Марина Гримич: у селах Бразилії українською говоритимуть ще років 50

Роман про життя українців в Бразилії "Падре Балтазар на прізвисько Тойво" доктор історичних наук і письменниця Марина Гримич написала після кількох етнологічних експедицій до цієї країни.

У романі, що увійшов до довгого списку премії Книга року ВВС-2017, пригоди і авантюри відбуваються на фоні детально описаного побуту українців серед бразильських джунглів.

Дослідниця українських діаспор і авторка 19 романів Марина Гримич розповіла ВВС Україна про свої враження від Бразилії та про свою книжку.

Марина Гримич: Моя книга, здавалося б, написана на не дуже актуальну тему. Це авантюрний сюжет про бразильських українців.

Головні герої - молодий чоловік, який спершу себе представляє священиком, а потім ним і стає, та його колега, який є прихованим кронпринцом Австро-Угорщини Рудольфом.

Вони разом створюють в українській колонії ідеальне, як їм здається, суспільство. Що з цього виходить, і розповідає роман.

Мій твір трохи вибивається з того, про що зараз пише українська література. Ясно, що в нашій країні війна, можливо, більш актуально про це писати, а тут у мене - українці в Бразилії.

Але у мене була потреба це зробити, і я це зробила.

ВВС Україна: Ви розповідали, що їздили у етнологічні експедиції до Бразилії. То описаний у романі побут українців у Бразилії, це те, як насправді жили українці в кінці ХІХ- початку ХХ століття?

М.Г.: Так все насправді і було з точністю до 90%. Під час експедицій я записала 200 годин інтерв'ю, ми з колегами зібрали тисячі фото.

У попередні роки я опублікувала наукову монографію "Життя під піньорами: культурний ландшафт українських поселень у Бразилії" та подорожні записки "Бранзолія".

Але я хотіла зробити художній інтригуючий твір для більшої читацької аудиторії.

Все тло, на якому відбуваються події роману, створюють абсолютно реальні речі, зокрема побутова культура, справжні назви колоній, імена історичних постатей.

Це - реальність, до якої я додала інтригу, використавши колись популярну галицьку легенду про кронпринца Австро-Угорщини Рудольфа, який нібито не загинув, а поїхав до Бразилії, де заснував колонію Нову Австрію.

Падре Балтазар і кронпринц Рудольф (Габріель) - вигадані персонажі, які разом з несподіваним сюжетом можуть зацікавити читача.

ВВС Україна: У Бразилії живе близько півмільйона українців. Під час ваших експедицій до Бразилії, що вас найбільше вразило зі всього українського там?

М.Г.: Українська діаспора в Бразилії є, як мінімум, двох типів.

По-перше, це бразильці українського походження, які живуть у містах. Вони освічені, дещо асимілювалися, але мають Україну в душі. Діти вчаться у недільних школах.

Вони вміють читати і писати українською, проте їм часом важко зрозуміти, що вони пишуть і читають. Українське життя тут проявляється в основному в художній самодіяльності - танцях, співі, рукоділлі.

А по-друге, це спільнота, яка живе у віддалених селах - колоніях. І це є унікальний випадок в історії всіх еміграцій світу. Бо ці люди вже давно не іммігранти, вони є бразильцями, хоч і українського походження. Але понад сто років вони утримують українську мову в щоденному побуті.

Найбільше мене вразило, що коли ми потрапили на українське весілля в одному селі (Едуардо Шавес), то там усі - від малого до старого говорили українською. Ця категорія людей використовують усну українську говірку в щоденному житті, але писати українською вміють одиниці.

Наприкінці ХІХ ст. з одних і тих же сіл Галичини українці виїжджали до Бразилії і Канади. Але в Канаді активна асиміляція почалася вже в 1920-30-х роках завдяки канадському шкільництву, добре налагодженій англомовній освіті.

В Бразилії ж активні асиміляційні процеси в українській громаді почалися в 80-90-ті роки ХХ століття. Мова і культура утримувалися тут завдяки дещо патріархальному стилю життя.

Крім того, українська діаспора у Бразилії - це, напевно, найуспішніший місіонерський проект української греко-католицької церкви, зокрема, чину святого Василія та жіночих згромаджень сестер служебниць, катехиток та ін.

Вони опікувалися парафіями, будували церкви. Вони створили в тих місцях, де жили українці, "державу в державі" зі своєю українською освітньою системою, власною соціальною службою, просвітницькими проектами.

ВВС Україна: Українська колонія Нова Австрія у вашому романі змальована з реальних колоній?

М.Г.: Нова Австрія вийшла майже як утопія, як ідеальне суспільство. У цьому, звичайно, є гіперболізація. Але разом з тим у тексті є досить відчутні паралелі з реальним життям.

ВВС Україна: Як вам прийшла в голову ідея створення саме такого роману?

М.Г.: Мені захотілося скласти у такий спосіб подяку тим людям, які протягом століття, самі не знаючи свого героїчного вчинку, утримували українську культуру та ідентичність за тисячі кілометрів від батьківщини.

Уявіть собі: ці люди народилися в Бразилії, туди приїхали навіть не вони і навіть не їхні батьки, а діди-прадіди. І от у них питаєш: "А хто ви за національністю?", а вони відповідають: "Та українці!". Вони ідентифікують себе українцями, хоча від народження живуть в Бразилії! Як про таких людей не написати?

ВВС Україна: Що це за говірка, якою розмовляють герої роману? Ви чули її вживу під час експедицій?

М.Г.: Ця мова звучала у мене у вухах, ті 200 годин інтерв'ю я не тільки записала, але і розшифрувала. Я бачила листи, які писали українці з Бразилії до України. І цей стиль я намагалась відтворити у щоденнику одного з героїв.

ВВС Україна: Ті українці в Бразилії, яких ви записували, які так добре зберегли українську, вони так само знають і португальську?

М.Г.: Так, вони двомовні. Для них це звичайне природнє середовище, вони комфортно себе почувають у двох мовах.

В українські колонії досить пізно прийшло телебачення, десь у 90-ті роки ХХ ст. У селян змінилися інтереси, вони вже більше захоплюються футболом, ніж, наприклад, співанням старих українських пісень.

Ясно, що асиміляція триває, і це незворотний процес. Не можна про це шкодувати, не можна повернути життя назад. Але мені здається, що ще років з п'ятдесят українська говірка в бразильських селах може протриматися.

ВВС Україна: А крім мови і пісень, чи зберегли в Бразилії ще щось українське, якісь речі, вишивку?

М.Г.: Матеріальна культура змінювалась набагато швидше, ніж духовна, і ніж говірка. І це стосується як діаспори в Бразилії, так і Канади, і взагалі це притаманно всім імміграціям.

Одяг був такий, який зручно було носити там і який виробляли на новому місці.

Звичайно, деякий час багато речей зі Старого краю українці зберігали у своїх у скринях. Є ентузіасти, які створили з таких речей український музей у містечку Прудентополіс.

ВВС Україна: У романі є постать освіченої, сильної жінки Марушки, яка була повитухою. Вона розповідає про жахливу долю жінок у Бразилії, які весь час народжували і про те, до чого це призводило. Ви дуже детально, можна сказати з анатомічними подробицями, описали роботу повитух. Ця інформація у вас теж з поїздок?

М.Г.: Марушка - це історія жінки, яка сформувалась як особистість у Львові у 80-90-х роках ХІХ століття під впливом революційних, як на той час, ідей щодо жіночої емансипації.

І от вона потрапляє у бразильські хащі, у забуте Богом місце, де їй доводилось бути і простою селянкою, і повитухою.

Я за своє життя написала багато любовних історій, а тепер мені захотілося розкрити жіночу тему інакше, написати про те, про що не говорилося раніше.

Зокрема, я спробувала підняти тему надірваного жіночого здоров'я крізь досвід жінок-повитух.

Ці історії я не вигадала, це записані розповіді від старших жінок, які мене дуже вразили.

Особливо запам'яталася розповідь про багатодітну сім'ю, де жінка була настільки хвора, що не могла піднятися з ліжка, але все одно вона завагітніла.

Часто українці в Бразилії жили ізольовано один від одного. Не було кому порадити жінкам та навчити їх елементарних речей.

Власне, тому я і зацікавилася роботою катехиток і сестер-служебниць у Бразилії.

Вони проводили велику місіонерську, просвітницьку роботу, організовували курси для вагітних жінок, вчили дотримуватися гігієни, як поводитись з дітьми, передавали досвід культури домашнього господарювання.