Жінка, яка бачила 300 страт

У Техасі стратили набагато більше людей, ніж у будь-якому іншому штаті США. Одна колишня державна чиновниця була присутня на сотнях страт. Вона розповіла Бену Дірзу про глибокий слід, який це залишило в її душі.

Минуло вже 18 років, відколи Мішель Лайонз дивилась, як страчують Рікі Мак-Гінна. Але від цих спогадів жінці досі хочеться плакати.

У найменш очікувану мить вона побачила матір Мак-Гінна. Жінка в ошатній сукні притискала долоні до скла камери смерті. Вона причепурилася, щоб спостерігати за стратою сина. Така собі прощальна вечірка.

Упродовж 12 років (спершу на посаді газетного репортера, потім - речниці управління кримінальної юстиції штату Техас) службовим обов'язком Лайонз було засвідчення виконання всіх смертних вироків, ухвалених штатом.

У 2000-2012 роках Лайонз бачила, як на ліжку в камері смерті помирають майже 300 чоловіків і жінок. Життя запеклих злочинців завершувалося тихо - розплатою за заподіяну шкоду були дві голки.

Свідком першої страти Лайонз стала в 22 роки. Побачивши, як помирає Хав'єр Крус, вона написала в щоденнику: "Я в повному порядку. А маю відчувати смуток?"

Вона вважала, що співчуття краще приберегти для більш достойних людей - наприклад, двох стареньких чоловіків, яких Крус забив до смерті молотком.

"Присутність на стратах була просто моїм службовим обов'язком", - розповідає Лайонз. Нещодавно світ побачила сповідальна книжка її мемуарів - Death Row: The Final Minutes (Камери смертників: останні хвилини).

"Я була прибічницею смертної кари. Гадала, що це найбільш підходяще покарання за деякі скоєні злочини. А оскільки я була молода й зухвала, то все бачила в чорно-білих тонах".

"Якби я почала загадуватися тим, які почуття в мене викликають страти, коли я на них дивлюся, якби забагато думала про свої почуття в той момент, то як би я змогла повертатися в ту залу, місяць за місяцем, рік за роком?"

З 1924 року всі страти в штаті відбувалися в маленькому східно-техаському містечку Гантсвілль. Там розташовано сім в'язниць, зокрема і Walls Unit, імпозантна споруда у вікторіанському стилі, де в одній з камер виконують смертні вироки.

У 1972 році, через жорстокість і нестандартність даного способу покарання, Верховний суд США ввів мораторій на смертну кару. Але вже за кілька місяців у деяких штатах її відновили.

У Техасі смертну кару повернули менш ніж за два роки, а незабаром було ухвалено новий спосіб позбавляти життя - через ін'єкцію. І першим злочинцем, якого стратили за допомогою голки, став Чарлі Брукс у 1982 році.

Злочини не дають Гантсвіллю розслабитися. Містечко навіть зажило слави всесвітньої "столиці смертної кари". Деякі журналісти (переважно європейські) писали про всеохопне відчуття ореолу смерті, що тут витає. Але, очевидно, вони приїжджали, вже підготовлені до цього.

Гантсвілль - ошатне містечко, розташоване серед прекрасних соснових лісів, на самісінькій пряжці Біблійного поясу. Скрізь церкви, місцеві мешканці чемні й привітні, і провівши в цьому місті кілька днів, ви навіть не здогадаєтесь, що саме тут поганці зустрічаються зі своїм творцем.

Хай би яким було ваше уявлення про свідка страт, Лайонз розбиває його вщент.

За пивом у спорт-барі "Тайм-аут" (це генделик із тих, що нам зазвичай показують у документалках про перестрілку в провінційних містечках Америки) вона в своїй енергійній манері здатна поспілкуватися на будь-яку тему.

Розумна, культурна, з гострим інтелектом, ця жінка глузливо спростовує стереотип, що побутує серед британців: мовляв, американці не розуміють іронії.

З Лайонз треба завжди бути напоготові: або ти показуєш найвищий клас, або тебе "закопають".

Та коли змінюється хід розмови, коли починаємо говорити про те, що вона бачила в камері смерті, на зміну зухвалій дотепності приходить вразливість. І легко помітити, який слід залишило в її душі побачене.

У 2000 році в штаті Техас було виконано 40 смертних вироків. Як на один рік, це рекорд для окремо взятого штату. Майже таку саму кількість страт виконали за рік в усіх штатах, разом узятих.

Працюючи "в'язничним" репортером у газеті The Huntsville Item, Лайонз була присутня на 38 стратах. Але її видима безтурботність, яка прозирала в легковажних щоденникових записах, була всього-на-всього механізмом нетривалої психологічної адаптації.

"Тепер, переглядаючи свої нотатки про страти, я бачу, що мене це турбувало. Але всі свої тривоги я ховала в уявну валізу і відправляла в найдальший закуток підсвідомості. Така байдужість допомагала мені вберегтися від негативу, щоб продовжувати роботу".

Коли перечитуєш ті ранні щоденникові записи, найбільше вражають якісь незначні побутові деталі. Коли Карлу Гайзельбецу - молодшому, який вбив матір із донькою, робили ін'єкцію, він був у окулярах.

Бетті Лу Бітс, що закопувала у себе в садку чоловіків, з якими була одружена, наче котів чи собак, мала мініатюрні ступні. Томас Мейсон, що вбив матір і бабусю своєї дружини, був схожий на дідуся Лайонз.

"Споглядання останніх хвилин життя людини, коли душа покидає тіло, - це те, до чого не можна звикнути ніколи. Але в Техасі злочинців страчували так часто, що відпрацьована процедура втратила драматизм".

Однак це не означає, що Лайонз легковажно ставилася до роботи.

А коли 2001 року вона обійняла посаду речниці техаського Управління кримінальної юстиції, обов'язки стали ще обтяжливішими.

Тепер Лайонз мала розповідати про те, що діється в техаському корпусі смертників, не лише мешканцям Гантсвілля, а й усім Сполученим Штатам - та світу.

Цю процедуру Лайонз описує так: ти просто бачиш, як людина засинає, та й по всьому.

Близьких і родичів деяких жертв це неабияк розчаровувало. На їхню думку, "Старий Іскрун" - електричний стілець, на якому в 1924-1964 роках стратили 361 злочинця, - гарантував яскравіше видовище, ніж смертельна ін'єкція.

Проте їй також доводилося розповідати про відчайдушні благання пробачити, стражденні вибачення та безпідставні заяви про непричетність до злочинів, а ще цитати з Біблії, рок-пісень, а час від часу - навіть жарти (2000 року Білл Г'юз звернувся до свідків зі словами: "Якщо я виплачую борг суспільству, то мені належать пільги й повернення коштів").

Гнівні слова Лайонз чула вкрай рідко. І лише одного разу ув'язнений розплакався.

Вона чула звуки агонії приречених: кашель, зойки і передсмертні хрипи. Коли препарати починали діяти, у смертників відмовляли легені, виштовхуючи з грудей повітря, наче ковальський міх. А після настання смерті споглядала, як синіє їхня шкіра.

Лайонз отримувала листи та імейли з усього світу. Люди сипали на її адресу звинуваченнями в тому, що бере участь у "фінансованому державою вбивстві". Іноді вона сердито відписувала, радячи не пхати носа в техаські справи.

"Майже весь світ за межами США дивувався, що ми досі позбавляємо людей життя. Європейські журналісти часто вживали слово "знищують" замість "страчують". На їхню думку, ми вбивали людей".

Часом видовище перетворювалося на цирк. Так було 2000 року, коли страчували Гері Грема і в Гантсвіллі висадився десант зі світових ЗМІ, разом з преподобним Джессі Джексоном, Б'янкою Джаггер, новими "Чорними пантерами" з автоматами Калашникова та ку-клукс-кланом у повному обмундируванні.

Менш ніж за тиждень Грем пограбував 13 жертв. Двох із них він скалічив руків'ям пістолета, одному вистрелив у шию, а іншого переїхав автівкою, у нього ж вкраденою. Останню жертву свого загулу він викрав, пограбував і зґвалтував.

Усе це - неспростовні факти, оскільки Грем визнав себе винним за всіма пунктами звинувачень. От тільки причетність до вбивства, скоєного на початку своїх безчинств, визнавати не хотів.

На думку Лайонз, рух за скасування смертної кари міг би знайти собі й більш достойного фронтмена на роль страждальця.

Але часом свідками останніх миттєвостей життя злочинця могли бути лише тюремні наглядачі та один-єдиний журналіст з Associated Press.

Коли по венах вже текли препарати, поряд не було близьких - ані для злочинця, ані для його жертв, - які б дивились, як він помирає.

Навіть місцевій газеті не дозволяли прислати репортера. Бюрократичний апарат держави працював на повну потужність, і більшість мешканців Гантсвілля не здогадувались, що відбувається страта.

Очікувати страти приречений (чоловік чи жінка) міг десятиліттями, тому з деякими Лайонз познайомилася доволі близько, зокрема з серійними вбивцями, вбивцями дітей і ґвалтівниками.

Не всі вони були монстрами. Декому жінка навіть почала симпатизувати і думала, що вони могли б стати друзями, якби зустрілися не за ґратами, а на волі.

Після того, як 2002 року стратили Наполеона Бізлі (йому було лише 17 років, коли він убив батька федерального судді), Лайонз усю дорогу додому проплакала.

"Я не просто відчувала, що в майбутньому Наполеон більше нічого не скоїв би. Мені здавалося, що він міг стати продуктивним членом суспільства".

"Я вболівала за нього, щоб він виграв апеляцію. Але в душі почувалася винною за такі думки. Його злочин був огидним. На місці членів сім'ї жертви я б точно бажала Наполеону смерті. І чи мала я право співчувати Наполеонові, коли в мене особисто він нікого й нічого не відібрав?"

Та лише 2004 року, коли Лайонз завагітніла, вона поволі стала усвідомлювати неоднозначність становища. І маска байдужості почала сповзати.

"Виконання смертного вироку втратило абстрактність і стало надзвичайно особистим переживанням. Я побоювалася, що моя дитина чує останні слова ув'язнених, їхні жалюгідні вибачення, відчайдушні заяви про непричетність до злочинів, їхнє слиняве белькотіння і хрипи".

"Після народження доньки страти для мене перетворилися на щось жахливе. Зазвичай найбільше емоцій люди переживали в кімнаті для свідків з боку ув'язненого. Родичі жертв мали достатньо часу на те, щоб звикнутися зі своєю втратою, а сім'я ув'язненого дивилась, як помирає їхня рідна людина. Для них то був лише початок довгого важкого шляху".

"Вдома на мене чекала дитина, заради якої я була готова на все. А у тих жінок на очах помирали їхні діти. Я чула, як ридають, кричать матері, гатять кулаками у скло, б'ють ногами у стіну".

"Я стояла в кімнаті для свідків і думала: "У цій грі немає переможців, є тільки ошукані". Страти були дуже печальним переживанням, з якого боку не глянь. І я мусила дивитися на весь цей смуток, знову і знову пропускати його крізь себе".

Лайонз протрималася ще сім років.

Весь цей час вона спостерігала, як в'язні один за одним з тривожною покірністю ідуть на смерть, а потім зі скандалом звільнилася з управління і в результаті виграла судову справу щодо гендерної дискримінації.

Лайонз була не тільки морально вбита - вона почувалася розгубленою, наче ув'язнений, що вибрався з тюрми після того, як відсидів тривалий термін.

"Мені здавалося, що подалі від пенітенціарної системи я менше згадуватиму про все, що бачила. Але сталося навпаки: я думала про це весь час. Наче відкрила скриньку Пандори, а зачинити вже не могла".

"Я розривала пакет із чипсами й раптом відчувала запах блоку смертників. Щось почуте по радіо нагадувало мені про розмову з ув'язненим, яку ми вели буквально за кілька годин до його страти. Я бачила зморшкуваті руки матері Рікі Мак-Гінна, притиснуті до скла, і не могла стримати ридань".

Є певні ознаки того, що Техас поволі втрачає апетит до смертної кари. Хоча останнє велике опитування, проведене у цьому штаті 2013 року, засвідчило, що її підтримують 74% техасців, тож блок для смертників навряд чи найближчим чином закриють назавжди.

Але за минулий рік, так само, як і 2016 року, в Гантсвіллі виконали всього сім страт. Це вже далеко не рекорд 2000-го, коли стратили 40 осіб.

Та попри те, що Лайонз критикує Техас за надмірну кількість страт, вона залишається прибічницею цього виду покарання - принаймні для найгірших серед найжорстокіших злочинців. А в Техасі, визнає Лайонз, злочинність "масштабніша і лютіша", ніж будь-де в США.

Техаських ув'язнених, тіла яких не забрали родичі, вже понад 150 років ховають на охайному цвинтарі імені Джо Берда.

Лайонз стоїть серед хрестів, що вишикувались рядами, і розмірковує над тим, чи багато під ними тих, які помирали на її очах. Але найбільше її турбують не ті страти, які вона пам'ятає, а ті, що забула.

"Квіти на могилах тут нечасто побачиш, - зазначає Лайонз. - Але я не можу згадати деяких людей, на страті яких була присутня, і як це мене характеризує? Можливо, вони й заслуговують на самотність і забуття. А може, пам'ятати про них - мій обов'язок".

Хочете отримувати головні статті в месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.