“Били скло у вагонах. Діти та мами ридали”. Як через Харків евакуювали два мільйони людей

Вранці 24 лютого, коли українці від Харкова до Львова прокинулися від російських вибухів, багато з них кинулися на вокзали.

Так почалася евакуація, яка не припинялася наступні декілька місяців.

Тільки Харківський залізничний вокзал евакуював по 30 тисяч людей кожного дня, підрахувала місцева влада, а за рік через нього пройшли два мільйони тих, хто втікали з Харкова й області, а також з Краматорська та Лисичанська, сказали ВВС в "Укрзалізниці".

Залізничників у ті дні прозвали "залізними людьми", і це не перебільшення. Вони не припиняли працювати ні під час обстрілів, ні під час реву повітряної тривоги.

У Харкові, де в перший день війни зупинився громадський транспорт, було особливо важко. Багато залізничників не могли добратися на роботу, або кинулися евакуювати свої сім'ї.

На вокзалі працює приблизно 80-100 людей, але 24 лютого прийшло трохи більше десятка, каже інструкторка бригад швидкісних поїздів Яна Фісіна.

Вона була однією з небагатьох, хто пройшов евакуацію в Харкові з початку до кінця.

"Єдине, що залишилося - це моя робота"

Яна Фісіна все життя працює на залізниці - спочатку провідницею, а тепер інструкторкою. Там вона 17 років тому познайомилася зі своїм чоловіком, теж провідником.

24 лютого Яна прокинулася від вибухів, а Денис якраз був у рейсі. Жінка з 15-річною донькою, 5-річним сином та мамою тут же спустилася в погріб свого двоповерхового будинку.

Невдовзі, каже вона, їй подзвонив розгублений підлеглий - у Сергія тільки місяць тому народилася дитина, він із дружиною жив біля бронетанкового заводу, і чоловік питав у начальниці, як же бути.

О 10-ій ранку його сім'я вже була в Яни вдома.

Яна і Денис живуть в районі Холодної Гори, це західна частина міста - протилежний бік від Північної Салтівки, що найближча до російського Бєлгорода і найбільше постраждала від обстрілів.

А ще в районі Холодної гори розташований Харківський залізничний вокзал, і коли того ранку в місті зупинився транспорт, Яна змогла дістатись на роботу.

Разом із машиністом вона зустрічала бригади, які проїжджали повз Харків або відправлялися з нього.

Дістався роботи і Максим Черкай, начальник цеху обслуговування вокзалу. Того ранку він фактично став бездомним.

Його жінка була вночі на чергуванні, а він - вдома з дітьми 16 і 5 років.

"Поки йшов будити дітей, почув гучний вибух і на моїй кухні вилетіло скло", - згадує Максим той ранок у документальному фільмі "Залізні люди".

"Ми з дітьми швидко приїхали на вокзал. Я не міг усвідомити, що залишився без дому. Єдине, що в мене залишилося в Харкові - це робота", - казав чоловік.

У його цеху працює 70 людей, на роботу вийшло максимум п'ять.

Деякі працівники опинилися на вокзалі тільки тому, що були там вночі та через колапс транспорту не могли повернутися додому.

Тих, чия допомога в той день була не критичною, попросили не приходити.

"Одна диспетчерка мала вийти на зміну, але жила на Північній Салтівці, в самому пеклі, та сиділа в підвалі декілька днів, перш ніж ми з волонтерами вивезли її. Вона ще декілька днів працювала з нами", - каже Яна.

Вдень 24 лютого оголосили, що тепер усі рейси - евакуаційні та безплатні.

"Люди били скло в вагонах, діти ридали"

Борис Струмілов, старший стюард в Інтерсіті, спершу не злякався. Каже, чув вибухи, але до кінця не збагнув, що відбувається. "Це було наче Новий рік, наче десь вдалині салюти".

"Але коли я добрався на вокзал, у мене був рейс на 13-ту, то зрозумів, що це все на жарти. Люди бігли і паніка була страшна".

Це був тільки початок. "Першого дня божевільного напливу не було. Люди були в шоці, думали, що от-от все припиниться - ніхто не хотів вірити, що почалася війна, але пройшло 2-3 дні, нічого не змінювалося і вони почали масово прибувати на вокзал", - розповідає Яна, начальниця Бориса.

Ще дві ночі поспіль Яна їздила після роботи ночувати додому.

"А 26-го чи 27-го, коли я прийшла на роботу, вся привокзальна площа, вся стоянка і аж до МакДональдса, навіть на вулицях - повсюди у черзі стояли люди, щоб просто потрапити на вокзал".

Наступні два тижні Яна ночувала на роботі. Над головою літали російські літаки, обстріли не стихали - начальник подарував Яні бронежилет, і вона бігала в ньому на пероні.

З усієї України, розповідає жінка, на їхній вокзал почали прибувати пусті вагони. Залізничники у Харкові навіть витягли на колії стару електричку з дерев'яними сидіннями - побиту життям, але більш містку, ніж нові потяги.

Бо один поїзд - це лише 9 вагонів, максимум 600 місць, а за ним на перонах стояли тисячі людей.

"Ми розуміли, що людей доведеться трамбувати", - каже Яна. За її словами, в один поїзд вона садила 2500, іноді 3000 людей.

Вони сиділи на підлозі, в туалетах, на підстилках, на відрах, у тамбурах, а діти - на верхніх полицях для валіз. Провідники, яких було на весь поїзд тільки двоє, садили людей і в своїх купе.

"Вони готові були їхати будь-як і будь-куди, аби звідси. На перонах стояла паніка, люди били скло у вагонах. Діти та мами ридали", - розповідає Яна.

Чоловіки, за її словами, іноді були більш наляканими, ніж жінки. Спочатку вони були на перонах разом, у вагони по черзі пускали жінок, а потім - вже в тамбури - чоловіків.

"Бувало, стоїть жінка з дитиною, а у них по головах лізе здоровий мужик. Ясно, що страшно, але треба залишатися чоловіком".

Швидко стало зрозуміло, що ситуацію треба контролювати жорсткіше.

Марафон

Залізничники були сам на сам із натовпом. Тільки за декілька днів їм дали в поміч наряди поліції, тероборони і оперативників.

Побачивши, що ситуація виходить з-під контролю, Яна пішла до начальника вокзалу. Не змовляючись, в його кабінет збіглися всі керівники. Формально вони не підкоряються одне одному, але об'єднали зусилля і разом придумали, як приборкати натовп.

План був такий - тероборона бере вокзал у кільце і закриває всі входи та виходи. Пропускати лише жінок, дітей, літніх людей та людей з інвалідністю.

"Татів із дітьми пропускали. Решту чоловіків - тоді, коли я заходила в зал і там було місце", - каже Яна.

На вокзалі працювала поліція. Щонайменше двоє озброєних людей стояли на вході в кожен вагон.

Не всі потяги автоматичні - часто двері в вагони треба відкривати вручну.

"Це працювало так - приїхав поїзд, я біжу дивитися, чи на дверях стоять бійці. Якщо так, даю команду починати посадку. Посадили - біжу закривати двері. Дзвоню диспетчерці, вона включає світлофор і машиніст рушає", - каже Яна.

Щоб стримати натовп, військовим чи поліцейським не раз доводилося стріляти у повітря, каже вона, часом у хід йшли навіть шумові гранати.

Прибував потяг за потягом, мінялися колії, правоохоронці бігли з одного місця на інше, і так цей марафон тривав з 5 ранку до 2 ночі.

Потяги прибували раз на годину-півтори, каже Яна, їх було не менше 10-12 на день.

У комендантську годину поїзди не прибували, але на Харківському вокзалі намагалися працювати так, щоб у залі та на перонах вночі нікого не залишалося, а тому в останній поїзд садили всіх, хто не вмістився в інші, в тому числі чоловіків.

"Ми працювали як один організм - не важливо, хто ким працював до того, ми всі пробігали по всіх підземних переходах, по всьому вокзалу і ледве не за руку збирали людей - тих, хто вже втратив за день всяку надію".

Вокзал і його янгол-охоронець

Одного разу Яна мала евакуювати своїх дітей.

Весь цей час вони залишалися з її мамою, адже чоловік, повернувшись із рейсів, допомагав дружині на вокзалі. Вирішили, що дітей вивезе підлеглий Яни - той, хто з перших днів сидів у їхньому підвалі з дружиною та немовлям, але врешті й сам вирішив їхати з Харкова.

Ввечері він підвіз 15-річну Валерію та 5-річного Святослава до найближчої станції під Харковом, щоб там їх підібрав потяг. Яні не було навіть як їх провести.

Вона якраз мала відправити в дорогу поїзд, який би евакуював її дітей, але у той день на цій ділянці розбомбили залізничне полотно.

Потяги стояли повні, люди томилися у задушливих вагонах, але їх не могли пустити, поки ділянку не відремонтують - вони би просто не проїхали.

"Щонайменше дві години точно чекали. Страшно було, коли діти дзвонять і кажуть, що стоять, чути літаки, стрілянину, а надворі вже 8 вечора", - розповідає Яна.

Виїхавши з Харкова, поїзди багато де зупинялися - чергові зв'язувалися з вокзалом і повідомляли про кожне місце, де стояла людина.

"Так мої діти і виїхали в Лубни, - каже Яна. - І найближчий місяць ми не бачилися".

На вокзалі кожної хвилини могло статися щось погане, але Яна зізнається, що перші тижні не до кінця усвідомлювала, що відбувається.

"Бомбардування не припинялися, от взагалі. Пам'ятаю, 10 вечора, на платформі стоять вагони, і як почнеться - літаки, вибухи, люди втікають у перехід під вокзалом, а ті, хто вже у вагоні - падали і прикривали голови. Якби щось сталося, це би їх не врятувало".

Яна каже, що їхній вокзал, мабуть, має свого янгола-охоронця.

"Ми молилися, щоб кожен поїзд просто поїхав, щоб по ньому не прилетіло. Якби не дай Бог, цих людей так і похоронили, прямо у поїзді".

"Допоможіть, допоможіть, допоможіть!"

У ті дні Яна прикипіла до волонтерів на вокзалі.

Вночі вони розбирали гуманітарку з потягів, які поверталися зі Львова до Харкова, а вдень завозили їжу, воду і вивозили з гарячих районів людей лежачих, стареньких, на візках.

Два автобуси з дітьми вивезли вони з дитбудинку селища Золочів з-під Харкова, розповідає Яна.

"Дзвонили мені після кожного кілометра - так, їдемо, обстріл - звернули. Заради них ми затримали потяг на 40 хвилин, спеціально для цих дітей тримали вагон".

Коли пасажирів поменшало, з волонтерами їздила і Яна. Вперше вона вибралася з вокзалу через 12 днів - хотіла подивитися, чи вцілів її будинок.

"Ми приїхали затемна, а коли мене вранці забирали на перехресті за 500 метрів від дому, я вперше на свої очі побачила, що ось стоїть розвалений супермаркет, навпроти через дорогу - розвалений ринок, по діагоналі - кут житлового будинку, якого просто немає. Усе було розбомблено, а я стояла там сама і в мене почали литися сльози".

У центрі, згадує Яна, була розвалена будівля під брилою льоду, магазини стояли закриті, спалені, без скла. А в чорних обвуглених висотках Північної Салтівки, куди вона їздила з волонтерами, було видно наскрізні дірки від снарядів.

На вокзалі жінка бачила багато драм, їй самій доводилося розлучати сім'ї, відривати дітей від батьків, але найбільше, каже, їй запам'ятався один чоловік.

Він чекав на потяг на лавці. Посічений, в синцях, з перемотаною рукою і на милицях чоловік тримав маленьку дитину, якій не було року, а навколо стояли колеги Яни, "з очима на мокрому місці".

Родина чоловіка довго не їхала з Харкова, розповідає вона. У нього була жінка, мати, дитина та лежачий старенький родич, через якого і вагалися.

Але ось вони наважилися і домовилися з волонтерами, що ті допоможуть з дідом.

"Але коли сідали в машину, в ту хвилину почалося бомбардування і прилетіло біля їхнього під'їзду. Мати і дід загинули на місці, а дружина в комі. Дитина дивом не постраждала".

Він мав завезти дитину родичам і повернутися до жінки. "І так чекав на поїзд, тримав дитя, а погляд був у нікуди, згаслий, страшно було дивитися".

Але і в такі моменти Яна не могла дозволити собі розклеїтися.

Зізнається, що це трапилося з нею раз, через тиждень евакуації. Вокзал був такий повний, що вийти з кабінету на перон було неможливо - поліція і тероборона робили коридор для Яни.

"І ось я іду, з рацією, а мами, тата, кожен хапає за одяг, за руки, і в сльозах просить: "Допоможіть, допоможіть, допоможіть!" А я розумію, що не можу допомогти всім".

Тоді Яна вийшла через коридор, зайшла в якийсь куточок і заплакала.

Пасажири бувають різні

Усередині вагонів теж було нелегко.

Стюард Борис Струмілов розповідає, що в морозні дні в поїздах, набитих людьми, збиралося стільки конденсату, що шестірні в дверях замерзали.

"Треба було вручну відкривати, щоб пустити трохи повітря. Бувало, люди і свідомість втрачали".

Одного разу, за 15 хвилин їзди до Києва, у пасажирки критично впав тиск і зник пульс. Лікарка, яку знайшли у вагонах, сказала, що жінка не виживе.

Та попри все, як розповідає у фільмі "Залізні люди" колега Бориса, лікарка реанімувала жінку, а люди передавали їй каву і шоколад, щоб підвищити вміст глюкози в крові.

Пасажирку таки вдалося врятувати.

Так само безкорисно люди допомагали одне одному їжею, водою, а місцеві жителі та працівники проміжних станцій через вікна передавали пакети з харчами. Деякі пасажири вскочили у поїзд без нічого, щойно з підвалів.

У поїзді люди проявляли себе по-різному, розповідає Борис.

Були ті, хто розумів складність ситуації - бачили переповнений вагон і без істерик залишали на пероні валізи, які не вміщалися, і навіть тварин.

"За 5 хвилин до відправлення жінка залишила на пероні собаку. Ох, бачили б ви його очі. Така хороша собака, але велика, як телятко! Ну не можу я її взяти, казав я жінці, але вона не конфліктувала і погодилася. Думаю, з кимось домовилася, щоб собаку забрали".

На проміжних станціях було найважче - потяг був повний, але всі хотіли потрапити в нього.

"Станція Лубни, заходить жінка з 15-річним сином-аутистом. Вони чи з Маріуполя, чи з Куп'янська, і жінка каже - я заплачу, тільки посадіть нас. Але які гроші? І куди ж я їх посаджу? Вмістив якось у вагон-буфет", - розповідає Борис.

Хлопчик був наляканий, нервувався, розмахував руками. Страшно було спостерігати, згадує стюард, але він на залізниці уже 15 років і знає, як поводитися з такими пасажирами.

"Натомість деякі люди почали обурюватися. Жінка мовчала і мені так шкода її стало. Я підійшов до тих людей і кажу - знаєте що, можете пересісти на інший поїзд, якщо вас туди пустять. Що ви як звірі, а не люди!"

Інший прикрий випадок стався, коли потяг прибув у Львів. Далі - Перемишль, Польща, а значить прикордонний контроль.

Це було 25 лютого, і жінки на пероні почали атакувати Бориса: "А чому не пускаєте чоловіків?"

Вже тоді діяла заборона на виїзд українських чоловіків за кордон.

"Це питання не до мене", - сказав стюард після того, як на пероні з'явився іноземець. Не впустити його, на відміну від громадян України, не було підстав.

У нього були при собі всі документи, але жінки, які проводжали на пероні рідних, кинулися сваритися, на вулиці стояв ґвалт.

"Одна жінка сказала, що журналістка і напише скаргу, відео почала записувати. А потім проклинала - щоб ви не доїхали і таке інше. Було так неприємно, я її обличчя пам'ятаю досі".

Опора та порятунок

Борис Струмілов провів у дорозі багато днів. Коли вертався в Харків, часто була вже комендантська година, додому не поїдеш, і він або чергував біля людей, або спав у привокзальному готелі, де через обстріли засинав тільки зі снодійним.

Евакуація тривала до червня. Але у квітні натовпів уже не було, і на роботу вийшло більше працівників.

Борис і Яна зізнаються, що сьогодні дивляться на вокзал і не вірять, що рік тому на його порожніх перонах вміщалися тисячі людей.

"Мені завжди подобався наш вокзал - красивий, з високою стелею. Зараз він став ріднішим і, мабуть, вистражданішим", - каже Яна Фісіна.

Разом із чоловіком вона не раз міркувала, а що, якби вони працювали не там? Якби не жили в Харкові, або жили на Північній Салтівці?

"Думаю, вокзал став для нас точкою опори, - каже Яна, - і якоюсь мірою - порятунком. Ми були там, де були потрібні".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!