26 квітня 1986 року Олена була на п'ятому місяці вагітності

26 квітня 1986 року все змінило незворотньо - вагітна Олена, яка жила неподалік ЧАЕС, дізналася про аварію на наступний день, а виїхати з небезпечної зони змогла пізніше.

Дочка Олени, Ганна, народилася через кілька місяців: вона потерпає від рідкісного захворювання крові, що робить її життя вкрай складним - будь-яка інфекція може призвести до ускладнень.

Олена Костюченко не лише доглядає за дочкою, але і очолює громадську організацію "Квіти полину", яка опікується інтересами дітей-інвалідів.

Розмову вів Фідель Павленко.

Олена Костюченко: Я сама евакуйована з міста Прип'яті у 1986-му році. Я, так би мовити, уродженка чорнобильської зони, адже народилася в селі Копачі Чорнобильського району - це за два кілометри від атомної станції. На момент аварії перебувала там, була вагітною своєю донькою, якій зараз буде вже 20 років. Я народила дівчинку, яка має проблеми зі здоров'ям.

Бі-Бі-Сі: А лікарі пов'язують хворобу безпосередньо з Чорнобилем? Бо є приклади, коли дітям лікарі відмовляються ставити діагнози, які безпосередньо пов'язані з опроміненням та перебуванням у небезпечній зоні...

Олена Костюченко: Так, Ви говорите правду. Дуже важко, щоб лікарі підтвердили, що хвороба пов'язана з наслідками аварії. Хворобу моєї доньки пов'язали з наслідками чорнобильської аварії, але спочатку потрібно було доводити це лікарям. Бо коли донька народилася і потім коли поставили діагноз, пов'язаний із захворюванням крові, то всі лікарі не хотіли говорити, що це через Чорнобиль, намагаючись доводити, що це є спадкова хвороба. Дуже багато аналізів брали і в мене, і в чоловіка, аби довести, що це спадкова хвороба. Але в нас з чоловіком захворювання не було. Тоді лікарі почали говорити, що захворювання, вочевидь, було десь у попередніх поколіннях ваших родичів - необов'язково саме у вас... І не хотіли пов'язувати це з Чорнобилем. Тільки в приватних розмовах я могла почути правду.

Бі-Бі-Сі: Пані Олена, як ви гадаєте, це була державна політика - змушувати лікарів применшувати можливі негативні наслідки для здоров'я людей? Оскільки в приватних розмовах лікарі визнавали, то з точки зору професійної етики, їм напевно було незручно казати Вам свідому неправду, але може вони змушені були це робити?

Олена Костюченко: Я думаю, що так. Бо спочатку вони говорили про спадковість, а потім, коли я плакала, думаючи, що й інші діти будуть хворі, й питала: "Так мені тепер не можна мати дітей, бо вони всі будуть хворі?" На це мені один професор-гематолог - не буду називати його імені - сказав всю правду, дивлячись на мої сльози... Він сказав: "Дорогенька моя, тобі дуже не пощастило в цьому житті. Ти якраз була не в той час і не в тому місці коли була вагітною." Якраз 27-го квітня вранці я йшла через рудий ліс, не знаючи про те. Тому думаю, що то була політика така, коли лікарям не можна було говорити правду. Бо перші дані були засекречені і відправлені у Москву. Я знаю, що я говорю, бо після евакуації 29-го квітня я вже лежала в лікарні в Іванкові, а потім коли мене перевели в пологовий будинок в Новопетрівці, а потім лежала в Миколаєві в гематологічному відділені обласної лікарні. Коли донька народилася і я намагалася довести, що її захворювання пов'язано з чорнобильською аварією, я просила дати мені виписку, що я перебувала саме в гематолічному відділенні на такому-то місяці вагітності. Тоді мені відповіли, що в них таких даних немає. Я їм кажу: "Як це немає даних, коли я у вас лежала!" Отримала відповідь, що всі дані засекречені й передані в Москву. Єдине, що мені вдалося отримати, так це довідку, що я дійсно перебувала в гематологічному відділені, але діагноз, який вони написали, мене просто розсмішив. Там було написано - вегето-судинна дистонія. Але з таким захворюванням не лежать в гематологічному відділенні!

Дзвінок слухачки: Це Галина з Київської області, місто Переяслав. Як так трапилося, що Ви жили після аварії в Чорнобилі, адже всіх жителів відселили - буквально 5-го травня там вже нікого не було, їхали довжелезні колони автобусів. Чому Ви там залишились?

Олена Костюченко: Ні, я не жила в Чорнобиля чотири місяці, я була в Іванкові в лікарні - це вже далі від Чорнобиля, потім лежала під Києвом в Новопетрівці в лікарні.

Бі-Бі-Сі: Але Іванків та Новопетрівці - це все одно на шляху лежать тієї радіоактивної хмари...

Олена Костюченко: Так. А моє село Копачі евакуювали четвертого травня. Мені один міліціонер сказав, що оскільки я вагітна, то мушу виїжджати - тому виїздила я сама. Мене не евакуювали, мене вивіз мій свекор з Копачів, аби бути хоча б трохи подалі від реактора.

Бі-Бі-Сі: Ви знаєте, якщо говорити про міліціонера, а він є представником влади, то він, перефразовуючи, Вам сказав: тікайте звідси, але тікайте хто як може... Організовано евакуювати не будуть, але є знайомі, є машина - ліпше тікайте. Так?

Олена Костюченко: Це так. І цьому міліціонеру тільки можна подякувати. Бо всі інші зовсім не попереджали, боячись паніки. Був відключений увесь зв'язок, телефони в Прип'яті не працювали. Були перекриті шляхи, тільки спецтранспорт пропускали, автобуси та БТРи. А з зони масово не випускали. Ми їхали лісовими дорогами, тобто тими дорогами, які ми, місцеві, знали.

Бі-Бі-Сі: Пані Олено, Ви, спілкуючись зі своїми колишніми земляками, - це у Вас якась унікальна історія чи вона була типовою для тих, хто тікав із зони, яка, до речі, тоді ще офіційно й не була оголошена зоною?

Олена Костюченко: Ні, моя історія не унікальна. Багато було таких людей, а в декого історії були ще навіть гіршими. Моя рідна сестра, яка мала двох дітей, вона була також з дітьми в Копачах. І коли вже дізналися, що повністю евакуйовано Прип'ять, а село Копачі ніхто не чіпає і ніхто нічого не говорить, то сестра, турбуючись про дітей, теж виїхала - інша справа, що не було нам куди їхати. Тому їхали хоч трошки подалі від Чорнобиля. Сестра переїхала в інше село - десь за двадцять кілометрів. Але рятувалися самі, як могли.

Дзвінок слухача: Олександр, Черкаська область. Коли Ви дізналися про повну правду на Чорнобильській АЕС? І хоча б якась медична допомога громадянам надавалася тоді чи ні?

Олена Костюченко: Насправді, ми то вже знали, що трапилось щось серйозне. Прип'ять евакуювали, і назад не повертають, і весь час ми дивилися, коли ж про це скаже влада...

Ми свято вірили, бо ж нам сказали, що Прип'ять евакуюють на три дні і що необхідність евакуації, можливо, пов'язана з навчальними діями... І що через три дні місто повернеться. Чому ж жителі Прип'яті, коли виїздили, не брали багато речей, не брали дорогоцінностей? Взяли тільки документи та й то не всі. Бо вони вірили, що повернуться за три дні. Тому й виїздили мешканці Прип'яті у спортивних костюмах та з кошиками, в яких була їжа на три дні. І все! Олена Костюченко

Бі-Бі-Сі: Ви говорите про перші кілька годин, чи перший день, другий, третій, про які дні йдеться?

Олена Костюченко: Ми стали підозрювати, що щось негаразд, коли евакуювали Прип'ять. Але ми свято вірили, бо ж нам сказали, що Прип'ять евакуюють на три дні і що необхідність евакуації, можливо, пов'язана з навчальними діями... І що через три дні місто повернеться. Чому ж жителі Прип'яті, коли виїздили, не брали багато речей, не брали дорогоцінностей? Взяли тільки документи та й то не всі. Бо вони вірили, що повернуться за три дні. Тому й виїздили мешканці Прип'яті у спортивних костюмах та з кошиками, в яких була їжа на три дні. І все!

Бі-Бі-Сі: Тобто фактично, так само як і мешканці Києва - найбільшого сусіднього міста, навіть мешканці Прип'яті, навіть мешканці навколишніх сіл, які могли на власні очі бачити пожежу на станції, справжніх масштабів того, що сталося, ніхто, звичайно, не знав...

Олена Костюченко: Не знали. Знали тільки ті, хто були фахівцями з радіаційної безпеки. Вони розуміли, але не могли відкрито про це сказати. Може там своїм родичам тихенько щось повідомили, але не широкому загалу. І керівництво теж знало, але щоб не було паніки не варто, на його думку, було про це оголошувати. Бо своїх дітей і своїх дружин вони ще в ту ніч вивезли.

Дзвінок слухачки: Це з Херсона Валентина Анатоліївна телефонує. Чи знайомі Ви з творчістю української поетеси Ліни Костенко? Вона дуже часто бувала в чорнобильській зоні і підтримує дух у самоселів, які там продовжують жити. І я хочу зачитати її короткий вірш:

Ой, у полі три тополі, та всі не зелені...
Прилетить ластівочка, та й не зна де діться,
Пасе баба корівоньку, та й трави боїться.
Зелена ліщинонько, чом ти не весела?
Ой не світи місяченьку на порожні села,
Все убили, сплюндрували, взяли зону в дроти,
Оце ж тобі, Україна, за твої щедроти.

Олено, бажаю Вам мужності і щастя. До побачення.

Олена Костюченко: Дякую Вам. Я знайома з творчістю Ліни Костенко і я дуже поважаю цю поетесу. Вона завжди мала свою думку, ніколи не залежала від думки влади і завжди відстоювала свою позицію. Вона багато зробила, аби і в світі, і в Україні більше знали про чорнобильську катастрофу. І коли читаєш її вірші, то та біль, який їх пронизує, вона відображає нашу біль, чорнобильців, які дійсно жили в дуже красивих місцях. Полісся - це дуже красиві місця. І люди змушені були залишити свою рідну батьківщину, яка є святою. І навіть зараз ми не маємо, що показати своїм дітям - я говорю про своє село. Ще в перший рік після аварії воно було повністю закопане. На тому місці зараз тільки хащі ростуть. Навіть коли б я хотіла своїй дитині показати свою батьківську хату, в якій я виросла, то немає чого й показувати. Та й небезпечно там дуже, тому не можу туди дитину повезти.

Бі-Бі-Сі: Пані Олено, а Ви ніколи не бували в тридцятикілометровій зоні вже після аварії?

Олена Костюченко: Була один раз. В перші роки я не могла, бо донька була мала і хвора. А ось коли чотири роки тому була міжнародна медична конференція, то я побувала разом з делегацією і відвідала атомну електростанцію і проїхала через Копачі. Правда, ми там не зупинялися, хоча я дуже просила адміністрацію зони, щоби зупинили автобус, щоби хоч подивилася на те місце, де колись була моя хата...

Бі-Бі-Сі: Взагалі словами можна передати оті емоції - ви проїздите через своє колишнє село, де колись була Ваша хата, де ви колись народилися, де колись жили Ваші батьки, діти, прадіди і тепер там ніхто не житиме...

Коли я їхала в цьому автобусі і дивилася коли ж буде моє село. Ось вже ліс, пагорби, скоро, отже, повинно бути моє село. А там нічого немає! Коли дивлюся: хащі, хащі і ялинка з-за берези виглядує, а ту ялинку посадив мій батько... І я розплакалась, стала плакати. І іноземці так дивилися на мене, не знаючи чому ж я плачу - потім їм вже розповіли. Олена Костюченко

Олена Костюченко: Так, там вже ніхто не житиме... Це словами тяжко передати. Це такі емоції! Коли я їхала в цьому автобусі і дивилася коли ж буде моє село. Ось вже ліс, пагорби, скоро, отже, повинно бути моє село. А там нічого немає! Коли дивлюся: хащі, хащі і ялинка з-за берези виглядує, а ту ялинку посадив мій батько... І я розплакалась, стала плакати. І іноземці так дивилися на мене, не знаючи чому ж я плачу - потім їм вже розповіли. А я не могла зупинитися, душа в мене виривалася. Немов би частину життя в мене вкрали цим усім. А тут я нібито картину відновила в своїй пам'яті.

Бі-Бі-Сі: До речі, пані Олено, наскільки Україні важливо, яка потребує допомоги у вирішенні чорнобильських проблем, бо самотужки навряд чи будь-яка крана могла впоратися з подоланням наслідків такої катастрофи, наскільки важливо показувати іноземцям не лише саркофаг, не лише розповідати про нинішні рівні радіації порівняно з тими, які були... Не лише розповідати, скільки чого почищено, виправлено чи поховано, які найнебезпечніші об'єкти знищено тощо. Наскільки важливо іноземцям спілкуватися з такими людьми як Ви? Можливо це б зачепило набагато більше душевних струн в тих людей, від яких залежить допомога Україні?

Олена Костюченко: Я вважаю, що таке спілкування було би важливим. Бо наша держава якось мало дає інформації про дійсний стан справ і все це йде сухими фразами, які не викликають ніяких емоцій у людей. Чому японці, у яких від часу Хіросіми й Нагасакі минуло вже 60 років, говорять про це так, наче це вчора сталося? І вони весь час пропагують це, весь час до цього повертаються і у всіх країнах світу знають їхні проблеми. А у нас чомусь намагаються замовчувати ці проблеми. Якби світова спільнота більше знала про це і якби ми на рівні держави більше зверталися по допомогу, то вони б нам допомагали. А ми розповідаємо, що ж кожним роком покращується ситуація по боротьбі з наслідками аварії. І що ці наслідки набагато менші, аніж вважалося раніше. Тому в світі й думають, що в українців уже все гаразд.

Бі-Бі-Сі: Пані Олено, окрім того, що Ви доглядаєте за хворою дочкою, Ви ще й очолюєте громадську організацію "Квіти полину", яка опікується дітьми-інвалідами, у тому числі й постраждалими внаслідок Чорнобиля. Розкажіть, будь ласка, трохи докладніше про Вашу організацію.

Олена Костюченко: Громадська організація дітей Чорнобиля "Квіти полину" була створена в 93-му році, створили її батьки дітей, які мали інвалідність внаслідок аварії на ЧАЕС. На момент створення було сорок дітей, але з кожним роком їх стає все більше й більше. На жаль, об'єднує організація тільки дітей міста Києва, всеукраїнської організації немає. "Квіти полину" займаються правовим захистом дітей-інвалідів Чорнобиля, їх соціальним захистом, по можливості матеріальною допомогою, лобіюють інтереси таких дітей в органах влади. Як ви знаєте, коли був ухвалений перший закон про захист чорнобильців у 91-му році, то в ньому не було такої категорії, як "діти Чорнобиля". Ніхто тоді не думав, що будуть діти зі статусом інвалідів Чорнобиля. Коли ми створили організацію, то виникла проблема статусу цих дітей, щоб на законодавчому рівні захистити таких дітей. Ми працювали з профільним комітетом Верховної Ради і в закон були внесені поправки. І в новій редакції закону від 96-го року там вже була згадана така категорія, як діти-інваліди Чорнобиля. Були передбачені компенсації, хоча при ухваленні бюджетів через важку фінансову ситуацію весь час намагалися їх відмінити або зменшити. Для цього організації доводилося боротися, відстоюючи права своїх членів. Діти-інваліди Чорнобиля разом з іншими чорнобильськими організаціями виходили на маніфестації, на пікетування Верховної Ради. В 2001-му році знову треба було вносити корективи до закону, бо раніше не врахували те, що діти-інваліди Чорнобиля ростуть і коли їм виповнюється 18 років, то в них немає законного права буди дітьми Чорнобиля.

Бі-Бі-Сі: Тобто фактично допомога припиняється і все...

Олена Костюченко: Так, вони не переходили в категорію дорослих дітей. Себто переходили тільки евакуйовані, а, наприклад, дитина ліквідатора чи діти з раком щитовидної залози, - а це було і в багатьох київських дітей - то вони залишалися поза захистом. Тому в 2001-му році до закону ще були внесені поправки. Але є й нові проблеми і тепер їх треба буде вирішувати з новим складом Верховної Ради. Маю надію, що він буде лояльним до проблем Чорнобиля і піде нам назустріч. Бо минуло вже 20 років і багато дітей вже далеко не діти, а дорослі.

Бі-Бі-Сі: Але в багатьох з них тепер, можливо, є свої діти, які можуть мати генетичні відхилення, і, можливо, допомога може бути потрібної ще багато років...

Олена Костюченко: Так. Допомога буде потрібна й надалі. В деяких дітей-інвалідів Чорнобиля є діти, але є й такі діти Чорнобиля, проблеми яких не дадуть їм змогу мати дітей, мати сім'ю. Але будемо сподіватися, що все в них буде добре. Справа в тому, що коли зараз вони переходять в дорослу категорію, то вони йдуть нарівні з іншими інвалідами і пенсія в них мінімальна, бо вона залежить від стажу роботи, а в цих дітей немає стажу роботи. Бо вони ніколи не працювали, а деякі з них й ніколи не зможуть працювати. Вони в цьому житті не змогли себе реалізувати. І та мінімальна пенсія, на яку вони повинні будуть жити все життя - це неправильно. Добре, коли живі батьки, добре, коли є кому допомагати. Тоді така дитина має якийсь захист, а інакше як можна прожити доросла людина з другою групою інвалідності, яка не зможе працювати і не матиме інших доходів, на чотириста гривень? Тому треба внести в законодавство таку категорію, як інваліди з дитинства внаслідок чорнобильської катастрофи. В нашому законодавстві є така категорія "інваліди з дитинства", а ми би хотіли щоби була ще й категорія "інваліди з дитинства внаслідок аварії на ЧАЕС". І під цю категорію повинні бути закладені відповідні компенсації. До речі, у нас закладено десь 50 видів різних чорнобильських компенсацій, але фінансуються вони лише на 11 відсотків. Тобто цих компенсацій майже немає. Або, скажімо, є спеціалізовані чорнобильські клініки, де ліків немає, харчування там мізерне, необхідних умов для лікування немає. Так само коли люди йдуть в аптеку, то коштів на забезпечення чорнобильських рецептів немає.

Дзвінок від слухача: Святослав з Коломиї. Пані Олено, чим можуть слухачі допомогти дітям-інвалідам, життя яких перетворилося на суцільну муку через злочинне недбальство влади?

Олена Костюченко: Я Вам дуже дякую за пропозицію допомоги дітям-інвалідам Чорнобиля, але мені здається, що держава повинна займатися захистом таких дітей. Бо, так би мовити, прості люди повинні від себе відривати останню копійку. До того ж допомога ця повинна бути систематична, бо разова допомога сьогодні покращить їхнє становище, а завтра - знову проблеми. Тому хотілося б, аби держава постійно піклувалася про цю категорію громадян.

Дзвінок слухача: Сергій з міста Харкова. Як Ви ставитесь до наміру деяких чиновників щодо побудови ще більшої кількості атомних енергоблоків?

Олена Костюченко: Як мама дитини я негативно ставлюсь, бо в майбутньому це може обернутися черговою катастрофою. А цього не хотілося б. Наша держава повинна була би подумати про альтернативні атомній енергетиці види енергії. Я не фахівець, але є й вітрові станції й інші альтернативи. Бо не хотілося б, щоб у нас в Україні та й будь-де у світі ще раз повторилася така катастрофа, як на Чорнобилі, що понівечила життя дуже багатьох людей. Чорнобиль приніс горе, забрав життя багатьох тисяч людей. Ніякі гроші, ніякі економічні вигоди від нових атомних станцій не компенсують те, що ми можемо втратити. Найціннішим є людське життя. Все в цьому житті можна виправити - тільки не смерть. А така катастрофа в багатьох випадках приводить до смерті.