Як Німеччина запускає військові супутники альтернативи Starlink і чи це відповідь Росії та Китаю

Оборонна корпорація Rheinmetall разом із виробником супутників OHB домовилися про розробку супутникової мережі для міністерства оборони Німеччини. Офіційно про проєкт поки що не оголошували, однак одразу кілька видань повідомили про домовленість, посилаючись на поінформовані джерела.

BBC пояснює, як нова супутникова система може зміцнити військово-космічну інфраструктуру Німеччини і чому її поява розглядається як відповідь на активність Росії та Китаю в космосі.

У західних медіа майбутню мережу для німецького Міноборони нерідко називають потенційним конкурентом Starlink — найбільшої американської системи супутникового зв'язку, яку використовують і цивільні, і військові структури. Втім, у Берліні наголошують: головна мета проєкту — не змагання з американською мережею.

Поява німецької супутникової ініціативи пов'язана насамперед зі зростаючою військовою активністю Росії та Китаю на орбіті. За словами німецьких військових, супутники цих країн дедалі частіше поводяться агресивно щодо космічних апаратів Німеччини.

На цьому тлі восени Берлін ухвалив рішення виділити 35 мільярдів євро на розвиток національної військової космічної програми. Як пише Financial Times, спільне підприємство Rheinmetall і OHB може претендувати на частину цих коштів.

Втім, конкуренція за фінансування буде жорсткою. Потенційним суперником альянсу Rheinmetall–OHB у тендері може стати інше спільне космічне підприємство, створене у жовтні 2025 року провідними європейськими оборонними гігантами — Airbus, Leonardo та Thales.

Про намір інвестувати 35 мільярдів євро у військові космічні технології у вересні офіційно оголосив міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус. Виступаючи на космічному конгресі Федерації німецької промисловості (Bundesverband der Deutschen Industrie), він назвав дії Росії та Китаю головним викликом для Німеччини в космічному просторі.

"В останні роки Росія та Китай стрімко наростили свої можливості ведення війни в космосі: вони здатні створювати перешкоди, засліплювати, маніпулювати або застосовувати кінетичну зброю для знищення супутників", - заявив міністр.

За його словами, системи Бундесверу вже зазнавали атак із метою створення перешкод.

"Ці атаки спрямовані не лише проти армії, а й проти економіки та суспільства загалом", — додав Пісторіус.

В інтерв'ю BBC, опублікованому в жовтні, очільник Космічного командування Великої Британії Пол Тедман також розповів про активність російських і китайських військових у космосі. За його словами, російські апарати доволі часто створюють перешкоди для британських супутників.

"На їхньому борту встановлене обладнання, здатне виявляти наші супутники, і вони намагаються збирати з них інформацію", — зазначив Тедман.

Протисупутникові системи

У виступі міністра оборони Німеччини та в інтерв'ю британського військового посадовця йдеться про так звані супутники-інспектори.

Це апарати, здатні самостійно зближуватися з іншими супутниками та маневрувати поруч із ними. Інспектори - не обов'язково є військовими: їх використовують для дослідження інших апаратів, зокрема тих, що вийшли з ладу, а також для виведення з орбіти відпрацьованих супутників.

Водночас такі апарати потенційно можуть застосовуватись і для знищення супутників інших держав, через що їх зараховують до систем подвійного призначення.

Вважається, що на початку 2010-х років Росія почала активно розвивати програму військових супутників-інспекторів. У західній пресі, зокрема в спеціалізованих космічних виданнях, цю програму часто називають "Нівелір", хоча в офіційних російських публікаціях і заявах назва з таким формулюванням ніколи не згадувалася.

Традиційно радянські та російські військові супутники отримують назву "Космос" із додаванням порядкового номера. Це стосується й супутників-інспекторів, існування яких Росія не приховує.

Такі супутники запускають у космос за різними сценаріями. Інколи разом із групою офіційно оголошених апаратів на орбіту непомітно виводять і ті, про які публічно не повідомляють.

В інших випадках від уже запущеного супутника несподівано відокремлюється ще один. Так, у 2017 році від супутника "Космос-2519", виведеного на орбіту, відділився інший апарат, а згодом — ще один.

Такі супутники зазвичай активно маневрують, зближуються та віддаляються від розгінних блоків, що виводять їх на орбіту. Саме це й дозволяє ідентифікувати їх як супутники-інспектори. Маневри деяких з них відбувалися на орбітах американських військових супутників.

Китай також розробив кілька супутників, технічні характеристики яких свідчать про їхню інспекторську функцію, і частина з них уже розміщена в космосі.

Керівник британського Космічного командування Пол Тедман зазначив, що "китайці мають значно досконаліші можливості, але росіяни охочіше використовують свої військові системи в космосі".

Супутники-інспектори створюють не лише в Росії та Китаї, а й у США. Зокрема, американська військова програма геосинхронної космічної ситуаційної обізнаності (GSSAP) оперує десятком таких апаратів, які спостерігають за іншими космічними супутниками.

Американські супутники вивчають китайські апарати, однак маневри зближення відпрацьовують на дружніх супутниках. Так, у вересні 2025 року Британія та США провели першу спільну військову операцію в космосі, зблизивши два супутники на геостаціонарній орбіті (ГСО).

Низькоорбітальна мережа

Супутники-інспектори часто працюють на високих орбітах. Наприклад, на геостаціонарній орбіті, яка лежить точно над екватором на висоті 35 786 км.

На ній, зокрема, розташовані супутники зв'язку, у тому числі й військові.

Вони рухаються такою швидкістю відносно Землі, щоб залишатися над певною точкою на її поверхні. Це дозволяє з високої орбіти покривати велику площу, а фіксоване положення забезпечує надійну передачу даних.

З одного боку, такі супутники уразливі, вони ніби "висять" над Землею, і їхнє місце розташування добре відоме. З іншого — висота орбіти сама по собі створює природний бар'єр: щоб потрапити туди, потрібен великий апарат і потужна ракета-носій.

Попри це, супутники-інспектори працюють і на цій орбіті. Вони також потенційно небезпечні для супутників на нижчих орбітах, але найбільшу загрозу становлять для великих одиночних апаратів.

Якщо замість великих супутників зв'язку чи розвідки розгорнути мережу невеликих, але численних апаратів на низькій орбіті, їх буде значно складніше перехопити. Хоч ці супутники й менш потужні, ніж великі системи зв'язку, завдяки великій кількості, сітковій архітектурі та близькості до Землі вони здатні забезпечувати надійний зв'язок.

Крім зв'язку, ці апарати здатні здійснювати дистанційне зондування Землі, іншими словами - розвідку.

Супутники-інспектори неефективні проти таких мереж: цілей надто багато, а апарати розташовані на кількох різних орбітах. Щоб змінити орбіту, інспектору доводиться витрачати багато палива — фактично він може рухатися лише по одній орбіті, змінюючи хіба що висоту.

Щоб ефективно протистояти таким мережам, довелося б запускати відразу велику кількість інспекторів, що дуже дорого.

Надто великі мережі

Нині низька навколоземна орбіта (приблизно від 200 до 2000 км) переживає справжній бум. На ній розвиваються одразу кілька великих і менших проєктів цивільного, військового та подвійного призначення.

За даними газети Handelsblatt, проєкт Rheinmetall і OHB отримав назву SATCOMBw Stufe 4, і до 2029 року мережа налічуватиме щонайменше 100 супутників зв'язку.

Для порівняння, сузір'я Starlink компанії SpaceX станом на 22 січня 2026 року складається з 9500 діючих супутників.

При цьому окремо SpaceX розвиває військовий проєкт StarShield, архітектура якого схожа на Starlink. Але супутники StarShield забезпечуватимуть не лише зв'язок, а й дистанційне зондування Землі та інші завдання в інтересах військових.

Своє власне супутникове сузір'я планує вивести в космос компанія Amazon, яка готується розмістити там мінімум 3236 апаратів.

Китай створює два великі проєкти супутникових мереж зв'язку — "Гован" та "Цяньфань", і в космос планується вивести тисячі супутників.

Росія також розробляє власну супутникову мережу. Займається цим аерокосмічна компанія "Бюро 1440". Вона заявляла, що планує створити власну групу супутників зв'язку, і перші 16 апаратів планувала запустити у 2025 році.

Проте цього не сталося: запуск перенесли на 2026 рік, і причини не повідомляються. За даними російської газети "Коммерсант", апарати, ймовірно, не встигли побудувати.

Російська авіаційна та космічна промисловість наразі під санкціями і стикається з проблемами в постачанні електроніки, особливо тієї, що відповідає космічним стандартам.

Крім того, для численних запусків великих супутникових мереж потрібні економніші пускові технології, на кшталт SpaceX — з багаторазовими ракетними модулями та можливістю регулярних запусків.

Ракети, лазери та хмара шрапнелі

Окрім супутників-інспекторів, існує ціла низка інших технологій боротьби з космічними апаратами, розробка яких триває ще з середини минулого століття.

Зокрема, чотири країни - США, Китай, Росія та Індія - здатні збивати супутники на низьких орбітах за допомогою наземних ракет. Усі вони вже проводили випробувальні пуски з реальним знищенням космічних апаратів.

У 2018 році в інтернеті з'явилися повідомлення про спроби відродження в Росії радянського проєкту авіаційної протисупутникової ракети, яку планували запускати з великої висоти з винищувача МіГ‑31. Втім, відтоді у відкритих джерелах не з'являлося інформації про подальший розвиток цієї програми.

Того ж року російські ЗМІ писали й про інший проєкт — літак радіоелектронної боротьби, який мав би в польоті глушити супутникові сигнали, порушуючи навігацію та радіозв'язок. Про цю розробку також нічого не повідомлялося в останні роки.

Боротися з супутниками можна і за допомогою наземних лазерів. Вони не здатні знищувати апарати на висоті кількох сотень кілометрів, але можуть тимчасово "засліплювати" їхні датчики, зокрема оптичні.

Російський лазерний комплекс "Пересвет", про який останніми роками багато говорили, може належати саме до таких систем.

Крім того, на Заході припускають, що Росія може працювати над створенням технології боротьби зі супутниками за допомогою сотень тисяч дрібних гранул. Вважається, якщо вивести їх на орбіту із надзвичайно високою швидкістю, то кожна така частинка, зіткнувшись із супутником, здатна його знищити.

Однак проти супутникових мереж із тисяч апаратів ці системи малоефективні: для боротьби з ними знадобилася б непропорційно велика кількість перехоплювачів, тоді як розгалужена сіткова структура таких мереж стійка до засобів радіоелектронної боротьби.

Використання гранул вимагало б надто великої їх кількості: імовірність влучання крихітної частинки в невеликий супутник мінімальна, а розміщення апаратів на різних орбітах означало б потребу в численних запусках ракет.

Крім того, навіть у разі створення на орбіті хмари уламків вона становила б загрозу і для супутників тієї країни, яка її запустила.

Саме тому, попри численні проєкти протисупутникових систем, концепція великих низькоорбітальних супутникових мереж нині виглядає найефективнішим рішенням — як для цивільних, так і для військових потреб.