Марина Макущенко: "Історія моєї русалки не має класичного хеппі-енду, але я дала їй шанс"

Домовики, дивовижні міфологічні істоти та кам'яниці старого Києва - все це створює неповторну атмосферу в книзі Марини Макущенко "Темний бік будинку", яка цього року увійшла до довгих списків Книги року ВВС.

Які історії можуть розповісти стіни найкрасивіших київських будинків та що знайдуть для себе підлітки в книзі про незвичайну доньку домовиків Яру, письменниця розказала в інтерв'ю BBC News Україна.

BBC News Україна:Як виникла ідея книги "Темний бік будинку"?

Марина Макущенко: Я обожнюю старі будинки ще з дитинства. Моя з ними історія почалася з татових книжок (він будівельник за фахом).

Це були такі радянські посібники з планами будинків та квартир. Просто прямокутники та квадрати. Але моїй уяві було досить, щоб заселити їх мешканцями, розставити меблі і почати переживати їхні пригоди. Далі я вже реально досліджувала покинуті будинки: і наодинці, і у форматі квестів. Небезпечно, але страшенно цікаво.

Писати про них я почала вже як журналіст, а саме книжку замислила відразу після Майдану.

Хотілося після пережитого зануритися у щось казкове, але змістовне. Потрібне було натхнення, а будинки ним завжди зі мною ділилися.

Історія почала народжуватися навесні, і першу версію я написала дуже швидко. А потім поступово її доповнювала, змінювала у деталях.

Є будинки, в яких є душа. Її не може не бути. Я приходила до будинків, які мене зачепили, і просто занурювалася у свої відчуття. Якщо душа, то яка? Якщо духи, то хто вони? Так з'явилася родина домовиків і Яра. Як вони живуть, що їх турбує, чого вони прагнуть? І полилося.

BBC News Україна: Ця книга про підлітків, вона має дуже казкову атмосферу, але з іншого боку в ній зачіпаються дуже дорослі і серйозні теми. Деякі сцени з тортурами в катівнях НКВС взагалі виглядають дуже жорстко. На вашу думку, це все-таки дитяча книжка чи доросла?

М. М.: Книга - на межі. У мене є багато відгуків від дорослих читачів і від 9-річних. Я відношу її до дитячих. Бо, насправді, розповідала історію дитині.

Такій дитині, чия душа відкрита до краси, але вона вже навчилася закриватися від інших, бо з'явилися секрети, перші болісні відчуття, коли хтось порушує твоє потаємне. Вже посіяно бунтарське зернятко, і світ набрав чорно-білих відтінків.

Отут я і пропоную поговорити про інші кольори. Про те, як все, насправді, неоднозначно.

Подивись як у них: послухай про Яру з Шоколадкою, про її жахливих нянь-химер, про цих консервативних батьків. Вони її дістали, але вона їх любить. Вона боїться йти від них, але хоче цього. Вона відчуває себе найгіршою, але поступово приходить до розуміння, що не погана, а особлива. І навіть класна.

Це для читачів, які одного разу опиняються на такому роздоріжжі. Зазвичай, це трапляється з підлітками. Інколи раніше, інколи пізніше. Настільки пізніше, що і в сорок років людина шукає відповіді на ці питання. Тому, як на мене, книжка дитяча, але я раджу її читати і дорослим.

BBC News Україна:У вашій книзі багато міфологічних персонажів, історії Києва і окремих будинків. Як довго ви збирали матеріал і як саме? Які найбільш приголомшливі відкриття ви зробили особисто для себе, поки робили розвідку?

М. М.: Збирала довго, навіть не знаючи нащо. Було цікаво, тому я ходила на лекції істориків, читала книжки, шукала неформатні екскурсії. Знайомилася з екскурсоводами, які брали на себе ризик показувати недозволене.

Так я вперше потрапила до будинку за адресою вул. Ярославів вал, 1. Це відомий неоготичний будинок, візитівка ансамблю довкола Золотих Воріт, а трохи більше століття тому він був візитівкою Києва.

Він фігурує в романі як "Перший". Він - один з головних героїв. Нині будинок у приватній власності, і гідам час від часу забороняють показувати його людям.

У 2014-му мене провели туди, куди, здається, нікого більше не пускають. На горище, де жив дідусь, який не хотів переїжджати зі своєї комунальної кімнати до власної квартири у спальному районі. Так і не переїхав.

Туди я поселила головну героїню. Казкове приміщення, яке розмалювали діти з художньої студії. Хтось колись здавав в оренду митцям кілька кімнат і зараз ця частина дому теж не експонується - я її залишила в романі.

Щодо міфології, то це ще від "Лісової пісні" завжди привертало мою увагу. Особливо цей дисонанс: щаслива популярна діснеївська русалка та нещасна душа у народній міфології. Як потім виявилось, не лише українській.

Я шукала образи русалок та домовиків в різних європейських культурах. Дивилася фільми, слухала етномузику, читала українські версії істориків та творчі пропозиції наших авторів. Це все передувало роману.

Історія моєї русалки не має класичного хеппі-енду, але я дала їй шанс змінити сценарій свого буття.

Домовиків я залишила класичними. Не беремо Кузю Тетяни Александрової. Нормальних домовиків люди не люблять.

Вони - духи і не завжди привітні. У дитинстві в моєму домі в них не вірили, але в моєму оточенні постійно хтось пошепки домовиків згадував. Мені забороняли про них питати: що на сході, що на заході країни.

У романі я залишила домовикам цей непривабливий імідж, але пояснила, чому вони такі, що саме вони роблять і чому з ними дійсно краще підтримувати якісне сусідство.

Дивуватися в історії будинків є чому і все не опишеш. В одному шикарному особняку була тортурна кімната, в іншому - справжній РАГС, з цим непримітним - пов'язані дивовижні легенди, а з цим, обліпленим химерами, - жодної.

Сюди можна потрапити лише за особистої домовленості з охоронцем, наражаючи себе на небезпеку, а тут - влаштовують концерти. Деякі будинки живуть, а деякі - існують. За якісь - страшно, що недовго протягнуть.

BBC News Україна:В книзі пізнаються деякі знамениті будинки столиці, зокрема Шоколадний будиночок, Будинок вдови, що плаче. Які ще відомі будинки стали "героями" книжки?

М. М.: Я оживила ті будинки, в яких особисто була і які змогла відчути. Після першої зустрічі - я поверталася до них ще і ще, щоб поглянути з іншого ракурсу.

"14-й/Б" - це театр "Сузір'я" - туди на вистави ходила і просто просила повештатися кімнатами, читала про його власників.

"Другий" - Дім Лібермана або Будинок письменників. Там була кілька разів з екскурсіями від різних гідів, так само і в "Тринадцятому" (дім Булгакова) - штаб-квартирі Домовиків.

Під "Першим" стояла з пікетом, коли заворушилася історія з його продажем та пройшла чутка про знищення дому. У Шоколадний ходила на виставки та концерти.

Ще є Будинок з химерами, маєток Уварових, Будинок Ікскюль-Гільденбанда та флігель колишнього Інституту шляхетних дівчат. Залучила і Софію Київську, і лютеранську кірху…

Що їх всіх об'єднує - вони всі вражають архітектурно. Їх варто побачити тому, хто знайомиться з Києвом. Інколи це треба і тим, хто тут народився.

BBC News Україна:Будинки,домовики тощо - це все просто антураж, щоб захопити читача? Чи ви ставили перед собою якусь більшу місію? Наприклад, привернути увагу до збереження архітектури в Києві?

М. М.: Будинки і домовики - це світ, цікавий автору. Мені сподобалося в ньому жити, поки я створювала цей світ і щиро хочу, щоб читач так само зміг зануритися у паралельну реальність.

Але в романі є теми, які, я сподіваюсь, житимуть у свідомості читачів і після роману. Може, навіть, матимуть якесь продовження: це зацікавленість історією і мистецтвом, це психологія стосунків і саморозвитку, це і збереження архітектурної спадщини.

Я не можу сказати, що в цьому я вбачала свою місію, бо, насамперед, це просто цікава історія. Але я маю надію закласти зернятко цікавості в голови підлітків.

BBC News Україна:Загалом і в дитячій, і в дорослій літературі в останні роки відчувається певна мода на містику. Крім того, автори дуже часто вплітають навіть в сучасні історії сюжетні лінії про НКВС, темне минуле, тортури і криваву радянщину. І те, і друге у вашій книжці є. Чому ви вдалися до таких прийомів? З чим ви пов'язуєте популярність потойбічного і радянських репресій в сучасній українській літературі?

М. М.: Я можу відповісти тільки за "Темний бік будинку". Неоднозначність - одна з провідних тем книги. Створені з любов'ю, викохані зодчими будинки-візитівки - змушені були приймати у свої стіни нелюдів.

Трагедії розігрувалися серед краси. Будинки - невинні, але це назавжди залишиться в їх історії.

Крім того, я плекаю надію, що алегорії в романі зацікавлять читачів історією. Адже я не переповідаю історичні факти, тільки ввела їх в сюжет, натякнула та заінтригувала. А далі - справа читача, чи поцікавиться він думкою історика з цього приводу і наскільки історик зможе зацікавити дитину описом реальних подій.

BBC News Україна:Чи плануєте ви писати продовження цієї книги?

М. М.: Я глибоко занурююсь у тему, над якою працюю. Комплексно підходжу і пускаю в усі сфери свого життя.

Це я до того, що одночасно проживати кілька тем не можу, а найближчі місяці працюватиму в іншому контексті. Тож, стратегічного плану на продовження не маю, але маю таке бажання.

Я б хотіла, щоб Яра з Дамідом взяли мене у свої мандри. До мене, навіть інколи приходить, куди саме вони поїхали з київських маєтків. І це може вийти надзвичайно насичена і непередбачувана пригода… але життя покаже.

Сподіваюсь, воно мене здивує.

З Мариною Макущенко спілкувалася Галина Корба

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC!