Життя й кохання людини з психозом

"Під час романтичної прогулянки вздовж каналу мене охопив страх - зараз цей чоловік штовхне мене у воду…"

Авторка побажала зберегти анонімність.

У мене шизоафективний розлад. Проявлятися він може по-різному, але у моєму випадку це поєднання шизофренії та біполярного розладу. Параноя і психоз, властиві шизофренії, домішуються до тривожності й депресивності афективного розладу.

Мені 41 рік. Про свій діагноз я дізналася лише десять років тому, хоча прожила з цією проблемою майже все життя. Такий стан може впливати на життя приблизно 1 людини зі 100; до нього більш схильні жінки, ніж чоловіки. Симптоми найчастіше проявляються у старшому юнацькому віці, як це й сталося зі мною.

Моя проблема ускладнює особисте життя. Зокрема й тому, що в минулому, закохавшись, я почувалася так добре, ніби вже не потрібні були ліки. Але я завжди вірила, що зможу зустріти "свою" людину.

Вперше я закохалася в 15 років. Мій хлопець був чудовим, у школі ми дружили, але стосунки були складними, тому що в той час я була в стані важкої депресії, та ще й мала проблеми з анорексією і не розуміла, хто я така насправді. Ми розійшлися через чотири роки, коли він поїхав в університет, але досі дружимо.

Мій перший психотичний епізод стався, коли мені було 20 років. Я закохалася в американця, з яким познайомилась на музичному фестивалі. Півроку ми листувались, а потім я вирішила поїхати до нього в США на кілька місяців. І щиро зізналася йому, що маю психічні проблеми. Розказала, що я на антидепресантах, і він усе зрозумів.

Приїхавши, я перестала приймати антидепресанти. Я була закохана і така щаслива, що подумала - мабуть, депресія зникла й більше ніколи не повернеться. Однак через кілька місяців наслідки відмови від препаратів почали даватися взнаки.

Перший психоз тривав близько тижня. Я не їла і не спала. Почалися галюцинації та параноїдальні думки. Я не знаю, як це описати, але це таке відчуття, наче ти спиш і не спиш одночасно. Твоє життя перетворюється на нічне жахіття. Мені здавалося, що на мене всі дивляться, пліткують про мене. Я стала чути голоси. Думала, що люди по радіо звертаються безпосередньо до мене. Це було дуже страшно.

Мій тодішній хлопець дуже мене підтримував. Не реагував і не тривожився через мої дивні вчинки. Він просто розповідав мені, що реальне, а що - ні. Ми усвідомлювали, що я серйозно хвора і треба їхати додому, звернутися до лікаря. Хлопець повіз мене через три штати в аеропорт, щоб я могла сісти на літак додому, а мама прилетіла, щоб мене супроводжувати.

Перед вильотом мені дали заспокійливе, тому всю дорогу додому я проспала, а вже вдома знову лягла спати. Після того епізоду я ще рік потім приходила до тями.

Американець залишався на зв'язку, і наступні два роки ми то підтримували стосунки, то віддалялися. Після того я практично ні з ким не зустрічалася. Коли ти впродовж 10 років періодично потрапляєш до лікарень, тобі не до стосунків.

Близько 30 років мені поставили діагноз "шизофренія". Потім лікарі зрештою вирішили, що це шизоафективний розлад. Точний діагноз мені приніс полегшення, бо принаймні тепер було відомо, з чим треба боротися. Лише отримавши діагноз, я змогла ознайомитись із довідковою літературою і зрозуміти, яка підтримка мені потрібна.

Щодо особистого життя, то воно відновилося. Зареєструвавшись на сайтах знайомств, я перебрала свою порцію ідіотів (як і всі, зрештою). Наприклад, один тип просто в кав'ярні почав говорити, що хоче переспати зі мною. А коли я відмовила, розплакався.

Потім ще один хотів викинути мене з машини на ходу, після того, як я розповіла йому про своє психічне захворювання. Ми познайомилися кілька тижнів тому і мали кілька приємних побачень. Потім поїхали покататися, і я вирішила поділитися з ним своєю історією.

У нього була просто істерика. Сказав, що я "психічка", повторював це слово знову і знову. Мені було боляче, я образилась. Потім він зажадав, щоб я вийшла з машини. Я зауважила, що машина досі рухається, але він був такий сердитий, що повторював "забирайся". Звичайно ж, після такого ми не бачились.

Відтоді я докладаю всіх зусиль, аби вберегти себе від подібних ситуацій. Я приймаю два антипсихотичні препарати, завжди дотримуюсь графіка, бо знаю, що на мене чекає, якщо ці ліки не вживати. За цей період у мене було п'ять-шість епізодів, схожих на американський. Але проблемам тривоги й страху я даю раду щодня.

Коли люди, вже знаючи про мій діагноз, знайомляться зі мною трохи ближче й бачать мене справжню, то часто не відвертаються від мене. А якщо когось це й лякає, то це радше від нерозуміння природи шизоактивного розладу, а не тому, що я сама вселяю страх.

Ось чому я шукаю партнерів, достатньо зрілих і впевнених у собі, щоб зрозуміли все й були поряд зі мною. Я не маю ні часу, ні терпіння, ні сили на те, щоб зустрічатися з людиною, яка не дасть мені того, що мені потрібно.

Мабуть, найважчою для мене була й досі залишається самотність. Поряд зі мною не було нікого з тридцяти й майже до сорока років, якраз у той період, коли всі люди заводять сім'ї. Це було важко, проте я вдячна долі - то був час для роботи над психічними проблемами. Я зрозуміла одне і постійно переконуюсь, що заслуговую на кохання і можу кохати. Багато років я була не в стані зав'язувати стосунки, а тепер можу.

З нинішнім хлопцем я познайомилася три роки тому. Він добровільно запропонував допомогу з фільмом, над яким я працювала. Одного вечора ми прогулювалися вздовж каналу, це було дуже романтично, але раптом мене охопив параноїдальний страх - ось зараз він штовхне мене у воду. Я сказала йому про це, а він запевнив, що нічого такого робити не збирається. Після цього в нас відбулася розмова про моє психічне здоров'я. А він поставився до мене з такою душевною теплотою, що я зрозуміла - ця людина гідна того, щоб підтримувати з нею стосунки.

Ми не живемо разом, у нас свої окремі життя. Але ми обожнюємо одне одного. Між нами щось справжнє. Пристрасть і романтика - не головне. Значно більше важить підтримка й чесність у почуттях.

Тільки одне викликає смуток - навряд чи тепер я зможу мати дітей. У молодості я була самотня й занадто хвора. А тепер, коли зустріла хорошу людину, боюся, що мій поїзд вже пішов. Але я зрозуміла, що в цьому житті найважливіше - це душевна близькість, зв'язок між людьми. А саме це я тепер маю.

Усі люди закохуються. І психічно хворі теж. У молодості я пережила дуже важкі часи, а тепер хочу, щоб люди, які намагаються боротися з хворобою і кохати всупереч їй, знали: згодом усе може змінитися на краще.

Записала Кейт Лівер.