Мої шрами: як я за 45 років нарешті полюбила своє тіло

Більшу частину свого життя Сільвія Мак приховувала великі шрами, які вкривають її тіло - наслідок нещасного випадку, який стався з нею в дитинстві. Далі вона пояснює, чому в 48 років вона вирішила, що настав час перестати ховатися і вийти на люди.

Обличчя - єдина неушкоджена частина мого тіла.

Опіки починаються на шиї і тягнуться до попереку, а далі оперізують живіт і спускаються на ліву ногу. На решті тіла, на руках і ногах - у тих місцях, звідки брали шкіру для пересадки, повно крихітних дірочок завбільшки з макове зернятко.

Коли мені було три роки, я дуже сильно обварилася. Опіки були третього й четвертого ступенів.

Мама кип'ятила в каструлях воду, щоб скупати нас. Воду вона наливала в миски, а миски ставила на підлогу ванної.

Ми з сестрами гралися. Я забігла у ванну і зачинила двері. Мама нас не попередила, що туди заходити не можна. Тож я зайшла, а сестра зненацька штовхнула двері. І я впала спиною в миску з окропом і дуже сильно обварилася.

У будинку зчинився ґвалт, усі кричали... Від больового шоку в мене почалися припадки. Потім приїхала швидка.

Лікарі зібрали моїх рідних і сказали їм, що до ранку я не доживу.

Мене охрестили й соборували.

Мій перший спогад: я лежу на лікарняному ліжку, вся в бинтах від рук під пахвами до стегон. Пам'ятаю, мене постійно мучив біль.

Щоразу, коли я приходила до лікарні, мені доводилося повністю роздягатися, ставати на ліжко й повертатися до лікарів спиною, щоб вони могли оглянути її та решту тіла. Мене роздивлялися всі медсестри-практикантки. Потім це снилося мені в кошмарах.

Я пережила вже, мабуть, сотні операцій.

Коли я потроху дорослішала, багато людей казали мамі: "О, вона така гарненька, красунечка".

Але я завжди думала: "Чого вони кажуть, що я гарна? Та ж ні. Під одягом я вся в шрамах від опіків".

Я завжди почувалася потворною, і це залишило відбиток не тільки на моєму тілі, а й на психіці.

Діти обзивали мене різними лихими словами: "відьма", "зміїна шкіра". Зі мною дуже погано обходилися. Казали, що в мене ніколи не буде хлопця, я ніколи не вийду заміж, не матиму дітей. Показувати спину завжди було для мене мукою.

Я дуже любила плавати. У воді я почувалася наче в іншому світі. Але мене жахало, що люди побачать моє тіло. Коли всі виходили з води, я чекала, щоб вони пішли у роздягальню, а потім останньою вислизала з басейну.

У середній школі була одна вчителька фізвиховання, яка вирішила, що нам усім після уроку треба у душ. Ми повинні були шикуватися в чергу, загорнувшись у рушники.

Коли дійшла моя черга, я почала благати вчительку: "Будь ласка, будь ласка, я не можу йти в душ, ніяк не можу". Та вона просто зірвала з мене рушник і заштовхнула в душову. Відчуття, що всі на тебе дивляться, було жахливим. Здавалося, що всі з мене сміються.

Зрештою тато записав мене в місцевий клуб із плавання. Мабуть, він сподівався, що це допоможе мені розкритися, зблизитися з людьми. Насправді то була травма.

Я жодного разу не виграла змагання - всі думки були тільки про те, як на мене дивитимуться, коли я прийду першою.

Я завжди намагалася уникнути об'єктива фотографа (навіть у школі), тому в мене майже нема підліткових фотографій. А іноді мене охоплювала параноя, і я думала, що люди мене фотографують. Навіть якщо це було не так.

Багато життєвих випробувань мені важко було витримати. Я не могла сидіти на іспитах, не могла пройти співбесіду, щоб влаштуватися на роботу. Через дуже низьку самооцінку я була геть не впевнена в собі. І не розуміла, чому я така пригнічена, постійно в депресії.

Я жила наче в шкаралупі й не могла з неї вибратися. Бо людям було байдуже до мене.

Підлітком я іноді думала: "Зараз кинуся під отой автобус, і це життя нарешті скінчиться".

Озираючись назад, я можу сказати, що провини моєї матері в цьому не було. Але нерідко я зривала на ній злість.

Дійшло до того, що я нападала на всіх навколо - бо тільки так могла виражати свої емоції. Я буквально кидала виклик людям: наприклад, своїм сестрам, - і дуже гидко з ними поводилася, як лиха сварлива баба-яга.

Зі стосунками все було дуже складно. Коли я ходила з подругами в нічні клуби, то танцювала з хлопцями. Вони проводили руками по моїй спині й шепотіли на вухо: "О, клас, на тобі корсет".

Пальцями вони відчували шрами від опіків - тугі, як мотузки (вони й досі такі). А я просто йшла геть.

Врешті-решт я познайомилася з дуже милим хлопцем, і ми всю ніч просто розмовляли. Я розповіла йому про свої опіки, бо з ним почувалася дуже затишно, він був чудовим другом. Він сказав, що його це не обходить, для нього я красива. І я одразу ж у нього закохалася - бо він прийняв мене такою, як є.

Було відчуття, що все так і має бути. Ми з ним народили трьох дітей, і вже є онук.

Торік ми з мамою поїхали відпочивати. Біля басейну було чимало людей, і шезлонги стояли близько один до одного. Я була в бікіні. Ми сиділи, я помітила в себе за спиною чоловіка, який навів на мене свій телефон, тому вирішила встати. Він водив телефоном синхронно з моїми рухами, тож я зрозуміла, що він записує мене на відео.

Мені було дуже неприємно. Я сказала мамі: "Це гидко, я хочу піти звідси".

Тому вона запропонувала: "Ходімо на пляж".

Я бачила, як мама сидить у шезлонгу, похиливши голову. Пам'ятаю, я дуже засмутилася, побачивши її такою зажуреною. І зрозуміла, що всі мої випробування позначилися також і на ній.

Я завжди помічала, яким поглядом вона дивиться на мої шрами. І мені хотілось хоч якось її розрадити, підбадьорити. Сказати: "Все ж нормально, зі мною все добре".

Але тієї миті щось наче перемкнуло у мене в голові, і я вирішила: годі. Я зроблю її щасливою. Зняла сукню і підійшла до краю води. Люди дивилися на мене, а я подивилася на маму, всміхнулася і сказала: "Мамо! Поглянь! Поглянь на мене!"

І вона заусміхалася. А я взяла руки в боки й почала позувати біля краю води, і мама зраділа ще дужче.

Я підійшла до неї і сказала: "Відтепер я дозволятиму людям себе фотографувати. І щоразу, коли вони це робитимуть, я всміхатимусь і позуватиму".

Я думаю, та мить на пляжі була поворотним пунктом, коли я усвідомила, що жодні психологи і жоден Google мені не допоможуть. Настав час допомогти собі самій.

Я пішла до крамниці і купила купальник - з відкритою спиною. А потім організувала курси плавання. Я запросила людей з фізичними вадами ходити в басейн. Коли я плаваю, то відчуваю спокій на душі й можу думати про різні чудові речі.

А ще я створила веб-сайт Love Disfigure і почала активно користуватися соцмережами, щоб розповідати людям про себе й підтримувати тих, хто живе з фізичними вадами. Людям легше, коли вони знають, що вони не самі - що інші теж переживають подібне.

Я часто розмовляю з людьми, які зазнали важких опіків. Є підлітки, які хочуть накласти на себе руки, бо вони обгоріли. Я намагаюся їх переконати: "Подивіться, я все життя прожила з цими шрамами. Ви теж можете".

Це дуже довга подорож до себе. Те саме, що зняти пальто і сказати: "Ось, це я, і мені байдуже, що думають люди". Я помітила, що в моєму житті сталися великі зміни - я нарешті змогла прийняти свій зовнішній вигляд.

Людям з фізичними вадами хочу сказати: не здавайтеся, робіть у житті те, що вам хочеться. Ніщо не мусить зупиняти вас чи стояти на заваді здійсненню мрій.