Перешліть цю сторінку другові		Версія для друку

Українські наркомани кажуть, що часто обмініються шприцами, які можуть бути зараженими

У низці програм, присвячених СНІДу, Бі-Бі-Сі подає історії хворих на цю недугу людей, які живуть в різних куточках світу.

Сьогодні надаємо слово Лєні та Дімі, які живуть у Донецьку і заразилися вірусом імунодефіциту людини, вживаючи наркотики.

Вони розповідають, як через хворобу втратили роботу, що їх годувала, але не надію.

Лєна: Коли я лише відкрила для себе, що в мене вірус імунодефіциту, то ще працювала прибиральницею в школі. То була не легка праця, але принаймні хоч якась робота.

Образ ВІЛ-інфікованого в нашій країні - це образ ворога.

Діма

Якось я поділилася своїми проблемами з однією дівчиною - секретаркою, а вона розповіла про це заступниці директора, яка птім викликала мене в кабінет і сказала: "Вибач Лєно, але ти мусиш зрозуміти - у нас тут діти."

Я не сперечалася, хоча, з іншого боку, як могли вони заразитися від мене? Я не мала з ними статевих стосунків і не обмінювалася шприцами. Однак, вона сказала: "Будь ласка, Лєно, пишіть заяву про звільнення."

І я змушена була залишити роботу і відтоді нічого іншого так і не знайшла.

Діма: СНІД поширюється тут так швидко через спосіб вживання наркотиків. У розвинених країнах вони приймають наркотики інакше. Згадайте фільм Тарантіно "Pulp Fiction". Пам'ятаєте, як Траволта веде авто, маючи при собі ложку і запальничку? А потім як він це робить. Він просто купує дозу, сам підігріває і робить собі ін'єкцію.

Ми робимо в інший спосіб. Є місця, де можна купити вже розчинені наркотики. Вони дають тобі шприца, який зазвичай вже хтось інший використовував.

Можна навіть купити наркотики, що вже заправлені у шприц, чи ж підібрати прямо там, на місці, використаний шприц. Через те, що вам так кортить отримати дозу, ви не думаєте ні про що інше.

Ви можете уявити собі швидкість, з якою поширюється СНІД?

Лєна: Якось я впала і поранила око. Лягла у лікарню, але тамтешня обслуга ставилася до мене жахливо. Наприклад, коли я йшла до їдальні, то одна з жіночок волала так, що усім було чути: "Ти, хвора на СНІД, якщо наступного разу не принесеш своєї тарілки, я не дам тобі обіду."

Інші пацієнти дивилися на мене з підозрою. Моє ліжко було в коридорі, бо не було місця у палатах, але інші жінки не дозволяли мені зайти до їхніх палат, щоби там переодягнутися.

Діма: Цілі натовпи збиралися подивитися на неї, показували на неї пальцем.

Лєна: Я не закінчила курсу лікування, - просто втекла звідти. Доліковувалася вже вдома. Тепер, до цього ми дещо звикли, якщо взагалі можна до цього звикнути. Але на самому початку те дуже шокувало.

Звичайно, я живу з надією про те, що доживу до винайдення ліків від СНІДу. На це лише надія. Людина не може жити без надії.

Діма: Образ ВІЛ-інфікованого в нашій країні - це образ ворога. Ваші брати-журналісти теж зробили у його створення чималий внесок. Вони намагаються його тепер дещо змінити, однак час від часу можна прочитати або почути такі речі про нас, що краще вони б цього не повідомляли. Бо люди й так показують на нас пальцем.

З Лєною та Дімою розмовляла кореспондентка Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало.