"Я мав ПТСР після того, як побачив пологи дружини і народження дочки"

Після складних пологів дружини, під час яких він був присутній, Елліотт Рей почав страждати на посттравматичний стресовий розлад, але понад рік не звертався по допомогу. Зараз він закликає татів говорити про свої проблеми - і уникнути агонії, яку він пережив.

Елліотт Рей сидів у спекотному метро і плакав - без очевидної причини.

"Я мав непереборне відчуття смутку", - каже він, згадуючи той задушливий літній вечір п'ять років тому.

Того дня не сталося нічого особливо, що могло б викликати такий вилив емоцій. Він як завжди прокинувся з дев'ятимісячною донькою і поснідав із дружиною Сонені. Потім він вирушив на роботу у Вестмінстер, де працював у департаменті транспорту.

Друзям, родичам та колегам здавалося, що в Елліота все гаразд. "Я просто втомився, я новоспечений батько" - казав він, і цього було достатньо.

Але насправді повсякденне життя перетворилося для нього на боротьбу, і першопричиною цього стало травматичне народження його дочки на цей світ.

Елліот страждав від спогадів про її народження та страшних тижнів, що були після нього. Через них він не спав ночами і не міг підтримати розмову з колегами навіть на найпростіші теми.

"Я взагалі не почувався собою, не міг знайти енергію, щоб про щось спілкуватися", - говорить він.

Коли він врешті отримав допомогу, Елліотту діагностували посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Він опублікував книгу "Тато", в якій він розповідає про свій досвід батьківства разом з 19 іншими татами.

38-річний чоловік ніколи не думав, що може мати проблеми з психічним здоров'ям або потребуватиме допомоги спеціаліста. Коли в 2015 році Сонені завагітніла, він був у захваті.

Її пологи розпочались у лікарні відносно спокійно, у спеціальному басейні. Мати Сонені та Елліот були присутні для підтримки, як і планувалося.

Але за кілька годин тиск у Сонені почав зростати, а пульс у дитини почав падати, тому її перевели в іншу кімнату.

"Ця кімната була зовсім інакшою, там було темніше і багато медичного обладнання", - говорить Елліот.

Елліот згадує, як акушерка кілька разів натискала червону кнопку і кімната заповнювалась лікарями. Він зовсім не так уявляв собі перебіг пологів.

Він тримав Сонені за руку, і вони разом виконували дихальні вправи, які вони вивчали на заняттях для майбутніх батьків.

Їй ввели внутрішньовенно антибіотики, оскільки аналізи виявили інфікування стрептококом групи В, і лікарі таким чином хотіли запобігти зараженню дитини під час народження.

Здебільшого така інфекція не шкодить ані матері, ані дитині, але в цьому випадку було інакше.

Коли після майже 24 годин пологів у них народилася дочка, вона була сірою і не видавала ані звуку. "Акушерка поклала дитину на груди моєї дружини, а потім просто запанувала тиша і, здавалося, все зупинилося", - каже Елліот.

Кімнату знову заповнили лікарі, Елліотту лишалося лише дивитися, як його дочку реанімували в одному кутку кімнати, а дружина втрачала тривожну кількість крові в іншому.

"Я почувався так, ніби дивлюся фільм, і це відбувається не зі мною", - говорить він. Всі шуми злилися, ніби Елліот опинився під водою і чув гомін над поверхнею.

"Під час пологів у мене була роль, але тепер я відчув безпорадність і шок. Мені довелося відійти й покластися на незнайомих людей у порятунку моєї родини", - каже Елліотт.

За лічені хвилини Елліотт ішов вузьким коридором до відділення інтенсивної терапії новонароджених, а його крихітну доньку везли в інкубаторі попереду. Він поцілував Сонені на прощання і пообіцяв скоро повернутися.

"Я так переживав за них обох, але моїй доньці було п'ять хвилин, мені потрібно було піти з нею, - говорить він. - Вперше у своєму дорослому житті я почувався дитиною, яка не знала, що робити".

Інстинктивно він простягнув руку до телефону, щоб зателефонувати мамі, але сигналу не було.

"Коли ми прийшли до реанімації, лікарка подивилася на мене і зрозуміла, що я в жахливому стані. Вона сказала, що мені потрібно зібратися і бути поруч зі своєю сім'єю".

Він був вдячний за її слова, бо вони мали передбачуваний протвережуючий ефект. Протягом наступних днів він опікувався дружиною у палаті і прискіпливо стежив за станом доньки.

Чоловік не плакав і не розвалився на шматки - "не було часу". Але повернутися додому першої ночі, не маючи ані дитини на руках, ані дружини, було надзвичайно важко.

Перед тим їм з дружиною дозволили кілька хвилин провести у реанімації з дочкою і обійняти її, але потім довелося знову повернути її в інкубатор. Вона підняла на них очі і простягнула руки. Залишити її в оточенні дротів для них обох було надзвичайно болісно.

Протягом кількох наступних днів немовля поступово видужувало від інфекції.

Через два тижні заговорили про те, що вони можуть повернутися додому. Елліотт і Сонені нарешті відчули, що можуть перевести дух. Усе мало бути добре.

Потім у їхньої доньки несподівано утворилася шишка на потилиці - і вона дедалі збільшувалася. Лікарі хвилювались і хотіли зробити МРТ, щоб виключити тромби або пухлину мозку.

Елліотт знову відчув, що втрачає контроль.

"Я відчував, як енергія витікає з мого тіла - у мене більше не було сил віддавати, - говорить він. - Ми обоє досягли абсолютного дна, ми були найбільш вразливими".

Вночі перед скануванням вони не спали і молилися над своєю дитиною разом з однією з акушерок.

"Я пам'ятаю, як дивувався, звідки беруться усі ці сльози, бо я плакав цілу ніч", - говорить Елліотт.

Наступного дня він відвів свою доньку до кімнати МРТ та помістив її крихітне тільце у величезну громіздку дорослу техніку.

Потім їм довелося чекати результатів.

Через двері увірвалася медсестра, на обличчі якої сяяла усмішка, і обійняла стривожених батьків. Шишка не становила небезпеки, вони могли повернутися додому.

Але травматичний досвід таких американських гірок позначився на обох батьках. Вони вийшли з лікарні піднесеними і глибоко вдячними за народження дочки, але надзвичайно стурбованими щодо неї.

"Протягом перших кількох місяців ми бігли до лікарні швидкої допомоги через кожний її чих", - говорить Елліотт.

"Перші три місяці ми заледве виходили з дому, і коли ми це робили, це нагадувало військову операцію", - згадує чоловік.

Більшу частину батьківської відпустки Елліотт провів у лікарні, тому вони ледве встигли повернутися додому, як йому вже треба було повертатися на роботу.

Колеги вітали його. "О, у вас щойно народилася дитина, чи не так?"

"Розмови за чашкою чаю не здавалися вдалим моментом, щоб пояснювати, що ми пережили", - каже батько.

Елліотт ніколи не думав про психотерапію, і ніхто йому її не пропонував.

Тим часом Сонені зрозуміла, що їй потрібна допомога. Через кілька місяців після пологів їй діагностували постнатальну тривожність.

"Я постійно хвилювалася і уявляла найгірший сценарій", - каже вона.

Але щойно Елліотт та Сонені відчули, що повертаються до нормального життя, як у їхньої дочки виникла сильна алергічна реакція на пшеницю, і її довелося терміново везти до лікарні.

"Сонені впоралася із ситуацією дуже добре, а от мене це повернуло назад до пологів і того відчуття безпорадності та відсутності контролю", - говорить Елліотт.

Саме тоді він почав виявляти ознаки ПТСР: безсоння, тривожність та раптові спогади, що траплялися як удень, так і вночі.

"Він розповів мені про позатілесний досвід - саме тоді я почала хвилюватися", - говорить Сонені.

Думка про тиск, який він відчував, навертає на її очі сльози.

Елліотт визнав, що йому потрібна допомога, у 2017 році, після того, як журналіст запитав його про народження доньки. Він зрозумів, що йому складно говорити про це, не засмучуючись. Журналіст обережно запропонував йому поговорити з кимось і порадив йому лікаря, який спеціалізується на травмах та постнатальній депресії.

"Я думав, що ПТСР притаманний лише солдатам після війни, але тепер я знаю, що він може бути в кожного, хто мав травматичні події у житті", - говорить Елліотт.

У січні 2016 року Елліот створив платформу для татусів під назвою Music Football Fatherhood (MFF). Її мета - обговорення досвіду батьківства, хоча донедавна він не говорив про травматичні пологи чи ПТСР.

Інші татусі почали виходити на контакт і розповідати свої історії, і це надихнуло його на написання книги "Тато".

"Я думаю, що більшість новоспечених батьків у певний момент стикаються з проблемами, і це нормально. MFF змусив мене це зрозуміти", - говорить він.

"Більшість майбутніх татусів не знають і половини з того, що таке бути татом, тому що ми не говоримо про це", - каже Елліотт.

Він хотів би, щоб його книга спонукала розмови. У ній є історії чоловіків, які зазнали знущань після народження в них дитини, які виховували дітей вдівцями або в яких померла дитина.

"Для чоловіків і татусів бути вразливим і говорити про наше психічне здоров'я та наші проблеми - це зовсім нова річ. Це досі не є цілком прийнятним", - говорить Елліотт.

Є багато способів підтримати новоспеченого тата, вважає він.

Готуючись стати татом, Елліот читав на Mumsnet про такі практичні речі, як ведення бюджету чи вибір візочка, але не більше того.

"Я не думав належним чином про те, яким татом хотів би бути, не спілкувався про це з іншими чоловіками, мені це ніколи не спадало на думку", - говорить він.

Але тепер через MFF він почав співпрацювати зі службами NHS щодо вагітності та пологів, щоб запустити програми, які заохочують майбутніх батьків подумати про те, що означає бути татом, як зміниться їхня особистість та що це може означати для їхніх стосунків.

Новоспечені татусі та психічне здоров'я

Він вважає, що всім новим татам слід запропонувати говорити про їхнє психічне здоров'я, особливо якщо вони потрапляють у категорію ризику: якщо у них є проблеми з психічним здоров'ям, якщо вони були свідками травматичних пологів або якщо мати їхньої дитини страждає на післяпологову депресію або має інші психічні проблеми.

І він вважає, що роботодавці також можуть докластися до вирішення цієї проблеми - якщо запропонують їм рівну батьківську відпустку та можливість гнучкого графіка. Це також може допомогти матерям продовжувати працювати, каже він.

"Озираючись назад, я бачу, що було стільки розмов, які можна було провести, стільки моментів, коли можна було втрутитися, - каже він. - Мені пощастило, що мій досвід був не таким серйозним, як міг бути".

Дочка Елліотта і Сонені зараз щаслива, вдумлива п'ятирічка, яка любить собак і складає пісні, поки сидить у ванні.

Вона успадкувала любов батьків до музики та танців і почала писати власні "книги" - відтоді, як її почав писати її тато.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber