м.Одеса, Україна

Для vl, KIIROVOGRAD: кримські татари зараз, на жаль, чи не єдина політична сила в Криму, що має якусь вагу і обстоює українські інтереси, Без них Крим вже би просив Росію про приєднання, як і Придністров'я, як Абхазія та Північна Осетія. І російський флот зберігається в Криму якраз для цієї мети. Недавно російські солдати зарізали в бійці татарського хлопця-охоронця кафе, але їх запросто відпустили... то яка в Криму зараз влада, і куди вона дивиться? До речі, чому ви не говорити про агресивні проросійські напіввійськові "казачі" організації в Криму, що вони там роблять і хто їм на це давав право?
Ірина Л. Україна

Виглядає так, що всі «порядні» країни зараз проголошують себе європейськими. От і президент Казахстану заявив, що казахи – європейці, а не азіати. То вже стає міжнародною інфекцією. Якщо далі так піде, то доведеться глобус Європи для дітей купувати. Тільки Україна та Антарктида, мабуть ніколи не доведуть світу та самим собі своєї європейськості. Брак чіткої стратегії…
Olesia, USA

Наша країна, у тому числі і правлячі кола, тільки починає звикати, навіть пристосовуватися до багатовекторності в офіційному политикумі. Адже так називаний "кучмизм" - це тільки виродлива пролонгація радянської однопартійної системи. Нарешті був зроблений реальний крок по встановленню демократії у вищих ешелонах влади. Ситуація незвична не тільки для виборців, але і для вершителів долі країни. Йде притирання друг до друга, взаємне промацування: хто перший зірветься з демократичних рейок і пустить у хід бронепоїзд силового або просто авторитарного рішення назрілих у суспільстві проблем. Тим більше, що змішалися в купу влада й опозиція. Якщо не дуже давно багато хто називав зрадниками ідей майдану соціалістів, то зараз у тім же "гріху " можна обвинуватити і значну частину НСНУ, і апарат Президента, якщо не його самого . Тільки чи варто витрачати сили і час на революційний пошук правих і винуватих? Адже все досить просто порозумівається : усі ми учимося жити і діяти в нових умовах. І чи треба обвинувачувати когось за гру за новими правилами, що не пройшли перевірку часом і практикою?
Андрущенко А.А., м. Мелітополь, УкраЇна

matviy feldman, france: Шановний п. Кузьо. У Єдиної Росії дуже відомий лідер – Путін. Ходорковский у в’язниці, свобода слова під контролем, вражаюча бідність пересічного росіянина, війни в Чечні і т.д.
Ось вам і лідер. Шкода що ад’юнкт професор забув, що в демократичній країні народ є єдиним легітимним лідером, а президент, міністри – це лише виконавці народного вибору! Необхідно пильнувати демократію і продовжувати реформи, а не шукати лідерів, бо їх є досить, а демократів – не дуже. Лідери посадять трьох міліціонерів, а демократичне суспілсьвто судить замовників убивства Гонгадзе!

Obyvatel, USA-Ukraina: У лексиконі українських політиків зявилося відносно нове слово «повпливали». Тобто на когось у якийсь загадковий спосіб повпливали. Тема впливів є напівзабороненою в суспільстві. А дуже хотілося б знати – на що саме натякають.

vl, KIIROVOGRAD: Пане Кузьо! Чи не вважаєте ви за можливе започаткувати дискусію на тему досить "слизьку" й невдячну. А саме "Роль кримских татар у політичній дестабілізації в Україні". Чі не йде Україна до косовського варіанта, коли дозволяє купці дюдей, хоч і несправедливо скривджених, мати виняткові права й свій, НЕЗАЛЕЖНИЙ від більшості жителів Криму парламент. Лідери кримських татар неоднаразово завляли(див. "Свободу слова" Шустера), що рішення менжлісу для них вище за УСІХ інших органів нашої держави, включаючі парламент й президента. І це не "радікали", ні це "помірковані" депутати Верхоної Ради. Які давали присягу на вірність інтересам українського народу. Наприклад Чубаров. Я розумію, що тема дуже делікатна, й можливо не начасі. Але коли вона постане " у весь зріст" обговорювати її на форумі буде пізно. З повагою vl.

vl, Kirovograd: Якщо забути про "велику політику", то перше, шо в мене викликає здивування це БАЙДУЖІСТЬ наших людей до власної долі. Лаємо владу, а самі перетворили міста на смітники. Вимагаємо "порядку", а самі їздимо по тротуарах. Нам підняли у РАЗИ!!! плату за комунальні послуги, а ми звинувачуємо Росію й вимагаємо " вивести російський флот з Криму". Ми тільки скиглимо й шукаємо винуватців у нашій скруті. А це ми самі. Бо правий, хоч "комуняка й москаль" Максим Горький - по краплі вичавлювати з себе раба. А не Пушкіна та Гоголя перекладати "літературним" суржиком. Соромно, панове національні патріоти ваши опуси та переклади читати,а іноді дивитись і слухати. Тож хто хоче керувати Україною й своєю долею-керуйте у власному місті, подвір"ї, у під"їзді власного дому....

Oktiabronok Serozha, USA-Ukraine: Ясно, що щось не в порядку з Україною. Дуже не в порядку. Усі авторитети в нас якісь... кримінальні. Реальну опозицію можна знайти тільки в лісі, без ознак життя. Або "за горбом" - розумних, але полохливих, як зайців. Питання, як глибоко журналісти і аналітики разом із слухачами-читачами Бі-Бі-Сі можуть копати в напрямку коренів проблеми?

Marysia, USA: На початку 80-х була така популярна теорія "конвергенції", що Захід і Схід поступово зближаються в результаті взаємного впливу. Мені здається, що це якраз і відбувається. Комуністичні ідеї прижилися на Заході, а комп'ютери і порцелянові унітази просуваються на Схід. Організована злочинність єднається і стає міжнародною. Наступний крок - Всесвітній Уряд...

vl, KIIROVOGRAD: Ну до чого тут Росія? Давайте заплатимо по 230 долярів за газ та пошлем Росію "під три чорти". І США зовсім НЕ переймаються долею України. Їх цікавлять тільки власні цілі у Европі. До речі, поки ми дискутуємо - кому "небайдужа доля України" -керівники ЄС "закрили лавочку"-заявили про те, що Румунія та Болгарія останні приєднаються до ЄС. Ми повинні САМІ будувати суспільство й державу, а не сваритись з найближчим сусідой, та ще й коли половина рідні у цього сусіди живе. Й не бігати з з простягнутою рукою по Европі- усе одно ніхто не подасть.

Ірина, Україна: Для vl, KIROVOGRAD: "..вступ України до НАТО потрібен ТІЛЬКИ США.." - ну аякже, тільки США і здатні, на вашу думку, перейматися на цей день долею України? А українці для цього занадто деморалізовані і згідні віддати Росії не тільки Тузлу, а й Крим, Луганськ... що ще? не надійтеся, не буде вам Росії від Придністров'я до Абхазії! Досить, не треба вирішувати за нас, що нам треба. Росії можна дружити і з США, і з Німеччиною, НАТО чи з ким завгодно, а Україні можна лише вірно служити Москві і думати, як уникнути гніву господаря?!

Olesia, USA: Одного дня мої предки прокинулися під Росією, після чергового розділу Польщі. Чи думали німці про те, що віддають кусень Європи азіатам? Східна Європа завжди була "ON SALE – НА ПРОДАЖ". Для мене – східноєвропейської людини з України на Ялтинському фото керівників трьох держав явно бракує Гітлера. Я досі не можу зрозуміти чому в результаті Другої світової Росія знову отримала з рук Заходу нові європейські території? Доторгувалися до того, що і пів Німеччини не стало.
Роботящі і релігійні східноєвропейці були завжди свіжою робочою силою на ринку праці Західної Європи. Після війни прийшлося експортувати робочу силу з неєвропейських країн. Результат – замість поляків та мадярів – мусульмани, що майже не інтегруються в християнській Європі. Раптом пощастило – беллінський мур впав і здичавілі східноєвропейці почали повертатися до Європи, але то вже були інші люди... Аж раптом стало ясно, що Росія збирається знов себе показати. Та кому та Україна потрібна?
Її давно вже продано і перепродано. Хіба що Америка ще переживає. Європа сходить на пси – то ясно. Чи не плата це за егоїзм і зраду Східної Європи? Нема жодних сумнівів, але хіба можна радіти з цього приводу?

vl, KIROVOGRAD: Пане Кузьо Ну давай все таки визнаємо, що вступ України до НАТО потрібен ТІЛЬКИ США. Ані "старі европейські гранди", ані пост-соціалістичні члени альянсу зовсім НЕ бажають бачити Україну в НАТО. Перші все меньше бажають втручання США в систему еропейської безпеки, а вступ України-це безперечний голос на користь США у алянсі( таких вже й так забагато). Другі сподіваються на грошу,або технічну допомогу з боку НАТО, а тому не мають наміру "пустити до корита" ще одного конкурента. Логіка вступу до ЕС та ж сама. Тобто-щоб не писали та говорили політики-НІХТО нас НІДЕ не чекає. Полякам взагалі потрібні тільки дешеві раби для сільського господаства, про що вони з відвертісттю сповістили Ющенка. Тому з таким "розумінням" й були сприйняті слова Януковича. Їх чекали як спасіння! Інакше як пояснити "помаранчевим виборцям" чому "Дуську не пускають у Еропу"?!

Myros , USA-Ukraina: То хто зараз керує країною? Росія! Україна увесь час скеровується у напрямку вигідному для Росії. Тобто у напрямку саморуїнації України. Усі про це знають і мовчать. А ви пане Кузьо хіба не знаєте? Ми бачимо як поступово «українізується» уся Європа, що дуже скоро може бути під чоботом Росії. А з Америкою в Росії справжня прихована війна.
P.S. Pata Вuchanona можна бачити щосуботи у програмі PBS (public television) "One on One", де він – постійний учасник. Мої особисті симпатії десь посередині між правими демократами і лівими республіканцями. Pat Вuchanon кращий від своєї репутації і дуже цікава особистість. "Death of the West" перекладена багатьма мовами світу, в тому числі польською і російською. Там йдеться про те, що Захід поступово втрачає традиційні цінності, на яких базується західна демократія. Неконтрольована імміграція є другим чинником, що робить процеси загибелі християнської цивілізації Заходу практично невідворотними. Тобто, в Україні ті ж самі проблеми, що і в EU чи USA.

Роман, Київ, Україна: Мої вітанння усім читачам БіБіСі! Після того як я надрукував другий свій коментар до блогу професора Т. Кузьо і його опублікували на сайті радіостанції БіБіСІ, я щиро здивувався побачивши сьогодні свій перший коментар до блогу якого ще не було тут вчора. Дякую редакції БіБіСі за надану мені честь висловлювати свою думку таким чином. Знаю, я не можу щось змінити, чи якимось чином вплинути на ситуацію в Україні, чи поспілкуватись особисто з професором Т. Кузьо для обговореня позицій що представлені на цій сторінці. Хочу відповісти для дописувача чи дописувачки під ім*ям Voshka, м.Львів - В чому дивність моєї позиції?! Ви маєте моральне право писати і говорити про Львів, Макіївку, Сімферополь і інші міста України, адже Ви є громадянином цієї країни, але п. Т. Кузьо підданий іншої держави, незважаючи на його дослідницькі здобутки з Європейських, Російских та Євразійських проблематик він не є учаником суспільного життя України. Інше забарвлення мала згадана ситуація якщоб п. Т. Кузьо відмовився від громадянства! США і активно продовжував свою роботу на теренах України, проте, видається мені, це в даний час абсолютно неможливо через звичайну боязнь життя та праці в державі яку весь світ вважає першосортним полігоном третьсортної країни для протистояння безтолковій зухвалості Москви. Стосовно того що п. Т. Кузьо написав у своєму блозі за 25 вересня ц.р. - те що стосується України, можу з впевненістю зазначити тут є одна єдина проблема - це відсутність елементарних понять про власну честь, гідність, патріотизм, толерантність у всіх, без винятку політиків, як сьогоднішніх так і вчорашніх. Духовна убогість і надмірне прагнення збагачення, страх за втрату того що вже вони надбали "чесним" шляхом робить цих людей подібними до голодних шакалів, що готові вбити один одного за краще своє положення на ієрархічній драбині владного олімпу України. Всі складні речі настількі прості наскільки і видаються складними - дозволю гіпотетично зробити припущення стосовно того куди рухається Україна - вона не рухається абсолютно нікуди, вона просто-напросто вимирає і свідомо знищується за сприяння як Уряду США та і Європи. хто б що не писав і не казав, але це очевидний і доконаний факт. Спеціалісти різного гатунку цих держав елементарно впливають на політиків, маскуючи це на! стільки недбало, що аж інколи стає дивно. Грузія, м. Саакашвілі - не більше ніж звичайна запроданість. Похолодання у відносинах до Ющенка США - звичайна поведінка непорядної політики, - використали та й викинули у корзину політичного сміття. Що ж, зазначу - зло знищить секбе само, це стосується і політики уряду США, і політики Президента Ющенка, і особистості В. Януковича і інших урядовців та політиків як в україні та і в інших країнах. Вчора, прочитавши інформацію про відставку Ірини Геращенко, знову згадав про людський цинізм, коли винні всі довкола а цар - весь чистенький і на білому коні... Пане професоре, приїжджайте у Україну і спробуйте попрацювати тут. Успіхів всім нам у добрих справах та витривалості вжитті. З повагою, Роман.

Zoriana, USA: Пан Тарас Кузьо пише:"Вuchanon є правим націоналістом, який не має широкої народної підтримки." Ну то ви вже дуже круто. Ліберали і про-комуністи навісили на P.Buchanona ярлик "правий націоналіст", але це не правда. "Смерть Заходу" я читала – дуже цікава книга. Ясно, що під впливом комуністичних ідей і більшовизму Захід почав змінюватися не в кращому напрямку. В тому ж самому що й Україна після приходу більшовиків. Коли суспільство катастрофічно втрачає базисні принципи (віра, культура, мова, традиці), на яикх воно базувалося, то поступово це суспільство гине, а на його руїні поступово постає нова безбожницька тоталітарна цивілізація. Ідеї тоталітарних зомбі просуваються зі Сходу в Західну Європу та Америку. От які ідеї зараз популярні. Яка там старомодна демократія старомодного патріота Patrika Bikenona (Вuchanona)! Світ іде до тоталітарного рабства. Наступний пуп землі – Москва.

vl, KIROVOGRAD, Ukraine: Чесно кажучі важко не порадіти, що Україна не "має такого лідера Саакашвілі". Те що його радо приймають у штатах ще не привід радіти громодянам злиденної, нині, Грузії. Може наше щастя, що в нас немає тотальних арештів опозіційних політикив під приводом "заговорів"? У нас, поки що, вбивають журналістів, а не прем"єрів. Це звісно теж не добре, але ж дуже дивно що вбивство Гонгадзе було НАД своєчасним та вигідним для "акционерів без Кучми"? Може в цьому і є коріння невдач "помаранчевої влади" у розкритті цього злочину? Й навдогін. Чи не є американське громодянство дружини загиблого своєрідною "компенсацією за втрату чоловіка" від "борців за демократію" з Ленглі? Пане професоре, якщо цензура не пропустить "Ленглі", то може хоч про Саакашвілі можна?

Так, знову настала "та сама" пора року. Ні, не Різдво, яке – принаймні у Британії – означає досить мало в духовному плані, зате багато випивки та шопінгу. Ні, це куди сумніша оказія: річниця викрадення та вбивства українського журналіста Георгія Ґонґадзе.

Без найвищої пожертви Ґонґадзе Віктор Ющенко не став би президентом України. А без скандалу, який назвали "Кучмагейтом", не було б Помаранчевої революції – яка почалася рівно чотири роки після того, як Олександр Мороз оголосив про існування плівок Миколи Мельниченка в парламенті. Революція почалася 22 листопада, а скандал вихлюпнувся назовні 28-го.

То, можливо, кого й кращого шукати, аніж спікера парламенту Мороза, аби очолив заходи пам'яті? На жаль, це не так. Для багатьох із нас Мороз уже нге є тим чесним, чистим політичним лідером, на якого ми всі "купилися" – аж до його вражаючого дезертирства із "помаранчевого" табору 3 липня.
Під час відвідин родини моєї дружини в Ноттінгамі ми дивилися український 5 канал у зневірі: там саме повідомляли, що Мороз перекинувся на бік Партії Регіонів. Як це може бути, ми питали одне одного, що чесний Мороз міг таке зробити? Ми були шоковані. Довелося випити добру чарку-другу.
Можливо, ми гадали, президент Ющенко тепер зрозумів, що потрібно діяти з позиції сили. Мій тесть запитав: "Думаєш, буде другий Майдан?" Я відповів: "Сумніваюся".

Мороз не зробив нічого для просування розслідування справи Ґонґадзе і навіть натякнув британському журналісту, який написав книжку про вбивство Ґонґадзе (він зараз перебуває у Вашингтоні), що плівки Мельниченка варто знищити. Мороз, як і Євген Марчук, заперечує, що допомагав Мельниченку; вони бояться, що його записи можуть згідно з українським законом бути визнаними протизаконними, і таким чином вони будуть замішані у протизаконному діянні. Ця ситуація могла б змінитися лише тоді, коли "організаторів" було б засуджено: в такому разі записи могли б вважатися спробою завадити протизаконним діям.

Як завжди, в річницю загибелі Ґонґадзе за ранковою кавою я відкрив вебсайт "Українська правда" і прочитав: "Ющенко знову обіцяє завершити розслідування справи Ґонґадзе". Я трохи не впав зі стільця. Якби президент Ющенко не говорив і Майдану, і на своїй першій прес-конференції після обрання президентом, і Раді Європи через місяць після приходу до влади, що його "честь" залежить від розкриття убивства Ґонґадзе. Він обіцяв "розкрити справу за два місяці". Рада Європи нагадала пану Ющенкові про ці слова минулого тижня.

Дозвольте мені бути відвертим: я не думаю, що Ющенко має політичну волю до завершення розслідування. Перейменування київської вулиці на честь Ґонґадзе та відправлення на лаву підсудних трьох міліціонерів у невисокому чині не може рахуватися за політичну волю. Кияни, які ставили це саме питання під час цієї річниці, також не вірили, що в проведенні цього розслідування буде прогрес.

Один депутат від Соцпартії сказав цього тижня, що чільних посадовців ні в чому не буде звинувачено, оскільки вони отримали недоторканність на "круглому столі" під час Помаранчевої революції. Моя особиста думка полягає в тому, що було би краще, аби президент Ющенко просто проігнорував цю річницю, аніж робити обіцянки, які навряд чи будуть виконані.

Моє розчарування браком волі з боку президента Ющенка у зв'язку зі справою Ґонґадзе посилилося ще більше через два співпадіння. Перше трапилося на тиждень раніше, коли я випадково наштовхнувся на Миколу Мельниченко в вашингтонському аеропорту Даллес. Я летів на конференцію до Європи, а Мельниченко – назад до Києва. Я побажав йому безпечної та успішної подорожі, про себе думаючи, що з неї мало що вийде.
Друге співпадіння сталося через тиждень, коли я читав книжку Ендрю Вільсона "Помаранчева революція в Україні" з метою написати рецензію на цю та дві інші "помаранчеві" книжки, одну з яких написав мій старий приятель із британських українців, Аскольд Крушельницький.

Книга Вільсона, яку він закінчив у середині 2005 року, оптимістично розглядала можливість звинувачення старших посадовців епохи Кучми у підтасовці результатів виборів та зловживанні владою. Проте я читав цю книгу через рік після написання і під час річниці загибелі Ґонґадзе, і всі ті старші посадовці епохи Кучми знову повернулися до уряду. Мені згадалася моя стаття, опублікована тиждень до того, що українських владоможців засуджують тільки у США, а не в Україні.

Пам'ятаю, як під час виборів 2004 року я читав опитування громадської думки в Україні, де чесними називали лише двох політиків. Це були Ющенко і Мороз. Цікаво, що б опитування сказало сьогодні?
Сумний факт про цю річницю той, що вона ставить "демократичний прорив" України у відносну первпективу, від чого українська еліта виглядає гірше. Перу також мала касетний скандал приблизно у той самий час, і президент Альберто Фухіморі, який був замішаний у ньому, був змушений утекти до Японії, де він і досі мешкає.

Цього тижня демонстранти чинили хаос у Будапешті, після того, як президент визнав, що брехав щодо дефіциту бюджету. Цікаво, що б зробили угорці, якби його звинуватили в організації насильства проти ЗМІ та політичних опонентів? Я якось сказав одному українському дипломату, що якщо влада не хоче висувати звинувачення Кучмі-пенсіонеру, то, можливо, його можна натомість послати до Мінська, де він міг би очолити комітет СНД із важливих стратегічних питань, таких як міри ваги чи покращення доріг у Євразії. На жаль, цією пропозицією так ніхто й не скористався.

sk: Моє запитання до професора. Чи вважаєте ви, що держава, яка лише стає на ноги, може спромогтися насадити чужу етнічну культуру на східні регіони? Чи бачити ви паралелі зі становищем 1919-20-х років?
Дякую.

Gazda, Ukraine: Якщо ви ідете на вебсторінку BBC, це означає, що вам замало інформації в українських mas media. Ви хочете знати, що за «горбом» думають про події в Україні. Особисто я як український слухач не розумію чому на сторінках британського радіо повинні бути коментатори з України, бо їхні думки можна прочитати в українських газетах. А от почути щось нове, побачити іншу сторону медалі, то дуже корисно і розвиває задубілий від комуністичної пропаганди мозок. Пане Кузьо – продовжуйте ваші коментарі будь-ласка! Мозок українців повинен розвиватися і працювати!

GREG, Dnepr, Ukraine: Головне не те, чи надрукують мене у цьому форумі. Головне інше: 1. життя в Україні не обмежується 5-м каналом і сайтом «Укрправди». 2. Вчергове все ж закликаю усіх панів емігрантів з усіх хвиль і країн: відірвіться від теплих туалетів і поверніться в Україну, яку ви так любите на відстані і візьміться за справжню справу будівництва тієї України, яку ви маєте в голові - тобто в ідеалі.

Ірина, Швейцарія: Повністю згодна з критикою пана Кузьо. Про яку державотворчу діяльність Ющенка може йти мова, коли він настільки зайнявся недопущенням Тимощенко до прем"єрства, що забув про державний вибір та 22%виборців, які віддали за неї свої голоси (я віддала свій голос за Ющенка на той час). Підписаний Універсал не має ніякої законодавчої сили і його зобов"язання носять тільки моральний характер. А що важить поняття мораль у регіоналів ми вже пережили і не раз. Тому й дотримуватися його регіонали й не збираються і шлях до НАТО стане для Укаїни ще довшим. Ющенко сам нічогісінько не зробив для широкого висвітлення у суспільстві переваг членства НАТО для України. А події у Криму тільки підсилили анти-натівські настрої. Далі Янукович вже пообіцяв Путіну поставити питання про російську мову як офіційну в Україні після здобуття конституційної більшості у парламенті і це вже має статися навесні наступного року. Як раз здобуттям конституційної більшості регіонали й займаються зараз. Н! аскільки українське суспільство не сформоване та далеке від демократії можна було упевнитись, коли одна людина - наш президент вирішував декілька тижнів "розпустити чи ні". В результаті Ющенко підписав Універсал або "чесний договір з нечесними людьми" і намагається піднести нам це як свою перемогу. Ющенко сам загнав себе у глухий кут своєю недалекоглядною та кумівською політикою. Україна стала ще більше поділеною і тепер вже за моральними принципами.

Роман, м.Дрогобич, Україна: Короткий вступ. Шановні, в країні незрілої демократії, тобто Україні, після помаранчевої революції відбулись суттєві зміни. Фактично існує свобода слова, люди великою мірою повірили в свої сили. І це правда і основний здобуток революції. За допомогою цього здобутка можна з часом побудувати нормальне життя в державі. І окремі персоналії (Ющенко, Тимошенко, Янукович тощо) на мою думку, великого значення не мають. Просто були вони, а не хтось інший. Не має значення факт можливого стимулювання революції кимось якимось методами. Просто є згаданий результат. І крапка. Згадайте будь-яку розвинуту країну. Накопиченя капіталу відбувалось різними методами, поступово формувалась еліта нації і далі вже розвиток. Дивна думка пана із Сан Дієго. Зварич я думаю не менший (ментально) американець ніж Ви, з усіма наслідками щодо США. Чи Ви скажете що Україна цю сформовану особистість зіпсувала. То може краще не варто приїзджати на Україну бо це небезпечно для незрілої особи. І на останок. Я вважаю що Україна перебуває далеко не в критичній ситуації, є однозначний прогрес як в економіці так і в політиці. Не думаю що хтось здатен цю тенденцію порушити. Прийде увійдемо в НАТО. Просто це треба робити зважено спокійно без стресів для українського суспільства.

Максим, Київ: Згоден повністю і до чого тут незріла демократія до сутності Мороза та Ющенка

Voshka, м.Львів:
Для Роман, Україна. Дивна позиція. Якщо я живу у Жмеринці, то про Львів ні слова?

Роман, Україна:Василь, San Diego, USA - дуже правильно все написав! Мої дописи БіБіСі вже не публікує - значить так потрібно.Прикро за Україну - я все розумію, але щоб так знущатись над своїм народом як це робила і продовжує робити влада в Україні викликає акт морального блювання, так само як і повчання та коментарі шанованих в світі людей, одним з яких є автор цього блогу. Шановний пан професор Т. Кузьо, мешкаючи в іншій країні, де інші закони, де йому оплачують його працю просто-напросто немає морального права вести подібні блоги, тим паче коментувати події в Україні. Я не знаходжу в інтерненті коментарів українських науковців щодо діяльнсті уряду США чи Європи, ніхто не бере на себе сміливості це робити. Невже, зважаючи тільки на українське походження п. Т. Кузьо, так себе поводить. Принижувати український народ своїми блогами та виступами в ЗМІ, підданний іншої держави, може тільки людина з особливо розвиненим почуттям цинізму та лицемірства. Я не в силі щось змінити, але всім нам не потрібно забувати про Бога - Він всіх, рано чи пізно, розсудить по справедливості, і неважливо чи ти професор, чи президент, чи студент, чи їздовий на фермі. З повагою, Роман.

Myros, USA: Гановний пане Кузьо, а що ви думаєте про тему книг Рatricka Buchanana "Death of the West" i "State of Emergency"? Як на диво багато спільного в проблемах США, ЄС і України? Поділіться будь-ласка вашими роздумами на цю тему.

Taras Kuzio, USA: Для Myros, USA. І ніколи не читав жодної книги Ed Buchanon book і тому не можу коментувати. Бо я маю багато книг для роботи, досліджень і для задоволення. Вuchanon є правим націоналістом, який не має широкої народної підтримки.

Прем'єр-міністр Віктор Янукович полетів до Брюсселю, аби переконати НАТО та ЄС в щирості своїх прагнень, приєднатися до обох організій. До того ж, мовляв, Україна не Росія, як про це писав у своїй книзі в 2004-му році Леонід Кучма. Та головним занепокоєнням тих, хто стежать за українською політикою є те, якою мірою зміниться зовнішня політика України після повернення 'біло-голубих' до уряду. Чи продовжуватиме Україна провадити курс на інтеграцію на Захід (СОТ, НАТО та ЄС) чи знову опиниться в стагнації багатовекторності кучмівської епохи?

Під час другого терміну Кучми я написав статтю, в якій намагався пояснити ту багатовекторність заголовком 'Українська зовнішня політика: ані прозахідна, ані проросійська, але прокучмівська'. Обидва заголовки мають в собі еклектичне значення багатовекторності. Моє занепокоєння (яке також поділяють ті американські політики, з якими я зустрічався) полягає в тому, що українська зовнішня політика й справді повернулася до багатовекторності, яку можна назвати 'продонецькою' (так само, як колись вона була прокучмівською). Україна й надалі далека від того, аби провадити зовнішню політику в державних, а не приватних інтересах.

Проблема в тім, що пан Янукович навряд переконає когось в Брюcселі в щирості прагнень України увійти в ЄС чи НАТО. НАТО був готовий запросити Україну долучитися до Плану дій щодо членства в НАТО, якби Україна мала відданий реформам уряд. В очах США та НАТО це перекладається як "помаранчевий" уряд, а не уряд Януковича. А отже Україна не отримає Плану щодо членства на саміті НАТО в Ризі, і її стосунки з НАТО повернуться до кумівських часів звичайного партнерства. Україна прогавила свій шанс стати на шлях членства в НАТО.

А що ж ЄС? Як людина, яка походить з євроскептичної Британії, я можу дозволити собі критичну позицію щодо ЄС, Власне, я завжди вважав, що Україна та Британія подібні у тому, що обидві без особливого ентузіазму дивляться на інтеграцію, в межах Співдружності незалежних держав та ЄС відповідно. Повернення "блакитних" в уряд змінить дуже мало в стосунках ЄС та України, бо навіть за помаранчевих ЄС так і не піднявся на новий рівень взаємин. ЄС наскільки загруз у власних проблемах, що часу для України у нього практично не лишилося. Такі країни як Албанія, Македонія та Туреччина отримали нечіткі, але сигнали про перспективу членства, Україні ж цього запропоновано не було.

Єдина причина, з якої колишній Югославії запропоновано членство, - це не допустити повернення конфліктів 90-х. Як я, шокуючи присутніх, запитував за наукових семінарах, включно з одним в 2003-му, який провадив науково-дослідницький інститут при ЄС: чи це означає, що Україні слід би було мати громадяньку війну? Від час візиту Януковича до Брюсселю спостерігатимемо дипломатичні реверанси, які не слід сприймати надто серйозно. Це тому, що НАТО не знає, що робити з Україною, а ЄС не знає, що робити із самим собою.

Bobitski: Логіка кульгає в аргументах п.Кузьо. Захід готовий надати членство Україні у НАТО в обмін на "відданий реформам уряд", або іншими словами "помаранчевий уряд". Що на ділі було зроблено "помаранчевими урядами" за останні півтора роки у сфері реформ та військового будівництва, щоб давати підставу для таких обіцянок? З іншого боку, "непомаранчевий" уряд існує менше кварталу, невже це достатньо, щоб заздалегідь його охрестити "антиреформістським"?

Роман, Київ, Україна: З усієї поваги до п. Т. Кузьо змушений зазначити, що не слід особливо серйозно сприймати його висновки і міркування - адже, як кажуть в народі, в себе дома одна річ виглядає по-іншому, ніж вона видається поза його межами. В Україні процвітає корупція на найвищому рівні, всі про це знають, всі це бачать та усвідомлюють, але ніхто і пальцем не ворушить щоб щось змінити. Проблема цього становища полягає у виключно суб*єктивних чинниках, а саме: людський егоїзм, меркантильність і відсутність поваги до власної вітчизни, що перетворюється у тваринне прагнення наситити живіт та отримати фізичне задоволення. Особисто для мене є дещо принизливим повчання пана професора з іншої держави, незважаючи на його українське походження, - яка гарантує захист його прав і свобод, в Україні все зовсім по-іншому, український народ свідомо знищують бездарні політики, сьогодні в Україні вже 46 млн 741 тис населення. Що це? - Продумана та виважена політика Урядів України, чи може вдала та спланована програма дій Урядів інших держав?! США дорого заплатили за свій цілеспрямований вплив на світ, але це ще не кінець. Не НАТО не знає що робити з Україною, воно не знає як при цьому не роз*язати ще одну війну в Європі, оскільки США бояться Росію, а наші політики не знають що сказати перед телекамерами при цьому. Я не прихильник В, Януковича але у своєму виступі в Брюсселі він мав рацію! ЄС чекає невтішна доля - не можна змішувати культури, традиції, звичаї, політику, еконміку різних країн в одному кориті, - всеодно вийде щось на кшталт гидкого салату. Україна матиме велике майбутнє за умови відсутності в процесах її становлення політики Вашингтону, Москви та Брюсселю! Бажаю всім та кожному зокрема доброго здоров*я та успіхів у благородних справах! З повагою, Роман.

vl, kirovograd: Україна таки досить дивна країна. Наш політичний "бомонд" грає разом з Русланою у дикі танці. Політична риторика зовсім немає логіки, швидше є проявом "універсалу дітей лейтенанта Шмідта"- тобто поділили "електорат" на карті України й дотримуються гасел, які популярні на теріторіях, які їм "дісталися". Хто грає у націоналіста, хто в русофіла. Все це гра, яка до дійсних планів наших олігархів не мають ніякого відношення. Невже ніхто не бачить, що саме "ахметовські", пробачте " донецькі" мають найбільші інтереси до інтеграції у Еропу. Саме туди спрямований їхній бізнес! І навпаки- ринки й інтереси "шоколадних зайців" на сході. А от риторика у обох команд протилежна! Цікаво? Тож не вір очам, тобто вухам своїм- обидві команди просто нас дурять.

Володимир, Львів: Я згоден з паном Тарасом ,Ющенко справді слабкий для України сьогоднішньої.Інша справа якби в нас була справді демократична і цілком сформована і дієздатна влада ,тоді б пан Ющенко виглядав чудово-мякий і розлізлий демократичний політик ,який би всіх переконував про необхідність любити один одного і запивати дружбу медом з його пасіки.Але в тому й справа ,що нам не потрібен наразі політик-миротворець нам потрібен політик завойовник ,який би будував демократію і завойовував уми ,а не був осторонь.Компроміси потрібні але не зі всіма і не завжди.Якщо оглянути небосхил української політики і навіть пройтися вдень зі свічкою в пошуках лідера то не знайдемо такого.Люди зневірені дайте нам нову надію,допоможіть її здобути!!

Чи українську політику слід сприймати серйозно?

Це запитання виникало у багатьох з нас від часу виборів в Україні 26 березня. Гордість українців у тому, що вони провели чесні вибори зникла після створення парламентської коаліції. Президент був настільки відстороненим від подій, що виникало запитання, а «Чи існує президент в Україні?».

Часто мені кортіло нагадати президенту Ющенку, що його роль полягає у тому, щоби бути лідером країни. Що найбільше вражало, так це враження, що президент не лише відокремлений від реального життя, але й не переймається своїм іміджем. Самознищення було настільки очевидним, що я навіть написав статтю: «Український президент камікадзе».

Мені було дивно, чому президент та його партія "Наша Україна" не соромилися зарахувати собі досягнення вільних і справедливих виборів, але відмовилися визнавати їх результат. З моральної точки зору не могло бути іншого вибору як віддати посаду прем’єр-міністра Юлії Тимошенко.

Для мене було величезним розчаруванням коли формування коаліції відкладалося лише для того, аби відмовити Тимошенко у прем'єрстві. Я бачив як зростало розчарування серед політиків у Вашингтоні і написав про те, як на Заході повертається «Втома від України», яка виникла за часів президента Кучми. У ці дні надто часто звучать слова про те, що Ющенко є слабким президентом.

Повністю згоден Ющенко слабкий президент ще до виборів про це говорили мої знайомі, які його знали, та й дивіться на результати вони говорять самі за себе, його зараз не поважають навіть помаранчові.
Максим, Київ

Я не вважаю п.Ющенка слабким президентом. У зв’язку з цією статтею та іншими публікаціями постають питання , які можуть розгорнути нові дискусії спеціалістів в Україні: 1. Що значить слабкий президент (слабкий в порівнянні з ким - Путіним, Бушом, Клаусом, Кравчуком, Кучмою? 2.Різниця позиції Президента у парламентсько-президентській та президентсько- парламентській державі і в перехідний період? 3.Під час розпочатої політичної реформи і при відсутності конституційного суду повинен Президент чи ні дотримуватися незміненого законодавства, мав Президент право згідно з цим законодавством втручатися у виборчий процес? 4. Мав право чи ні всенароднообраний Президент згідно з законодавством під час парламентських виборів підтримувати один з блоків ( що краще обвинувачення у відстороненості або у використанні адмінресурсу)? 5. Що краще для Президента дозволити парламентарям показати своє дійсне обличчя, амбіції, небажання діяти в інтересах всієї держави та поступитися інтересами своїх кланів (корита) або згладити всі ці процеси?
Маріанна, Чехія

В тій політичній ситуації, яка створилася в Україні після останніх президентських, а потім і парламентських виборів, президент Ющенко, який перш за все дбає про додержання конституційних законів, не міг діяти як якийсь диктатор. Ющенко, після переходу Мороза від помаранчевої до синьо-біло-червоної коаліції мусів рішати, або розпустити парламент, призначити нові вибори, або погодитися на вимоги "антикризової коаліції" одобрити кандидатуру Януковича на прем'єрське крісло. Ющенко виказав дуже велику силу духу в тій внутрішній і загальносвітовій політичній ситуації. Виготовив універсал, який зобов’язує підписантів додержуватись конституційних законів України відносно єдиної української мови, нероздільності кордонів Незалежної Української Держави. приєднання до СОТ, орієнтації закордонної політики уряду, ролі і прав опозиції у Верховній Раді і т.д. Я здивована, що Ви, д-ре Кузьо, не оцінюєте державотворчої політики президента Ющенка, xoч і називаєте його " українським камікадзе". A "камікадзе" - це той, хто вміє жертвувати не тільки своїм "іміджем", aле й своїм життям в обороні великої справи існування й збереження Соборної Незалежної Української Держави.
Стефанія, Торонто, Канада

Як можна сприймати серйозно політику країни, в якій, наприклад, міністр юстиціі щось збрехав зо два роки тому в своїй біографії - і нічого, бреше далі, тепер вже на Бі-Бі-Сі? Відіслав якогось добродія «читати його [Зварича] біографію», а її просто на сайті Мін’юсту України НЕМА! А згадайте невдалого бджоляра, про руки, що нічого не вкрали, або про «морду журналіста» в епізоді з золотим синком... Ні, слову «серйозно» тут навряд чи належить бути.
Василь, San Diego, USA

Те, що ви бачите і сприймаєте в Британії то це Ваш суб’єктивний погляд на події в Україні. В країні, де відсутній потенціал суспільства до згуртованості та державотворення сприймається це як належне. На жаль поки, що немає політичної еліти. Економічно багата еліта прагне захопити владу в Україні в свої руки не представляючи свого бачення суспільного розвитку. Дана форма державного управління називається олігократією і аж ні як демократією. На мою думку внутрішній потенціал українського суспільства заслабий, щоб з в короткому часі змінити ситуацію на ліпше.
Олег Проців, м. Івано-Франківськ, Україна