"Не можуть одні й ті самі воювати вічно". Що військові хочуть сказати суспільству

Перед другою річницею російського вторгнення ВВС Україна вирішила дати можливість військовим, які виконують бойові завдання на передовій, висловитися про те, що особливо важливо для них. Ми не обмежували їх у виборі тем, але більшість так чи інакше торкалася подальшої мобілізації, потреби поповнення на фронті і ризиків, які виникнуть, якщо суспільство вирішить, що війна від нього занадто далеко.

Українські соцмережі та заяви деяких політиків під час повномасштабного вторгнення Росії нагадують маятник – настрої коливаються від "все пропало" і "Україну зливають союзники" до переможних обіцянок випити кави на набережній звільненої Ялти восени 2023-го (цим обіцянкам не судилося збутися).

Українці охоче постять переможні відео та слогани "віримо в ЗСУ", але дедалі менш охоче йдуть до ТЦК, колишніх військкоматів.

Натомість деякі з них, зокрема досить високопоставлені, гаряче беруть участь в тилових баталіях, на кшталт сварок з приводу мовних випадів Ірини Фаріон та розбірок, хто більше винен в не надто вдалому контрнаступі України цього року – головнокомандувач Валерій Залужний, президент Володимир Зеленський чи хтось інший.

На цьому тлі ВВС Україна вирішила запитати військових, які від початку вторгнення (а дехто набагато довше) служать в українському війську та виконують бойові завдання: що вони б хотіли сказати українському суспільству після майже двох років великої війни.

"Це не абстрактні ЗСУ, в яких "я вірю". Це конкретні люди. Їхній прошарок поступово тоншає"

Артем Чапай

письменник, солдат ЗСУ від лютого 2022 року, стрілець роти охорони та патрульно-постової служби

Мій френд – батько трьох неповнолітніх дітей, назвімо його Генрі — повернувся на передову на протезі. Він зробив усе, щоб його визнали не обмежено, а повністю придатним.

Мій побратим по роті, Зеник, повернувся на службу після інфаркту. Ми з ним, треба зазначити, далеко не штурмовики, та все ж: Зеник вважається повністю придатним, із шунтом у серці й на таблетках для розрідження крові. Пости та виїзди, як в усіх. Зате з переляку кинув курити. Отак узяв і кинув. Бо йому ще онуків глядіти. Поправився на кілька кіло.

Ще один, мій чудовий друг Сергій, веган і дуже ревний християнин, часом, схоже, впадає у гріх зневіри — але продовжує боротися проти "сил пітьми", як він це бачить. Хоча, як і Генрі, Сергій має трьох неповнолітніх дітей і міг би звільнитися.

Якщо бути чесним передусім із собою: напевно, на їхньому місці я вже зробив би саме так і перейшов би на "донатовий" фронт. Але вони сильніші за мене.

Чому вони не звільняються? Бо неясно, чи знайдеться їм повноцінна заміна.

Жодні слова, звісно, не переконають тих, хто, умовно, ховається під ліжком. Вони лише викличуть хейт і самовиправдання. Зараз я чомусь частіше чую вже про знайомих жінок, які мобілізуються. Може, це просто така бульбашка.

Переважно ж показують пальцями одні на одних: бідні — на багатих, "корисніші на економічному фронті" — на безробітних. Або, залежно від політичних переконань, тицяють у бік "сина Порошенка" чи в бік "95 кварталу". Так, ніби ми чинимо опір отим "силам пітьми" заради сина Порошенка чи заради "95 кварталу".

Кожна озвучена проблема в армії чи корупція в ТЦК використовуються як додаткові виправдання. Дехто вірить у вундерваффе на кшталт F-16. Чомусь багатьом не хочеться просто сказати, що ними керує страх. І це дивує. Гаразд, я перший скажу: я дуже боюся смерті, болючого поранення, а ще більше — полону й тортур.

Але є люди, яким важливо не лише жити, але і "як" жити. В одному репортажі мешканці Мелітополя й Бердянська (телефоном) розповідають, як намагаються не дивитися в очі окупантам, а час від часу сусіда забирають за доносом із мішком на голові.

Коли нас вивели з Донбасу, від полегшення я розплакався й навіть закурив, хоча в більш напруженій ситуації довго тримався. Я прокинувся на світанку в автобусі на Вінниччині й думав, що ці сонячні пагорби Поділля не були б мені такі гарні, якби на наступному блокпосту треба було ховати очі й мене могли забрати з мішком на голові.

Як добре, що є місця, де війна майже не відчувається! Згодом у місті я навіть випив легендарного тилового лавандового лате.

Мій покійний друг, штурмовик та доброволець-анархіст із Англії, казав, що не може звинувачувати людей, які тікають і ховаються: "Вони якраз нормальні люди".

Варто, втім, пам’ятати, що від "сил пітьми" й мішка на голові нормальних людей і їхні родини досі, як і два роки тому, відокремлює лише тонкий прошарок отаких, як Генрі на протезі, Зеник із шунтом, християнин-веган Сергій ну і, звісно, решта — менш радикальні випадки.

Це не абстрактні ЗСУ, в яких "я вірю". Це конкретні люди, кожен — всесвіт у собі. Їхній прошарок поступово тоншає, перетираючись жорнами пітьми. Чи встоїмо ми, чи пітьма просунеться — залежить від того, чи вистачить цих людей, чи знайдеться їм заміна, якщо їх таки стане надто мало.

Я дуже хочу вірити у кращий варіант.

"Війна – це марафон. Як би важко не було, до фінішу треба добігати"

Ольга Бігар, "Відьма"

Артилеристка, офіцерка 204 батальйону 241-ї окремої бригади тероборони ЗСУ

Війна – це марафон. Як би важко не було, до фінішу треба добігати. Загарбницьку, терористичну війну проти нас розпочала Росія, а ми – захищаємося. У нас немає вибору, бо Росія – це диктатура, і краще воювати, аніж жити під диктатурою.

Так, зараз нам важко. Перший старт, як завжди в марафоні, дається легко, а ми зараз на середині, і нам потрібне друге дихання.

У будь-якому разі необхідна мобілізація. Нам потрібні ресурси. У Росії цей ресурс нескінченний, вони своїх людей, як фарш, посилають на позиції, і я, як артилерист, бачу це. Ми ж рахуємо кожну людину, кожен снаряд і кожну гармату.

У чому Росія дуже сильна – так це в інформаційно-психологічних операціях. Плести інтриги, розворушувати конфлікти і чвари – в цьому вони на висоті. Тож треба менше дивитися російську пропаганду. Вона деморалізує, при чому деморалізує цивільних людей.

Ті, хто на війні, бачать, що реально відбувається. Тому цими страшилками про війну нагодували цивільне суспільство, наче армія – це щось страшне, що неминуче веде до смерті. Але якщо грамотно вести бойові дії, немає нічого страшного в тому, щоб служити у війську.

Сильна армія веде до життя. У війську немає якоїсь деморалізації. Ми робимо свою роботу. Так, повільно, але такої війни, як зараз, ще не було, таких засобів розвідки, таких мінних полів.

Технології, які нам постачають наші західні партнери, дійсно передові, але цього недостатньо, щоб отримати стійку перевагу. Наш ворог – це не тільки "ваньки" і "чмоні". Наш ворог багато років отримував бойовий досвід в різних країнах світу. Це робоча армія, яка весь час модернізувалася та поповнювала запаси.

Щоб нам отримати перевагу, як і казав Залужний, потрібен або науково-технічний прорив, або зрівняти кількість сил і засобів. Тому ми працюємо вдвічі більше, ніж працює наш ворог.

Я не можу сказати, що в нас немає шансів на перемогу чи немає можливості переламати хід війни і отримати ініціативу на полі бою.

Важливо не вестись на плітки, на провокації, а займатися тим, що має смисл.

Що ти можеш зробити для перемоги? Якщо можеш волонтерити – волонтер, якщо можеш створювати продукт і збільшувати ВВП – роби це. Якщо маєш руки-ноги і бажання воювати – воюй. Але просто сидіти і критикували владу – це не результативні дії.

"Ми стали забувати про згуртованість та власну приналежність до цієї війни"

Юрій Гаврилишин, "Мілан"

Старший лейтенант, 12 бригада спеціального призначення "Азов"

Початок повномасштабного вторгнення продемонстрував усім нам, що збереження нашої держави напряму залежить від нашої єдності. Під час явної загрози втрати країни усі розуміли індивідуальну відповідальність і те, що допомогти собі можемо лише ми самі.

Але з плином часу, зміною розташування ворожих військ, наявністю підтримки, ми стали забувати про згуртованість та власну приналежність до цієї війни.

Сьогодні фокус частіше переводять із загального на особисте, перекладають відповідальність за збереження держави на когось іншого, аби не на себе. Люди повертаються до звичного життя і забувають той факт, що країна живе у стані війни.

У цій боротьбі ми повинні пройти процес трансформації – і власної внутрішньої, і суспільної. Людям варто усвідомити, що вони є громадянами.

Життя змінилось і перетворилось на боротьбу за виживання. Щоб її не програти, у нас повинна бути єдина спільна ціль – збереження держави і знищення ворога.

Потрібно перестати перекладати відповідальність на інших – на військових, на владу, на сусідні країни. Виживання – це справа кожного.

Перестати давати хабарі або замовчувати їх. Завдяки цьому і стають корупціонерами.

Перестати зросійщуватися. Російський контент – це не лише про монетизацію, це і про захоплення вашої свідомості та формування світогляду.

Перестати бути байдужими. Не закривайте очі на порушення прав, приниження гідності, утиски свободи, насилля.

Перестати бути аполітичними. Політика керує нашим життям, тому треба бути обізнаними та зацікавленими. Важливо мати свою чітку свідому позицію.

Перестати забувати звірства, які чинили і продовжують чинити окупанти з нашими громадянами.

Перестати думати, що ви не можете нічого змінити у цій країні. Виходьте на мітинги, підтримуйте ініціативи, транслюйте думки, знаходьте однодумців і чиніть опір несправедливості.

Кожен з нас може вплинути на будь-яку ситуацію в країні та змінити її.

"Якщо багаті і успішні сподіваються відпетляти за рахунок бідняків і відчайдухів, усіх нас чекає велике розчарування"

"Рамзес" (позивний)

Начальник медичної служби одного з батальйонів 80-ї Окремої десантно-штурмової Галицької бригади

Пройшло майже два роки. За цей час багато що змінилось як на фронті, так і в тилу. Незмінним є лише те, що без солдата і його поступу нічого не буде.

На жаль, на війні ми втрачаємо воїнів. Не обовʼязково загиблими. Більше того, абсолютна меншість з втрат – це полеглі. Воїни отримують поранення, травми, хворіють, йдуть через сімейні обставини. І кожен, хто залишає бойовий пост, потребує іншого, який встане на його місце в бойові порядки.

Уже давно минув той час, коли від добровольців не було відбою. Усі, хто хотів, вже так чи інакше у силах оборони. І, на жаль, їх виявилось замало для подолання виклику, який постав перед нами.

Якби сьогодні ми мали нинішнє озброєння і воїнів зразка весни 2022-го – ця війна б ішла набагато бадьоріше. Але тоді не було усіх цих іграшок, а зараз уже немає тих людей. Тих, хто двома взводами чи зведеною ротою десантників/морпіхів/ТРОшників зупиняли цілі колони техніки.

Що далі? А далі – війна в довгу. І тут постає виклик єдності й гідності.

Тобто побороти корупцію і ухилянтство, витравити совок і пристосуванство, бути ефективними і професійними. Без цього усього, нам важко очікувати поступу вперед і успіху.

У війська мають прийти успішні і зрілі люди, які принесуть силу і досвід. Воїном стати легко, якщо ти вже чогось досяг в житті. Воїном стати неможливо, якщо до цього ти не зміг стати бодай кимось.

У ворога є багато дикого мʼяса з дупи всесвіту. Ми ж не можемо собі дозволити такої "розкоші".

Хрестові походи очолювали найбагатші і найвпливовіші люди тогочасної Європи. Провідні члени суспільств минулого були в авангарді армій протягом більшої частини історії людства.

Якщо багаті і успішні, здорові і кмітливі, ті, кому є що втрачати, в ХХІ столітті сподіваються відпетляти за рахунок бідняків і відчайдухів, то усіх нас чекає велике розчарування.

Київ повинен думати не про вибори, а про перемогу. Міста повинні виготовляти дрони і міни, а не займатися бруківкою та алеями. Нація повинна усвідомлювати, що від прірви і катастрофи її відділяє тонка смуга (шириною в 10-20 км) людей у пікселі.

"Відсутність мобілізаційного ресурсу може призвести до поразки в цій війні"

Євген Межевікін "Адам"

Командир зведеної тактичної групи "Адам", танкіст, Герой України, повний кавалер орденів Богдана Хмельницького

Велика кількість людей стала на захист батьківщини – хтось ще в 2014 році, хтось у лютому 2022 з початком повномасштабної агресії.

За цей час кожен з них пройшов складний шлях – важкі бої, втрати, загибель друзів, недосип, складні погодні умови, відсутність спілкування з рідними. Вони справді у постійному стресі.

Тому необхідний мінімум – це ротація підрозділів та військових частин. А максимум – звільнення з військової служби в запас із забезпеченням повним соціальним пакетом.

Коли зараз розмірковують, чи потрібна нова хвиля мобілізації, ми, військові, розуміємо ці страхи та невпевненість. Але відсутність довіри до влади не повинні стати головним важелем в ухваленні цього рішення.

Відсутність мобілізаційного ресурсу може призвести до поразки в цій війні та післявоєнних чисток з боку ворога всіх, хто відчуває себе українцем.

Якщо ми зможемо об’єднати наші зусилля та створити потужну рушійну силу, як це було на початку 2022 року, то перемога над ворогом буде протягом року.

А потім ми разом зі світовою спільнотою змусимо московитів відбудувати зруйновані міста і села, інфраструктуру та виплачувати компенсації за свої злочинні дії.

"Ми – щит, який розділяє цивілізований світ і варварів"

"Процент" (позивний)

Заступник командира 3-ї штурмової роти 1-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади.

Ця війна не за територію, не за чиїсь політичні амбіції та інтереси, а за саму можливість існування українського народу та держави Україна.

Від того, наскільки злагоджено і самовіддано будуть люди працювати задля перемоги, настільки швидко ми переможемо, бо в протилежному випадку знищать нас.

Війна зачепить кожного, тому що не можуть одні й ті самі воювати вічно, без зміни, бо інакше вони просто, рано чи пізно, закінчуються.

Служба в армії, це не покарання, а обов’язок кожного громадянина. Коли настане їхня черга йти до війська, вони мають бути до цього готовими, і морально, і фізично.

Нині ми – щит, який розділяє цивілізований світ і варварів, ми заплатили високу ціну за те, щоб жити так, як хочемо.

Не може бути поступок, коли ми говоримо про українську мову. Нехай наше покоління буде останнім, яке колись вживало мову окупантів і мирилося з цим.

Коли ми кажемо про закони, ми маємо розуміти, що закон має бути один для всіх, без винятків. Коли ми кажемо про владу, то ми маємо на увазі насамперед хороших організаторів, найманих працівників з високим ступенем довіри, а не людей "вищого сорту". Якщо вони не ефективні, їх мають прибирати, а не переміщувати з посади на посаду.

Мене як військового обурює, що у Верховній Раді сидять ті, хто ще вчора кричав, що росіяни нам брати, що ми один народ, і в цей час працювали в інтересах ворогів України.

Це абсурд, коли відверті колабораціоністи займають найвищі керівні посади і плюють в обличчя українському народу. Це треба виправляти. Не може бути поступок до людей, через яких зараз в країні війна, через яких знищується наша держава і гинуть наші люди.