Форум ведеться українською мовою. Коментарі, вміщені на форумі, відбивають лише позиції їхніх авторів.

Втікаючи від голодомору, дід приїхав з родиною до Зимного, що під Володимиром-Волинським. З восьми дітей живими лишилося четверо. Однак спокій тривав недовго, і московсько-совєтську окупацію змінила німецька. Батько, 1937 року народження, розповів таку історію - він поцупив малого пістоля постріляти в полі в одного з німців, що розташувалися в хаті. Коли відсутність зброї була помічена, почалися пошуки, - по тому, як задовольнивши свою цікавість батько з’явився на повір’ї, один з німців вхопив його за ногу і вже збирався кинути до криниці, коли вступився інший. Той мав чотирьох дітей (і часто ласував батька шоколадом, - мабуть, згадуючи власних дітей), і після короткої розмови батька зачинили до собачої буди, де він просидів всю ніч. Так він лишився живий. Дядько був у концтаборі, повернувся по війні живий, однак набуті болячки вкоротили йому віку. Також батько розповідав проте, що одного дня нечисленний загін бандерівців зайняв позиції в Зимненському монастирі, - після перестрілки хлопці відійшли, залишивши по собі чучела, по яких ще довго висаджували набої німці. Бандерівці були здебільшого прості хлопці, які не мали особливого вишколу, проте були патріотами України, і не давали спуску ні червоним, ні німчукам.
Дещо з розповідей фронтовика (був у Совєтській Армії), - як син ворога народу потрапив на фронт, на своїй спині відчував дула автоматів «загороджувальних загонів» (багато хто з тих, хто стріляв в спину, нині займає чільні місця на ветеранських зборах). Змив, як тоді казали «ганьбу кров’ю», живий і нині, має каліцтво на праве око (втратив зір), поранення. Закінчив війну у Чехословаччині.
У війні немає насправді переможців, це - братовбивство.
Слава Україні!
Олександр Попик, Луцьк

Зі спогадів бабусі (Прикарпаття): Коли війна погнала "руских" на схід, прийшли німці, але їх ніхто в селі не бачив. Вони були в містах. У нашому селі люди вибрали війта, і він мав урядувати. Німців цікавило тільки те, аби дати вчасно продуктовий податок. Німці не чіпали нікого, крім євреїв - їх забирали до гетто. Коли пізніше зайшли радянські партизани, почали вбивати німецьких офіцерів та солдатів із засідок - тоді аж німці, як не могли знайти партизанів, вдалися до десяткування - збирали всіх людей на майдані, і якщо вбивці солдата не здавалися самі, або не видавали їх люди, то кожен десятий робив крок вперед і мав бути розстріляний. А до партизанів ніхто про десяткування не чув - це так німці хотіли повпливати на партизанів, аби ті не знищували їх офіцерів. Але радянським партизанам не було діла до місцевого населення, тому вони не звертали уваги на ті десяткування.
Лариса, Київ, Україна

Усі люди, з котрими я спілкувався про німців часів Другої Світової війни, відзначали їхню (німців) високу організованість, культурність, толерантність, але, одночасно, нещадність, коли йшлося про покарання винних в їхньому (німецькому) розумінні.
Наш сусід по селі в роки війни працював в Німеччині. Поїхав туди добровільно. Розповідав приблизно те саме, що зараз розповідають про Німеччину "заробітчани". В цілому ж - залишився задоволений, серед односельців вважався "поважним" бо "бачив світ і культуру". Крім того - непогано заробив. Привіз різні речі - годинники, велосипед, котрі в нашому селі в "простих людей" до того не бачили.
Моя тітка була найбільше вражена його розповідями про те, що в Німеччині люди ходили по тротуарах не тільки у великих містах, але й у селах!
Після відходу росіян у Ходорові на цукровому заводі величезний котел для варіння цукру був цілком забитий трупами місцевих жителів, котрих росіяни перед тим невідомо за що заарештували.
Бабуся розказувала, що, коли прийшли німці, то подарували моєму дядькові (малому) акордеон, а прийшли росіяни - то його відібрали. Німці встановили податок - 50% від урожаю (забитої худоби, тощо). При німцях моя бабуся (і всі наші родичі) вела господарство, мала коней, вирощувала пшеницю і т.п. Коли прийшли "совіти" - усе забрали, і примусили працювати за 250г зерна на день. Розбили стародавні каплиці, спалили панські будинки і т.п.
Коли були німці, то вони одного разу віддубасили сільського злодія так, що той щез із села і не з'являвся до кінця війни. Прийшов з "червоними", став головою "стребків" ("истребительного отряда") і мстився усім господарям за те, що його колись ганяли.
Коли прийшли "червоні", то бабуся одного разу дала солдатові хліб з маслом. Солдат запхав той хліб разом з маслом у кишеню галіфе!
При німцях можна було жити. На весь колишній Ходорівський район був лише один комендант-інвалід, при цьому все якось працювало і безладдя не було. Одного разу цей комендант пішов на поїзд до Львова. На станції купа людей чекала поїзда; коли він підійшов, усі кинулися стрімголов займати місця у вагонах. Створилася товкотнеча. Німець підійшов ззаду, витягнув нагая і став шмагати людей по спинах. Люди моментально вишикувались у чергу. Німець подякував і поважно зайшов до вагона. Цей випадок настільки вразив населення нашого району, що й досі старші люди по селах кажуть: "Для того, щоб в Україні був порядок і добробут - треба німця з нагаєм".
З нашого села росіяни забрали усіх чоловіків, роздали їм по гвинтівці і наказали форсувати Дністер (ширина 50-100м, глибина - до 15м). Усі потонули, не зробивши жодного пострілу.
В 1947 році настав голод на Східній Україні, дуже багато хто звідти приїхав на Галичину і таким чином врятувався.
Старша пані з Борислава розказувала, що, коли прийшли росіяни, то всі сади були загаджені, бо їм ліньки було ходити до туалетів.
Один ветеран із Дрогобича розказував (не для преси), що якось у Прусії вони зігнали всіх жителів села до церкви (переважно стариків, жінок та дітей), а тоді цю церкву підірвали.
Один мій знайомий корінний москвич розповідав зі слів свого діда-ветерана наступне:
1. У них у взводі був солдат, котрий ґвалтував лише тих (німкень), котрим не було ще 11 років.
2. Інший солдат забавлявся з полоненими (солдатами і не тільки) тим, що зв'язував їм руки за спиною і кидав після цього їм у штани (чи трусики) гранату, попередньо вирвавши з неї кільце. Особливо він сміявся, дивлячись, як полонені намагалися цих гранат якось позбутися.
Ось так.
Олесь, Жидачів, Україна

Моя бабуся народилася і жила під час війни у селі Підовге, теперішній Сокальський район Львівської обл. Вона розповідала, як через їхнє село проходили совєцькі партизани. Люди якось взнали наперед, що вони будуть іти, а тому поховалися в лісі. Бабуся бачила їх колону з узлісся. Найбільше їй запамяталося, як ішов, напевно, командир в шапці з "пупцем" - будьоновці. Були вони всі обдерті до нитки, підошви, попідв'язувані шнурками, позамотувані хустками і чим попало. По дорозі вони заглядали в хати і забирали, що в очі впало, разом з баняками. Потім довший час люди ходили по лісі, де партизани пішли, і збирали свій посуд.
Ігор Хомин, Тернопіль, Україна

Один з моїх прадідів пройшов війну до Берліна, але з ним я, на жаль, не спілкувався. Батько переказав післявоєнну сторію, яка трапилася відразу після війни у його селі в Україні. Була люта і голодна зима. У сім'ях майже не було чоловіків. Був сильний голод. Люди на сільському сході вирішили зібрати усе найцінніше у сім'ях та відправити кілька десятків людей на Західну Україну помінять зібране на хліб. У дуже сильний мороз люди завантажидися на відкриту вантажну залізничну платформу. Їхня подорож тривала кілька днів. Поміж них був один чоловік, який і зорганізував цей похід за хлібом. І він надалі таким чином упорядковував їхнє пересування. Коли люди, притиснувшись один до одного, спали, - кілька людей обов'язково чергували та періодично - раз на годину - всіх будили, потім передавали чергування наступним. Коли доїхали до Івано-Франківська, потяг оточили солдати та міліція. Виявилося, що спереду потяга на відкритій платформі також їхали люди, однак вони всі загинули - заснули і замерзли. Їх звантажували на вози і забирали. Моя бабуся тоді привезла мішок пшениці. Робила хліб, перемішуючи пшеничне борошно з борошном з жолудів. Вся сім'я вижила. І село було вдячне цьому чоловікові, який,м ожливо, врятував не лише людей, що вирушили у подорож, але і багато сімей, які не вмерли з голоду. Ось така історія.
Григорий, Санкт-Петербург, Россия

Мій дідусь – офіцер інженерних військ - розповідав мені про війну таке: під час відступу Червоної армії під Єльнею його підрозділу треба було форсувати річку. Командир поставив йому задачу, але переправу треба було робити дуже швидко, бо німці наступали на п’яти. Хвилювання мого діда були марні. Річка вщент була заповнена трупами радянських солдат, і переправа не знадобилася. Ось така війна.
Царство їм всім небесне - і радянським воїнам, і німцям.
vitaliy, Київ

Мою бабусю забрали до Німеччини працювати остарбайтером. У таборі вони підняли страйк, і її було переправлено до в'язниці у Кемніц.
Андрій Суходуб, Southsea, England

Цю історію розповів відомий російський театральний режисер Леонід Хейфець на репетиції в Театральному училищі ім. Щепкіна. Він був малим хлопцем, коли німці взяли Мінськ. І от суне нескінченна колона німецьких танків центральною вулицею. З підворітні викочується м'яч і, проскочивши між ними, опиняється на іншому боці вулиці. За мить вибігає хлопець і зупиняється, боїться перебігти на той бік вулиці. Ще за мить танк зупиняється, а потім зупиняються і вся колона. Танкіст чекає. Колона стоїть. Хлопець не зразу переходить на інший бік вулиці. Забирає м'яч і біжить назад, у двір продовжувати грати у футбол. Колона рушає.
Юрко, Київ

Моя бабуся під час окупації Києва переховувалась на селі. Вона мені у дитинстві розповіла, що до цього саме села взимку якимсь дивом діставсь радянський військовополонений, хлопчисько, який втік з концтабору на лівому березі Дніпра у Києві. Бабуся деякий час переховувала його у льоху. І спершу перевдягла у домашній одяг, тим часом почавши дезинфікацію його фуфайки, яку поклали ненадовго на сніг, а коли підняли, сніг виявився у тому місці чорним від вошей. Війна для мене жахлива з багатьох сторін, з роками накопичується багато історій, крові, бруду і горя, але першою дитячою асоціацією були оті воши.
Яра, Київ

Моя бабуся усю війну була санітаркою у інфекційному шпиталі. Під Сталінградом їй було 22 роки. Вона розповідала, що, найжахливішим було те, що скрізь на підлозі лежали поранені вояки, хапали за ноги та благали допомогти, а чим - хтозна. А там, куди ще можна було ступити ногою, підлога хрустіла від вошей, що вкривали її суцільним шаром. Коли я дивлюсь на молодих дівчат та намагаюсь уявити, що вони замість кохання та родини чавлять чоботами вошей серед руїн та вмираючих у смороді бійців, мені стає моторошно...
Володимир, Харків

Зі спогадів моєї бабусі по матері. Коли прийшли німці в їх село, то нічого поганого вони не робили, та й у самому селі вони не зупинялися. Замість них там зупинились румунські війська. Румуни, в свою чергу, пограбували усі села навкруги та знущалися над людьми.
Коли вже німці відступали - вони забирали молодих хлопців 15-16 років на фронт у свої війська. У моєї бабусі було 2 брата, яких могли німці забрати. Але перед тим, як німці уводили хлопців, до бабусіної родини прийшов старий німець, сказав моєму прадіду про це (мій прадід знав німецьку, яку вивчив, коли був у полоні ще в I світову). Братів бабусі сховали у погребу. Коли німці прийшли у село, то нікого вони не знайшли.
Артем, Донецьк

Коли почалася війна, мені було 15 років, я була маленькою і виглядала молодше своїх років, що багато в чім мене виручало. Наші відступали без боїв, ішли і їхали через хутір Павлівщину на Полтавщині. З великої сім’ї на той час я залишилась сама, з коровою Марусею, поросям і курми, бо всіх розкидала війна. Пам’ятаю, що низько над нашими дворами кружляв німецький літак, з якого стріляв кулемет. Мені чомусь не було дуже страшно, але я знала, що треба сховатися за сараєм у дерезі, де був викопаний окоп. Просиділа там до смерку. А коли вранці прокинулась і пішла на город за гарбузами для поросяти, то побачила німців, які ходили по двору, мене не зачіпали. Вони були молоді, стрункі, біляві і красиві – як на підбір. Жваво говорили, сміялись. Наносили у хату соломи, повиймали шибки і так жили декілька днів. Наші речі їх не цікавили. А коли німці відступали, то ночував середніх років німець. Він у нас вечеряв і розмовляв з моїм батьком, я також сиділа за столом. Німець сказав: ”Нехай би краще Сталін та Гітлер побились лобами, чим страждають наші народи”.
Багато згадалося і про близьких, і про земляків, пережили страшні часи. На щастя, і мій батько, і 2 моїх брати повернулися з фронтів. Про все не напишеш, нехай це більше не повторяється.
Баба Галя.
Ганна Андріївна Худенко, Полтава

Штурм Берліна

Моя тітка з-за голодомору у 33-му змушена була податися з Київщини на Донбас, де давали за роботу на шахті по кілограму хліба в день. Перед самим приходом німців у 1942 році, вона втратила під час аварії на шахті ногу. Коли німці зайняли Донбас, поранених червоноармійців, що були покинуті своїми на призволяще, німці розстріляли, цивільним, в тому числі і тітці, якій тоді було 17 років, була надана допомога в італійському госпіталю. Вона поверталася з Донбасу до Білої церкви у товарному поїзді з двома німецькими солдатами. Коли молодий німецький солдат почав домагатися її, інший, більш старший направив на нього автомат і змусив припинити вчинки. Більше до самої Київщини її ніхто з німців не торкав. Підчас поїздки старий німецький солдат вийняв фотографію своїх дітей і сказав фразу, що запам’яталася мені на завжди: “І Гітлер ніхт гут, і Сталін –ніхт гут”. Можу сказати, що війни потрібні лише політикам, а не народам.
Олексій, Україна

Сталінград. Війна

Зі спогадів моєї бабусі Ганни про війну: Жителі подільського села, яке оточено лісом, під час окупації не мали змоги потрапити в навколишні села без загрози життю. Не дай боже, щоб когось затримали на дорозі біля лісу чи в самому лісі - автоматично ти вважався партизаном, а за це - смерть. Німці повернули хату родичеві, в якого радянська влада відібрала її на тій підставі, що він куркуль, насправді він був добрим господарем і хата його була збудована краще за інші.
Олександр Кравченко, Одеса

Бабуся по батькові розказувала такий випадок. Коли зайшли німці до хати вона приклала дитину до грудей. Батькові тоді було меньше року. Німець подивився спитав скільки в ней дітей, потім сказав, що у нього теж двоє дітей у дома і заплакав.
Роман, Міщенко Хмельницький, Україна

Зустріч американських і радянських військових на Ельбі 25 квітня 1945р.

Мого діда призвали до війська в 39-му. Воював в угорській армії, бо був призваний в угорському тоді Закарпатті. Додому повернувся в 45-му. Про війну згадував, однією фразою: "Коли я був молодий, то збивав самольоти з красними звіздами". А ще, коли він чув брудну лайку російською, то в нього з'являлись сльози, бо згадував як В 45-му, повертаючись пішки з війни через пів-Європи, на одній з переправ через річку його зупинив російський солдат. Содат гукнув офіцера, мовляв тут людина в ворожій формі, але розмовляє схожою мовою, на що офіцер брудно вилаявся, мовляв, нехай забирається до дідька. Діда відпустили. Для нього за всю війну той епізод запамятався найбільше.
Михайло Козак, Київ

Німецькі солдати 1941р.

... мій дід Чекановський Петро Іванович воював у ополченні під час оборони Києва. Після відступу радянських військ вернувся до родини. Був забраний гестапо за доносом одного з сусідів,який зазіхав на хату діда. У доносі видав, що дід був кандидатом у члени компартії. Простих німецьких солдат діти не боялися. Німці з частини,яка розмістилася в корпусах київського політехнічного інституту,спускали малим у касках картоплю. У солдатів випрошували цукерки. Угорські вояки були злими. Найбільше боялися есесівців "чорних", і "своїх" поліцаїв. Німці набирали людей на роботи на колишніх колгоспних полях біля Києва, на Жулянах і Борщагівці, збирати картоплю, помідори та інш. На полі дозволяли їсти скільки можеш овочей, а за те що забирали з собою-розстрілювали на місці. Люди працювали за таку їжу. Восени 1943р, коли радянські війська вийшли на лівий берег Дніпра, німці наказали всім жителям залишити місто під страхом розстрілу. Родина до 7-8 листопада жила в одному з сіл на р.Ірпінь. Кияни жили або у хлівах, або у землянках. Солдати Червоної армії, які ввійшли в місто виглядали дуже погано: худі, обшарпані, схожі більше на військовополоненних. Визволенню раділи. Харчувалися під час війни завдяки городу недалеко за містом і на малій ділянці навколо хати, було голодно.
Андрій Чекановський, Київ

Я чув від родичів про те, що мій дід був у підпіллі ще до війни але коли війна прийшла на українські землі він вступив до Української армії -
тоді німці організовали багато різних українських дивізій. У який дивізії він був не знаю, але знаю біля Житомира займав високу посаду у регіоні останього разу його бачили у 43-му.
Александер Інарт, Україна-Англія

Берлінці серед руїн.

Мир – це перерва між війною. Мій дід, по лінії матері, був артилеристом. Один раз недалеко від Донецька, у маленькому селі (не пам'ятаю назви), їхній взвод взяли в оточення. Моєму дідові просто чудом удалося вирватися з цієї «чорної діри»: Він зайшов у якийсь будинок, господарка (цього будинку), переодягла його в одяг тракториста. Говорить: «Йшов не оглядаючись назад...» Я, просто, зараз, думаю про це, і не становлю, як він міг стриматися, не зірватися, дотримувати спокою (хоча, хто його там знає, чи був він спокійний у той момент). Його чекала дома родина: мати (моя бабуся) і два сини (мої рідні дядьки); дві дочки народилися вже після війни (моя мама сама молодша в родині). Медаль «За Відвагу», дід одержав під Варшавою. У нього була пушка «сорокопяточка» (так вони її називали). Її можна було підважити двом солдатам. Один раз, уночі на чергуванні, повз їх проїжджав німецький танк. Хоча він їхав не в їхню сторону, але дуло було направлене саме на них. За наказом, дід і його товариш, перемістили пушку в зручне для стрілянини місце. З трьох пострілів танк запалав. Ось так.
Я патріот своєї країни і, якщо буде потрібно я візьму у руки зброю.
Роман Дячкін, Донецьк

Мій покійний батько (Андрій, 17-ого року з Бориничі) деколи говорив за ті часи. Найгірше за його словами було перед війною, копи пол'яки винищили школи в селі... Як звичайно, я не слухав тоді багато. Але пам'ятаю добре як він був гордій, що працював задля самостійної України. Але є проблема мала - він служив при поліції в Львові а згодом "Дівізії Галичина". Як можна узгодити те, що відомо про СС і людинк яку я знав. Я шукаю - кожна сторона суперечки веде свою пропаганду, і напевно кожному є що приховувати (як в Іраку сьогодні). Не легко знайти правду, але її треба шукати. Сьогодні, я більше вірю в те, що батько говорив. З кожним днем залишається менше і менше людей, які там були. Історія повинна бути правдива.
Михайло Ониськів, Англія

Берлін. Травень 1945

Мені бабуся розказувала, що десь за місяць до початку війни усі на кордоні знали, що фашисти почнуть війну і намагались від'їхати від військових частин, аби не постраждати від бойових дій. І коли пишуть, що Сталін хотів напасти першим, то це брехня. Я ненавиджу Сталіна, але насправді не було жодного неочікованого нападу. Як казали старі люди, станки з заводів встигли вивезти, а попередити людей і захистити від фашистів не хотіли. Як же пояснити повний порядок при евакуації і повне безладдя у військах?
Павло

Всі окупанти такі самі, чи Гітлер, чи Сталін, один чорний, а другий червоний, так само знущались над окупованими народами та залишили народи в ненависті до себе. Роз'єднали родини ненавистю та силою депотуючи нарід у ріжні сторони світа. Я вродилась півтора тижня по смерті мого тата від сорок п'ятого року, мої мама, бабуся, брат старший на сім років до сорок семого року пережили страхіття, як і всі інші народи у тих часах. Памятаю дуже добре сталінський та комуністический режим та переслідування простих селян. Багато дечого було би писати, та що з того? Історяі повторюєтся, як у Індії, Пакістані, Балканах, у африканських народах. Прожили ми біду, та що ми ся научили з тої біди? нічого. Час нам будувати дорогу будучнусти, пам'ятати минуле та не тратити часу за минулим, бо нам треба багато зусилля йти в будучність та будувати краще нашим нащаткам. Нам треба багато чого ся учити від заходу та пам'ятати, хто ми є, і шанувати навіть наші мішані фамілії! Дуже дякую за терпливість.
Марія, Англія

Від свого тепер вже покійного батька про війну чув чимало, але хотів би розповісти про один випадок з власного життя. В 1989 році на день Радянської армії 23-го лютого я був на зустрічі з ветеранами війни. Виступав чоловік, що висадив у повітря в будинку в центрі Харкова, в якому розмістився німецький штаб, коли прийшли німці. Там загоді було закладено радіокерований вибуховий пристрій. І цей чоловік, що, здається, очолював диверсійну групу, віддавши команду по радіо, підірвав цей будинок з багатьма німецькими офіцерами. Так після цієї події за словами нашого ветерана німці в безсилій люті похапали на вулицях Харкова десятки людей і стратили їх. Я можу бути неточний в деталях, але не це головне. Для мене головним є те, що мені відповів цей чоловік, коли я його запитав, чи не вважає він, що ці дії призвели до смерті невинних цивільних людей. Його відповідь була несподівано безпомічною: "Ну, розумієте, я ж був солдат, я виконував наказ..." -Не поспішаймо засуджувати його: хіба те, що ми бачимо сьогодні, не те саме?! Переможці в Другій світовій війні урочисто обіцяли людству світ без воєн і вкидали його в нові війни, добре знаючи, що брешуть, що війни були, що вони тривають і будуть спалахувати знов. І рівень жорстокості, як на мою думку, не меншає, а зростає. Що роблять американські чи російські солдати і їхні противники-партизани в Іраці, Чечні, що робили в Югославії?.. Мені думається, треба піднімати на щит не солдатів, а таких, як Януш Корчак, як Рауль Валленберг, як багато невідомих справжніх героїв, що рятували інших. Інакше герої Радянської армії -це ніщо порівняно з Еріхом Хоффманом, німецьким асом, що збив 330 ворожих -наших!- літаків. І Хоффман -герой, і Кожедуб з Покришкіним герої. Вони так само б билися, коли б Радянський союз перший напав на Німеччину.
Євген Бублик, Харків

Обидва мої діди пройшли Велику Вітчизняну. Батько мого батька був призваний одразу - в червні 41-го. Мільйони радянських - росіян, українців, білорусів, грузин, всіх - були вбиті як скотина. Заморені голодом у чистому полі, застрелені просто так. Це голокост в енному ступені. Повернувся і, не бажаючи ставити галочки напроти "був у полоні", десять років жив з родиною на хуторі, своїм господарством.
Мамин батько воював іще в фінську, снайпером. На Велику Вітчизняну пішов влітку сорок другого - після знаменитого наказу Сталіна номер двісті двадцять сім. В загородзагон. Той, хто начитався вигадок про стрільбу в спину армії, що відступає, - бреше. По тому, що вдалося витягнути з діда, це класична військова поліція. Патрулювання прифронтової смуги. Із 43 по 44 - знову снайпером, на передовій. Із кінця 44-го - у школі снайперів під Ленінградом. Так що про блокаду я також дещо знаю. Біль від цієї страшної війни відчувається ще й досі. З цієї причини я не дуже розумію тих, хто тут травить несвіжі анекдоти чи приплітає нісенітниці про "жахи радянського режиму"... все це не варте того факту, що нас ненавиділи і збиралися знищити за національною ознакою - а мої діди та діди й прадіди всіх радянських народів жертвували собою, не давши цього зробити... успіхів всіляких - всіх з Днем Перемоги над фашизмом!
Вадим, Челябинск, Россия

Мій батько 1929 року народження був старшим в сім'ї. У часи німецько-фашистської окупації на території Дніпропетровської області була потрібна робоча сила для спорудження Запорізького шосе. Тому німці поклали обов'язок виставляти одного робітника чоловічої статі від двох дворів. Вибір випав на мого батька, який був самим старшим серед підлітків, а дорослих чоловіків не було - або вони були на фронті, або полонені німцями. Робота була в тому, щоб на каменоломнях заготовляти каміння. Від недоїдання та поганого здоров'я мій батько був слабким і не міг виконувати важкі роботи на каменоломнях. За це німецький вояка його жорстоко бив дерев'яною палицею. Батько неодноразово розповідав про ці випадки. Після війни він поступив на навчання у військове училище, а після декількох років служби - поступив до Московського інституту військових перекладачів. Але закінчити інститут йому не дали - відрахували як "сина ворога народу". Мій дід теж перебував у німецький окупації.
Ігор Бацько, Дніпропетровськ

Коли на Полтавщину прийшли німці, то мого прадіда Григорія Супруна, голову колгоспу, призначили старостою. Сказали працюйте як працювали, а продукцію будете здавати нам. Але через якийсь час прадід зник. Його почали шукати українські поліцаї. Виявилося що він очолював місцеве підпілля. Їх видав один з односельчан-перевертнів. Потім поліцаї узяли в заручники сім'ю: жінку, дочку, невістку, малих онуків. Прадід здався заради сім'ї, його допитували, відвезли до Кременчука ... Там його сліди загубилися. Але, як стало відомо після війни, він нікого не видав. Дочку відправили на працю до Німеччини. Звідки вона повернулася хворою і не доживши до сорока померла. А коли почався наступ Червоної армії поліцаї швидко зникли, а есесівці акуратно підпалили всі хати вздовж доріг і побігли до своєї Європи.
Ігор, Олександрія

Моя мама, 1937р.н., пережила окупацію в Харкові й на Полтавщині. В Харкові німецький лікар вирізав їй апендицит, однак яким чином на нього вийшли, чи просила бабуся допомоги саме в німців- не знаю. Може, вплинуло те, що в їхньому сільському роду були німці й французи. В Опішньому на Полтавщині мама спостерігала відступ німців, під час якого вони розстрілювали євреїв і підпалили всі хати на вулиці. Деякі німецькі солдати дуже принижували мешканців села, відбирали харчі, гадили посеред хат.
Andriy, Ukraine

Мій дід помер ще коли мені було 2 роки і його я зовсім не пам'ятаю. Але як він дійшов до Берліна мені розповідали батьки та бабуся. Але я хотів би розповісти про його рідного брата. Він як і мій дід дійшов до Берліна, але був на іншому фронті (Білоруському). Але так склалася доля, що він загинув 8 травня 1945 року від кулі. Його поховали у Трептов Парку у Берліні.
Артем, Донецьк

То була страшна війна. Мій рід в тій війні втратив усіх дорослих чоловіків , а їх було тринадцять. Пощастило ще тим, що лінія фронту проходила трохи північніше міста, в якому мешкала моя бабуся з маленьким сином, що потім став моїм батьком. І серед німців, і серед радянських були і нормальні люди , і відверті нелюді. Стояли в хаті одні німці, то навіть їжею ділилися. А стояли есесівці, так ті навіть недоїдки в пічці спалювали, щоб не дістались голодній дитині. Відступали німці, то отримали наказ спалити всі хати. Так їх офіцер Ганс сказав що не може не підпалити, але підпалить лише зруйновані, та пошкоджені будинки , так і зробив.... А радянські прийшли, то зібрали усіх людей чоловічої статі, від шістнадцяти і старше, і без зброї, без підготовки, навіть не переодягши, кинули на німецькі кулемети, було їх біля сотні, так вони практично усі і загинули у тому своєму першому бою. Вночі жінки їх витягли з прострелюваного простору і закопали у одну могилу. На тому місці зараз памятник, на якому купа прізвищ, їх вважають героями, а на мій погляд вони просто жертви того звірячого радянського режиму....
Witsa, Kiev

Бабуся наша померла рано, розповідей про німецьку окупацію не памєятаю Залишилася її сестра, котра працювала на великих підприємствах, будівництвах у Німеччині під час війни. Прожила самотньо увесь час після війни, а перед смертю розповіла, що на роботах вона завагітніла від німця. Її перевели коремо відж працівників і 10 місяців вона не ходила на роботу, потім у неї дитину забрали, а її знову відравили на роботу. Про долю свого сина вона все життя нічого не знала і нікому не розповідала. Змогла проц е сказати тільки пеерд смертю. Навіть не встигла ротримати тієї компенсації. Звали її Галина.
Yaroslav Grabovskyy, Los Angeles

Колись моя бабуся показала мені криницю, де фашисти втопили п'ятьох дітей після того як розстріляли їхній батьків, за те, що вони переховували єврейську дівчинку. Бабуся підвелоа мене до того місця і сказала - поки живеш пам'ятай. І коли мова заходить про Другу Світову, я згадую ту криницю.
Valentin Saveliy, Odessa

Відвідавши на тому тижні Київ, дізнався від своїх знайомих, що підготовлена нова шкільна программа з української літератури. І Велику Вітчизняну війну там буде представлено лише одним твором. Мовляв, навіщо травмувати дітей страхіттями війни?! Ось так! Дуже скоро з памяті українського народу зникне будь-яка згадка про його жахливе минуле! Програму розроблено за якісь закордонні спонсорські кошти! Майже ніде в світі не знають про страждання нашого народу під час Другої Світової війни, а тепер і наші діти забудуть про це. Дуже прикро...
Юрко, UK-UA-RU

Моя мама памятає, як прийшли німецькі війська у їх село. Вона розповідає, що приходили солдати у їхню хату, і давали дітям цукерки. Моїй мамі дуже подобалися обгортки і вона цукерки віддавала старшій сестрі, а обгортками бавилася. Так солдати дуже дивувалися, що дівчинка не їсть цукерки. Взагалі моя мама розказує, що німецькі солдати дуже добре поводилися. Також я друкую книгу з рукопису Омеляна Зачка, (він уже помер), так він описує події з військами Німецькими і Радянськими.
Андрій Долинюк, Дрогобич, Україна

Моя бабуся багато мені в дитинстві розповідала про війну. В їхньому селі на Сумщині були розташовані німецькі тилові частини, тому до місцевого населення німці ставились досить добре, але й винятки були теж. От пригадую бабуся розповідала, що час від часу німці забирали людей, щоб везти на якісь роботи до Німеччини, тоді всі ховались, хто де міг, вона ж коли почула, що зайшов німець до двору(а вона саме поралась на городі в цей час), то як стояла, так і впала серед городу, бігти вже часу не було. Картоплиння ж, чи якесь інше зілля було досить височеньке, то й сховало мою бабусю, тільки курка, що ходила по городі почала її дзьобати в п'яту, та так боляче, що ледве стрималась, абись ту курку ногою відігнати... Так він і пішов ні з чим.
Юрій, Санкт-Петербуог

Мене дуже вразила розповідь бабусі про те, що коли німці відступали з Полтави, почалися масові підпали будинків. І коли німці підійшли до будинку, в якому мешкала моя бабуся і побачили її з двома дітьми - будинок не підпалили. Пародоксально те, що коли повернулися "наші", вони вели себе гірше ніж німці(ну хіба що не палили будинки).
Дмитро, Полтава

Дитиною подивилася старий радянський фільм про хоробрих французьких пілотів-Дивізія Нормандія-Неман. Я й тепер пам'ятаю кадри, як ці мужні люди виходили з літака, який привіз їх до Радянського Союзу: одягнені в легкі шкіряні плащі, вони, здавлось, не помічали хуртовини, їх лиця були рішучі, а серця гарачі. Пізніше, я дізналася, що мій дідусь, який працював в напівсекретному науковому інституті в Нагінську, що недалеко від Москви і займався розробками зброї для воєнних літаків, навчав цих французьких пілотів. Вони не зразу потрапмли на фронт і мій дідусь навчав їх користуватися нашою зброєю, що вони встановували на літаках. Коли я про це дізналася, мій дідусь для мене став таким самим героєм, як і ті французи. Я відчувала, що через мого дідуся я торкнулася історії. Пізніше мій дідусь був висланий на Урал(за його єврейське походження), де він викладав математику у воєнній академії і Юрій Гагарін був його студентом. Це не про війну, але мене так розпирає гордість за мого дідуся,що я і про це вам розказала.
Anna, Salt Lake City, USA

Коли ми маленькими якось скаржилися, що боїмося мертвих людей, дідусь казав, що мертвих боятися нічого. І розповідав, що під час затятих перестрілок на фронті ховався за мертвими тілами і, можливо, зокрема тому вцілів аж до самого кінця війни у Берліні.(Був мобілізований у червону армію.) Потім правда довго не жив. Напевне це не бозна-яка цікава історія про війну, але для мене саме це залишилося у пам’яті і непевне зробило мене загалом пацифістом. Війна для мене це не переможці і переможені, а жах з горами трупів.
Василь, Галичина

Я чула точно такі самі дві історії про російських офіцерів та їх дружин, як розповів Андрій з Мюнхена. Але вони були про Львів, про те, як сюди прийшли росіяни...
Iryna, Lviv

Мені дід розповідав про те, що радянські солдати, окупувавши територію Німеччини, часто через свій низький культурний рівень ставали об’єктами насмішок зі сторони німецького населення. Особливо добре запам’яталися дві історії: 1. Російський солдат входить на подвір’я будинку, де живе звичайна німецька сім’я, з метою напитися води з колодязя. Так як під рукою не було жодної посудини, щоб зачерпнути води, він вирішив скористатися нічним дитячим горщиком, який стояв на ґанку. Німка, яка це спостерігала, почала кричати: “Nein, nein!!!”, маючи на увазі, що то не є посудина для пиття. Солдат покрив її у відповідь “відбірним російським матом” і з насолодою почав пити воду з горщика. 2. Нерідко солдати влаштовували на окупованій території вечірки з музикою і танцями. На одній із них жінки радянських офіцерів з’явилися в нічних сорочках, які вони познаходили в залишених німцями будинках, думаючи, що то вечірні сукні.
Андрій, Мюнхен