Atlantic: Час більше не на боці Росії - Україна змінює правила гри на фронті

Росія була впевнена, що час працює на неї. Але нова стратегія Києва приносить несподівані результати, пише у своїй колонці для Atlantic журналіст Роберт Форсайт Ворт.

Він зазначає, що Україна воює в умовах, де кожен солдат на вагу золота. Та попри все, фронт тримається — і навіть більше: українська армія навчається, пристосовується. А час, який раніше грав на користь Москви, тепер може працювати на Україну.

У статті Ворт описує спостереження за діями українських підрозділів і роботу безпілотників ЗСУ, що завдають супротивнику втрат.

Він вказує, що Росія, маючи значну чисельну перевагу, не змогла прорвати український оборонний пояс — ланцюг стратегічних міст і логістичних вузлів на північному сході. Щоб здобути цю територію, їй знадобилися б роки запеклих боїв.

Тим часом українські атаки по російських нафтопроводах і базах у тилу створюють серйозні проблеми з постачанням, йдеться у публікації.

Журналіст Atlantic додає, що Путін фактично визнав провал російських планів, коли в серпні вимагав, щоб Україна добровільно віддала північний схід, але "цього ніхто не сприйняв серйозно".

Технології замість маси

За словами українських офіцерів, з якими спілкувався журналіст, ключ до утримання рубежів - пошук ефективних способів компенсувати дефіцит людських ресурсів.

І тут вирішальну роль відіграють дрони — вони дають змогу бити супротивника, не наражаючи солдатів на зайвий ризик.

Серед інших інструментів: точніші маневри, обережніше застосовання артилерії, ретельніше планування ротації.

"Наше головне завдання — уникати прямого зіткнення, щоб українські солдати не гинули без потреби", — пояснює один з командирів в бесіді з Робертом Вортом.

"Росіяни часто надсилають людей, знаючи, що їх уб'ють, — каже командир із позивним YG. — Вони для них — приманка. Якщо простий солдат поранений, його не заберуть. Така в них ієрархія навіть у смерті".

Журналіст Atlantic пише, що ще дев'ять місяців тому Україна здавалась вразливою: постачання зброї затримувалися, а росіяни йшли в наступ "м'ясними хвилями".

Тепер, на думку автора статті, ситуація змінилася — країна пристосовується до тривалої війни, швидко вчиться та зменшує власні втрати, завдаючи ударів по cупротивнику.

Колишній командувач армії США в Європі Бен Годжес сказав Atlantic, що "Росія не зможе перемогти, якщо Захід не здасться".

Армія нового типу

Як пише Ворт, командні пункти українців розміщуються у приватних будинках, непомітних з повітря. Їх легко евакуювати, якщо супротивник засікає координати. Пересуваються військові переважно цивільними авто, щоб не стати ціллю. Навіть далеко від фронту солдати часто вдягаються по-цивільному, бо ризик дрона чи шпигуна є завжди.

Швидко розвиваються й наземні дрони — роботи на колесах чи гусеницях, які доставляють боєприпаси й евакуюють поранених.

Під Харковом автор статтіпобачив базу, схожу радше на офіс IT-стартапу: хлопці у футболках, кава, монітори.

Один з операторів — худорлявий юнак, який виглядав як геймер. Його дрон робив у повітрі петлі, потім стрімко падав на ціль. За рік, каже його напарник, він знищив близько двохсот противників.

Ціна витривалості

Війна змінила людей. У прифронтових містах ненависть до росіян стала майже природною, ділиться своїми спостереженнями автор статті.

"Ми ненавидимо їх навіть не за руйнування, — каже лікар Андрій Базарний, який очолює польовий шпиталь під Харковом. — Ми ненавидимо їх за те, що через них втратили здатність співчувати".

Для більшості українців поразка — це не просто втрата території. Це — смерть або полон.

Як зазначає Ворт, час, який раніше грав на користь Москви, тепер може працювати на Україну. Однак ключовим залишається питання людського ресурсу.

Один з українських офіцерів розповів, що з 30 нещодавно мобілізованих лише восьмеро дійшли до навчального центру.

Та водночас, каже він, є інша сторона цієї історії: ті, хто приходить добровільно, особливо хлопці до 25 років — ще до призовного віку, — виявляють дивовижну стійкість. Вони не просто йдуть служити — вони розуміють, за що воюють.

Журналіст спитав у командира з позивним YG, скільки ще Україна зможе витримати. Він знизав плечима: "Ми воюємо з росіянами вже триста років. Потерпимо ще трохи".