Нагірний Карабах: як заморожений конфлікт перетворюється на війну

27-28 вересня азербайджанська армія пішла в наступ майже по всій лінії фронту в Нагірному Карабаху. У боях з обох боків задіяні танки, артилерія, військова авіація. Всі учасники конфлікту запровадили воєнний стан. Це виглядає як повноцінна війна.

Вірменія заявляє про те, що успішно відбиває атаки противника. Обидві сторони повідомляють про втрати не лише з-поміж військових, але й мирних мешканців. Кожна вказує на значно більші втрати супротивника, ніж власні.

Вірменія підтвердила загибель 31 свого військового 27 вересня та ще 28 офіцерів і рядових наступного дня. Багатьом із загиблих було 19-20 років.

Азербайджан наразі повідомив про смерть 11 своїх військових та загибель цілої родини, п'ятьох людей, у селі Гашалти Нафталанського району.

"Долетіло" до Степанакерта

"Рано-вранці 28 вересня ми прокинулися від сильних вибухів у Степанакерті. Я вийшла на балкон з однієї сторони будинку - йде дим в горах. З іншої сторони - теж дим. Ми зрозуміли: це війна, а не військові навчання", - розповідає Зара, викладачка Арцаського державного університету.

Фактично вперше після війни 1987-1994 років "прилетіло" аж у Степанакерт - головне місто Нагірного Карабаху. Воно досі вважалося відносно спокійним.

"Ми одразу побігли в підвал. Декому було важко залишатися довго в такому темному замкненому просторі. Коли стихало, люди піднімалися нагору до під'їздів. Коли знову лунали вибухи, опускалися в підвал", - це розповідь Зари не про події початку 90-х, які вона пам'ятає. Це вересень 2020 року.

Степанакертці й сьогодні швидко вловлюють різницю між звуками війни та військових навчань.

Нинішні бойові дії, справді, суттєво відрізняються від попередніх військових загострень вздовж лінії зіткнення. Вона розмежовує невизнаний Нагірний Карабах, підтримуваний Вірменією, та Азербайджан.

Внаслідок вірменсько-азербайджанської війни 1988-1994 років Вірменія взяла під контроль, крім Нагірного Карабаху, територію семи азербайджанських районів навколо нього. Разом із Карабахом вони становлять 20% території Азербайджану в рамках його міжнародно визнаних кордонів.

Для нього це історія, зокрема, про власну територіальну цілісність та державний суверенітет. Для Вірменії йдеться про узаконення статусу територій, де нині живе виключно вірменське населення.

Близько одного мільйона азербайджанців колись вимушені були залишити свої домівки в Карабаху та навколишніх районах, тікаючи від переслідувань та війни.

Ці сім районів - це своєрідний "пояс безпеки" для Карабаху та Вірменії. Буферна зона, яку контролюють вірменські військові.

ООН ухвалила в 1993 році чотири резолюції, що визнали окупацією захоплення Вірменією семи згаданих районів.

Усі ці роки Нагірний Карабах прожив у невизнаному статусі.

Офіційний Єреван також не визнав його незалежність. І наголошував на тому, що статус цієї території мають визначити в рамках міжнародних переговорів.

У Мінську була створена група для мирних переговорів. Втім, вона так і не досягла якихось домовленостей. Її співголовами є США, Росія та Франція.

Незмінні вимоги Вірменії, як посередниці й оборонниці інтересів Нагірного Карабаху, - визначення статусу Нагірного Карабаху та гарантії безпеки. Під статусом маються на увазі або незалежність, або входження до складу Вірменії. Під безпекою - існування буферної зони навколо Карабаху.

Змінити розстановку сил?

І ось тепер, як припускають експерти, Азербайджан міг наважитися змінити розстановку сил у досі безплідному переговорному процесі. Один із способів це зробити - відвоювати захоплені Вірменією території навколо Карабаху.

Саме тут проходить Лачинський перевал, "дорога життя", що з'єднує Вірменію та Нагірний Карабах. Останній, як невизнана територія, відрізаний і від залізничного, і від авіаційного сполучення.

Лачинський перевал - ще й шлях, на якому розкривається неосяжна краса кавказьких гір. Але водночас відчувається вся тривога вірменсько-азербайджанського конфлікту. Достатньо перерізати цю артерію, щоб ізолювати Карабах від зовнішнього світу.

Попри обмеження, завдяки щедрій підтримці вірменської діаспори ця сепаратистська територія змогла налагодити своє мирне життя. Там пишаються низьким рівнем корупції та чистотою вулиць. Там жартують, що двірники в Степанакерті значно сумлінніші за єреванських колег. І так можна сказати не лише про роботу комунальників.

Для того, аби вижити, місцевим мешканцям довелося звикнути до загрози війни та бути ефективними в повсякденному житті.

"Військовий сценарій не дасть змоги вирішити цей конфлікт, але він може допомогти Азербайджану змінити баланс сил у переговорах", - вважає Лейла Алієва, азербайджанська політолог.

У Вірменії ж переконані, що Азербайджан вирішив "використати час пандемії". Ованнес Нікогосян, запрошений лектор Американського університету у Вірменії, звертає увагу на те, що під час карантину спостерігачі ОБСЄ призупинили свої поїздки в конфліктний регіон. Та й загалом світу стало не до заморожених конфліктів.

"Вірменії чи Нагірному Карабаху не було сенсу починати військові дії. Все, що потрібно було для екзистенційної безпеки народу Нагірного Карабаху, зробили на момент укладення перемир'я в травні 1994 року. Думаю, Ільхам Алієв пов'язує з цією війною своє політичне майбутнє, яке видається хитким", - каже вірменський експерт.

В Єревані бачать проблему в тому, що так і не вдалося запровадити міжнародний механізм розслідування інцидентів на лінії зіткнення, й звинувачують у невдачі Азербайджан. Через це неможливо встановити, хто винний в початку ескалації.

"Якщо навіть і зможуть визначити, хто першим почав, а хто відповів у кожній окремій ситуації, то, з точки зору Азербайджану, це не розкриває реальної проблеми цього конфлікту. А вона в тому, що чужі війська перебувають на території Азербайджану", - каже Лейла Алієва.

Тим часом у Єревані також відзначають вагому роль Туреччини в конфлікті. Реджеп Таїп Ердоган запевнив: його країна повністю підтримує Азербайджан.

Міноборони Вірменії заявило про турецьких інструкторів, найманців, безпілотники й навіть винищувачі F-16. Підтверджень цьому наразі немає.

Оборонне відомство Баку це спростовує. Там вказали, що мають військово-технічну співпрацю з багатьма країнами. З Росією навіть інтенсивнішу, ніж з Туреччиною, якщо взяти до увагу обсяги військових закупівель.

Фаміль Ісмайлов, редактор Російської служби ВВС

Після приходу до влади у Вірменії Нікола Пашиняна, Азербайджан очікував якихось кроків назустріч у питанні врегулювання конфлікту. Прикметно, що поки в Єревані відбувалася революція та змінювалась влада, на карабаському фронті панувала тиша.

Однак нова влада залишилась на старих позиціях щодо конфлікту. Статус-кво Пашиняна, схоже, влаштовував, а зустрічі з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим перетворювалися на вправляння в сарказмі та взаємних звинуваченнях.

Роздратування Баку пов'язане також із тим, що міжнародна спільнота почала забувати про цей конфлікт. Донбас - у всіх на виду, і навіть про Кашмір всі говорять, а про Карабах забули. З трьох співголів Мінської групи ОБСЄ лише Москва проводила більш-менш регулярні зустрічі з представниками двох країн, хоч вони й не давали результату.

Росії доводиться вмощуватися на двох стільцях одразу: з однієї сторони з Вірменією її пов'язує ОДКБ, також чимало військово-технічних та економічних угод. У Гюмрі розташована російська військова база.

З Азербайджаном Росію поєднують не лише газові та фінансові потоки, які надходять від заможної азербайджанської діаспори в Росії. Баку закупив у Росії з 2011 року озброєнь на п'ять мільярдів доларів.

Досвід боїв 2016 року, ймовірно, спонукав Азербайджан переглянути тактику на полі бою. На лісистій, гірській місцевості частіше використовують диверсійні підрозділи, а не наступальні війська, що можуть йти вперед вздовж широкого фронту. Але рельєф та інфраструктура з придушення радіозв'язку супротивника - це перешкоди для координації та комунікації. В Карабаху у вірмен кілька ліній укріплень та мінних полів.

Цього разу Азербайджан вдався до активної скоординованої артпідготовки. Він використовує дрони та придушує радари противника майже по всій лінії фронту. Це заскочило вірменські війська зненацька. Їм довелось відступити.

Нинішні зіткнення навряд чи допоможуть вирішити вірменсько-азербайджанський конфлікт. Потрібно йти на компроміси та будувати довіру між двома народами. На це знадобляться роки та обережні кроки.

Силові дії можуть допомогти перезапустити переговори, відкинувши все на роки назад. Можливо, на це Азербайджан і розраховував: повернутися до переговорів з вигіднішої для себе позиції.

Як далі буде розвиватися вірменсько-азербайджанський конфлікт, залежить і від Росії. Її вважають одним із головних стейкхолдерів безпеки на Південному Кавказі.

Поки що Кремль просто закликав припинити бойові дії. За словами речника російського президента Дмитра Пєскова, "не час розбиратися, хто правий, а хто винний".

Але вже зрозуміло, що навіть через чверть століття замість "морозу" задавненого конфлікту може швидко спалахнути полум'я війни.

Передумови для цього - провал міжнародних переговорних форматів і втручання "третіх сил".

"І що нам робити? Жити як раніше? Не жити більше тут, у Степанакерті? Азербайджан хоче, щоб усе повернулося, як було в СРСР. Але як можна не враховувати реалії, які тут виникли після того?" - питає Зара.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber