Перемога Азербайджану в Карабаху: 5 висновків для України і Донбасу

Активна фаза боїв Другої карабаської війни почалася 27 вересня і завершилася 10 листопада впевненою перемогою азербайджанської армії з виходом до стратегічних Шуші та Лачинського коридору.

За ці півтора місяці азербайджанські сили змогли прорвати вірменську оборону, розбити найбільш боєздатні частини вірмен у Карабаху та знищити найновіші зразки їхнього озброєння (з останнього - зенітно-ракетний комплекс "Тор-М2КМ").

Та головне - Баку досягло політичної угоди про те, що всі відвойовані регіони, включно зі стратегічним містом Шуші, вірменська влада погодилася передати переможцям.

І навіть більше того, Вірменія гарантує наземний коридор до Нахічевані - азербайджанського ексклаву, відділеного вірменською територією.

Як виявилося, задавнений конфлікт, що тривав майже 30 років, можна вирішити за півтора місяці.

Та чи справді це довгострокова перемога Азербайджану?

І які висновки з неї можна зробити Україні для війни на Донбасі, що також перетворилася на конфлікт у глухому куті.

Висновок 1: Силовий варіант працює

"Ми, на жаль, переконуємося, що у сучасному світі можна говорити лише з позиції сили", - каже директор Інституту світової політики Євген Магда.

"Без військових успіхів говорити про якийсь прогрес азербайджанців щодо повернення територій було б важко", - додає він.

Створена ще у 1992 році Мінська група ОБСЄ так і не змогла примирити сторони і перетворити Карабах на безпечну територію, а не одну з "тліючих гарячих точок".

Чи принесе стабільний мир у Карабах військова поразка вірмен, говорити зарано.

Та у Баку мають всі підстави говорити про те, що лише силою вони змогли повернути свої міжнародно визнані території.

Скажімо, зайняття азербайджанцями давньої карабаської столиці Шуші теоретично можна було б порівняти з відновленням української влади щонайменше у Дебальцевому, яке за другими Мінськими угодами мало б у 2015 році залишитися під контролем Києва.

Висновок 2: Союзники на вагу золота

Перемогу "азері" багато в чому забезпечила позиція Туреччини, що політично і технічно (як мінімум) підтримала азербайджанський наступ.

"Азербайджан міг дозволити собі вести бойові дії, маючи за спиною регіонального гравця Туреччину, яка повністю нівелювала небезпеку втручання Росії", - пояснює військовий оглядач Михайло Жирохов.

В України наразі такого союзника немає.

Попри військово-технічну співпрацю з США, Британією чи все більш інтенсивні відносини з тією ж Туреччиною, порівняти це з тандемом Баку-Анкара під час боїв у Карабаху не можна.

"Туреччина з Україною не має таких інтересів, які у неї є на Кавказі. Там їй треба присутність, щоб контролювати потужний південний газовий коридор", - додає Михайло Жирохов.

Висновок 3: Війну виграють "специ"

Навіть серйозна перевага у сучасній техніці не дає гарантій успіху на полі бою.

Азербайджанська армія завдяки набагато кращому фінансуванню вже давно якісно переважає супротивника.

Але до 2020 року це їй мало що давало: підтвердження тому - невдала спроба наступу у квітні 2016 року.

Тоді, під час так званої "Чотириденної війни", азербайджанці так і не змогли прорвати оборону вірмен, втратили два гелікоптери й відступили.

Вочевидь, з того часу азербайджанці зробили висновки, й мова не лише про масоване використання ударних безпілотників.

На багатьох напрямках діяли спеціалізовані підрозділи, які здатні були наступати в умовах гір без підтримки техніки чи артилерії.

"Наприклад, Шуші брав гірський спецназ", - каже Михайло Жирохов.

На Донбасі рельєф зовсім інший - степ з багатьма населеними пунктами.

"Якщо Україна колись вирішить піти на такий варіант, то їй слід готувати спеціалізовані підрозділи для бойових дій у містах", - радить військовий оглядач.

"Для цього потрібне спеціальне озброєння для боїв в умовах щільної урбанізованої забудови. І до всього цього треба довго готуватися на полігонах", - додає він.

Висновок 4: Росія все одно втрутиться

Попри показове дистанціювання Москви та заяви про готовність допомогти лише у випадку бойових дій вже на території Вірменії, Кремль все одно не залишився осторонь.

Росія продовжує слідкувати за всіма конфліктами у регіонах, які вважає своєю сферою інтересів - чи то Донбас (де багато доказів свідчить про участь російських кадрових військових у силах "ДНР" і "ЛНР", хоча Кремль це заперечує), чи то Придністров'я і Кавказ (де російська армія позиціонує себе як "миротворців").

Відтепер кількість військ Росії на Кавказі ще збільшиться.

"Росія тепер має військову присутність в усіх трьох державах Південного Кавказу: у Грузії, де окуповано 20% країни (Москва наполягає, що її війська у Південній Осетії та Абхазії виконували функцію "примушення Грузії до миру". - Ред.), у Вірменії є російська база в Гюмрі, і от зараз російські військові будуть у Карабаху, який світ визнає територією Азербайджану", - звертає увагу Євген Магда.

У розпал боїв на Донбасі в 2014 році також неофіційно підіймалася тема "російських миротворців", у мережу навіть потрапили фото пофарбованої у білий колір військової техніки біля кордонів України.

Утім, тоді, за даними українського Генштабу, Москва вирішила діяти по-іншому й вдалася до "прямої інтервенції" у складі кількох батальйонно-тактичних груп. Кремль це, знову ж таки, заперечує.

Чи може відродитися ідея з "російськими миротворцями на Донбасі"?

Міжнародник Євген Магда до цього ставиться скептично: "Без політичної волі Києва це буде неможливо. Так само, як росіяни не могли б так швидко вирушити в Карабах без політичної волі Баку і Єревану".

А Михайло Жирохов звертає увагу, що на такий крок українська влада навряд чи піде.

"Ні Зеленський, ні Єрмак до цього в риториці не вдаються. Розуміють, що це не сприйме ні суспільство, ні західні партнери", - каже військовий оглядач.

Він також сумнівається у тому, чи можна російські війська в Карабаху вважати "миротворцями" у звичному значенні.

"Миротворці повинні мати якусь легітимність - мандат від ООН, ОБСЄ чи іншої міжнародної організації. Фактично ж Азербайджан та Вірменія просто запросили іноземні війська", - пояснює Михало Жирохов.

Висновок 5: замовчування ситуації на фронті додає проблем політикам

Протистояння між вірменами та азербайджанцями велося не лише у горах Карабаху, а в інформаційному полі.

Обидві сторони регулярно публікували відео знищення ворожої техніки й живої сили та рапортували про успіхи.

У підсумку, про реальну ситуацію на фронті не знали ні вірмени, ні азербайджанці - обидва суспільства вважали, що вони перемагають.

Це нагадує українські новини у серпні 2014 року, коли медіа з посиланням на зведення військових повідомляли, що "сили АТО звільнили Іловайськ", хоча по факту "добробати" контролювали лише половину міста, а кільце ворожого оточення навколо українського угруповання стрімко закривалося.

Тим більшим був шок суспільства від новин про Іловайський розстріл колон.

"Зараз яскраво стало видно нерозуміння вірменського військово-політичного керівництва, яке дуже довго не розповідало своєму суспільству про реальну ситуацію на фронті", - каже Михайло Жирохов.

"Всі бойові операції вірмени представляли як "ми тримаємося, ми молодці". 17-18 жовтня Азербайджан прорвав фронт та вийшов на оперативний рубіж, а у вірменському суспільстві культивувалися якісь переможні репортажі", - додає військовий оглядач.

Так 6 листопада, за два дні до втрати Шуші, Міноборони Вірменії звітувало про "знищення азербайджанського загону з великою кількістю техніки та живої сили" біля Лачина - у місцевості, яку вірменська пропаганда назвала "Пекельною ущелиною".

Це призвело до того, що коли Нікол Пашинян заявив про перемир'я і втрату частини Карабаху, у будівлю уряду увірвався розлючений натовп, а його політичне майбутнє тепер викликає багато питань.

"До речі, щось схоже все ще відбувається і у нас, коли ситуацію з обстрілами на фронті влада подає як успіх і перемир'я", - додає він

"Замовчування реальних проблем призводить до того, що ці проблеми наростають. Так вірменські сили в якийсь момент перестали відчувати підтримку політиків", - каже Михайло Жирохов.

Хто ж реально переміг?

Попри те, що азербайджанці зараз святкують перемогу і повернення територій, ця перемога не така очевидна у довгій перспективі.

"У короткостроковій перспективі переміг Азербайджан. Він закріпив території, які вдалося зайняти, отримає ще два райони та дорогу до свого ексклаву Нахічевань, про що говорилося вже років 30", - каже Михайло Жирохов.

Утім, Азербайджан не отримав контроль над всім Карабахом й так і не взяв його "столицю" Степанакерт - хоча з виходом до Шуші і Лачинського коридору це, за оцінками оглядачів, було справою кількох днів.

Пояснити це можна тим, що азербайджанська армія також зазнала відчутних втрат під час наступу - і в бійцях, і в техніці.

Інше пояснення - бажання зберегти те, що вже вдалося здобути, поки не втрутилися великі геополітичні гравці, перш за все США.

Михайло Жирохов каже, що в Баку Джо Байдена вважають скоріше "провірменським політиком". Сам він перед виборами критикував адміністрацію Трампа за те, що той не зупинив азербайджанців від "військового вирішення конфлікту".

Зрештою, вочевидь вплинула і позиція Росії.

І саме посилення ролі останньої робить перемогу Азербайджану не такою беззаперечною, попри підтримку Туреччини.

"Присутність російських миротворців, як показує досвід Південної Осетії, може означати ескалацію бойових дій у будь-який момент. Тому Баку ще треба буде домовлятися з Москвою у найближчі роки", - резюмує Михайло Жирохов.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.