Як з армії Росії тікають дезертири, і хто їх переховує та ловить

У 2024 році до судів Росії надійшла рекордна кількість справ про дезертирство і самовільне залишення військовими місць служби. Ховатися тим, хто втік з армії, часто доводиться в підвалах або квартирах родичів - і члени їхніх сімей теж отримують вироки.

ВВС знайшла випадки, коли родичі мобілізованих вступали в бійки з поліцією, намагаючись відбити своїх близьких, або, навпаки, ледь не вбили втікача, якого самі ж прихистили.

Пенсіонерка з бурятського села Шаралдай готувала корм поросятам і збиралася вкладати онучок, коли у двері хати постукала поліція. Мобілізований зять жінки переховувався в цей момент у льоху, де сім'я зберігала соління. "Вилазь, а то стрілятиму", - попередив його начальник місцевого карного розшуку. Поліцейський того вечора потрапив до лікарні - теща мобілізованого ошпарила йому очі окропом.

На вулиці ставропольської станиці Урухської зустрілися два колишні однокласники. Один з них, місцевий дільничний, вирішив зловити іншого - мобілізованого, який не повернувся до війська з відпустки. Вітчим солдата вихопив наручники в поліцейського і зі словами "Арештуй краще мене" застебнув браслет на своїй руці.

У сибірському селі Урлук недалеко від кордону з Монголією місцевий житель намагався відвести поліцейських від будинку, де переховувався мобілізований. На заваді стала зима - силовики "через відсутність слідів на снігу" зрозуміли, що їх обдурили, повернулися до вихідної точки і затримали односельця.

У Пензенській області жінка прихистила на ніч мобілізованого племінника, який повернувся з фронту і якого розшукувала військова комендатура. Унаслідок п'яної сварки чоловік жінки, який не вміє читати й писати, проломив утікачу череп дерев'яною битою, а тітка на ранок здала його військовим.

Розповідаємо про таємне життя російських мобілізованих - у сільських підвалах, міських квартирах і навіть у лісі.

"Арештуй краще мене"

Уранці 23 березня 2023 року до будинку культури в станиці Урухська на Ставропіллі під'їхав на мотоциклі 26-річний Дмитро Селигіненко. Приїхав туди він зі своєю дівчиною - їй треба було оплатити комунальні послуги (у сусідньому будинку розташовувався центр з надання державних і муніципальних послуг), і Селигіненко погодився її підвезти.

Поки юнак із дівчиною їхали селом на мотоциклі, їх помітив його колишній однокласник Андрій Совєршеннов. Він після школи пішов працювати до МВС і став дільничним. Селигіненка ж мобілізували молодшим сержантом, який не повернувся з відпустки до частини. За кілька тижнів до їхньої зустрічі одному з колишніх однокласників надійшла постанова про розшук іншого за статтею 337 КК РФ ("Самовільне залишення частини").

Совєршеннов у поліцейській формі (як багато разів потім повторювали в суді на доказ того, що він виконував свої обов'язки) покликав ще двох працівників військової поліції та поїхав до клубу затримувати Селигіненка.

Там він застав Селигіненка і схопив його за куртку, але юнак встиг швидко зателефонувати мамі. Мати з вітчимом, Олександром Грачовим, водієм "Ставропольводоканалу", миттєво примчали на "Москвичі".

У станиці Урухській приблизно 2500 жителів. Усі вони не чужі одне одному люди. Батьки Селигіненка пізніше в суді наполягали, що ще в школі між їхнім сином і майбутнім поліцейським стався конфлікт, який спричинив особисту неприязнь, і що саме цією неприязню пояснювалася неправомірна, на їхній погляд, спроба затримання.

"Дільничний - його однокласник, у школі були погані стосунки", - розповідала в коментарях у міській групі "ВКонтакте" родичка Селигіненка. Самого Олександра Грачова дільничний теж знав ще зі школи. Один з військових поліцейських свідчив, що "з їхньої розмови було ясно, що вони були знайомі". Пізніше Грачова засудять за статтею про застосування насильства щодо представника влади - цим представником і став дільничний Совєршеннов.

Як випливає з вироку, Грачов підбіг до Совєршеннова і почав силоміць відтягувати його від пасинка. Потім чоловік вихопив у дільничного з рук кайданки і зі словами "заарештуй краще мене" застібнув їх однією стороною на зап'ясті своєї руки.

Пізніше, коли подію обговорювали в міських групах у "ВКонтакте", родички Селигіненка наполягали, що юнак взагалі не робив нічого протизаконного, не повертаючись у частину.

У коментарях жінки розповідали, що Дмитру Селигіненку вручили повістку на війну в Україні за два дні після оголошення Путіним часткової мобілізації. Загалом разом із ним тоді мобілізували дев'яносто людей, усіх їх доправили до військової частини в Будьонівську.

"Військком вирішив, що для нього законів не існує. Ні призовної, ні медичного огляду не було!" - скаржилася родичка в міському пабліку у "ВКонтакте" на сорок тисяч людей.

Цей випадок не унікальний. В базі даних судових рішень РФ можна знайти десятки справ зі скаргами людей на те, що їх мобілізували без медичного огляду або ж неправильно визначили їм категорію придатності.

Просто на призовному пункті, за словами родички, у Селигіненка знайшли коронавірус. Від госпіталізації він відмовився і вже за два тижні у складі підрозділу вирушив воювати в Україну. У січні 2023-го, за словами родички, він обморозив грудну клітину і живіт, після чого Селигіненку дали відпустку на десять діб. За кілька днів після приїзду додому його прооперували. У частину він уже не повернувся.

Як випливає з коментарів у "ВКонтакте", сім'я розраховувала, що мобілізованого юнака після ковіду, обмороження та операції мали направити до військового шпиталю і на військово-лікарську комісію для зміни категорії придатності, а не гнати назад на фронт. З-поміж іншого, сім'я зверталася по допомогу до "Комітету солдатських матерів".

Під час бійки біля будинку культури і Грачов, і мати Селигіненка кричали дільничному, що в нього немає підстав затримувати їхнього сина, і вимагали надати документи про розшук.

Під тиском батьків дільничний Совєршеннов відстебнув наручник з Олександра Грачова і дійсно поліз за постановою про розшук. Однак документ батьків не переконав - вони наполягали: якщо дільничний не військовий, то й не має права затримувати їхнього сина, і продовжили відштовхувати його. (Пізніше суд стверджував, що таке право дільничний мав).

Тоді Совєршеннов вирішив заарештувати вже Грачова, заламав йому руку за спину і спробував знову вдягнути щойно зняті наручники, але зробити це не вдалося. Дільничний застосував прийом "підсікання", йдеться у вироку, після чого обидва чоловіки впали на землю. Далі, за версією дільничного та інших поліцейських, Грачов виявився сильнішим, вивільнився від захоплення, навалився на Совєршеннова зверху і почав його бити.

За версією матері Селигіненка, поліцейський навпаки навалився на її чоловіка і почав його душити, поки вона, своєю чергою, намагалася поліцейського від чоловіка відтягнути. Раніше вона встигла зателефонувати своїй матері, бабусі мобілізованого, яка теж примчала до Урухського будинку культури.

"Потерпілий [дільничний] бігав, усіх заарештовував, кричав, що він уповноважений", - скаржилася пізніше у суді літня жінка.

Сам Дмитро Селигіненко тим часом стрибнув за кермо батьківського "Москвича" і помчав у невідомому напрямку.

Самостійно затримати Олександра Грачова Совєршеннову не вдалося, він викликав підкріплення. "Обидва задихалися, ніби марафон бігли, були схвильовані", - згадував у суді один з поліцейських, які приїхали. Двоє представників військової поліції, судячи з усього, у бійку не втручалися, а стояли осторонь.

Бабуся Селигіненка викликала "швидку" для Грачова, поліцейські - для Совєршеннова, після чого дві машини, що прибули, відвезли обох до місцевої лікарні. Дільничний провів там чотири дні, а Грачов десять днів лікувався вдома, амбулаторно, випливає з вироку.

Уся подія тривала менш ніж двадцять хвилин - дівчина, яка закінчила сплачувати комуналку і вийшла з будівлі, застала вже наслідки.

Мати і вітчим Селигіненка пізніше написали заяву до поліції про те, що Совєршеннов нібито вимагав у їхнього сина 150 тисяч рублів, обіцяючи допомогти з військово-лікарською комісією, а коли він відмовився, вирішив з помсти його затримати.

Слідчий комітет провів перевірку і відмовив у порушенні кримінальної справи про вимагання "у зв'язку з відсутністю фактів злочинів". Андрій Совєршеннов продовжує працювати дільничним. Від коментарів ВВС він відмовився.

Майже за рік, у березні 2024, Олександра Грачова засудили за ч. 1 ст. 318 КК РФ і наклали штраф у 150 тисяч рублів. Цей вирок залишився і в апеляції.

У вироку Грачову окремо згадували, що його пасинка Дмитра Селигіненка за цей час так і не знайшли: "До цього часу на службу до військової частини він не прибув і до виконання військової служби не приступив, будь-яких поважних причин не надали".

Чи затримали Селигіненка відтоді, і його родичі, і Совєршеннов відповідати відмовилися.

"Віталю, вилазь, а то стрілятиму"

Навесні 2024 року в Бурятії засудили до колонії одразу двох членів однієї родини з села Шаралдай - мобілізованого Віталія Петрова та його тещу Лідію Царегородцеву. Петрова судили за самовільне залишення військової частини, Царегородцеву - за завдання травми поліцейському під час затримання зятя.

У грудні 2023 року четверо поліцейських двічі приїздили в будинок, де переховувався мобілізований. Першого разу Петрова вони не знайшли - теща його не видала. Але за годину до них "надійшла додаткова оперативна інформація" про те, що в будинку є "ящик у підвальному приміщенні, спеціально замаскований під чорнозем".

Бабуся з онуками збиралися лягати спати. Потім вони розповідали в суді, як поліцейські стукали у вікна і двері, погрожували "Відчиняй, інакше ми вікна виб'ємо!", зламали засуви в сінях. А увірвавшись у будинок, пересували меблі, відчиняли шафи, зламували підлоги сокирою. Царегородцева стверджувала, що документів на обшук і своїх посвідчень вони не надали.

Дівчата почали кричати, злякавшись, у них почалася істерика. Старша з них після від'їзду поліції зняла сліди нічного обшуку на відео. Зйомка не допомогла - суддя подивився відео, але вирішив, що "достовірно встановити факт того, що на цьому записі відображені події саме того дня, неможливо". Суд повірив силовикам, що вони показали посвідчення, а обшук узагалі не проводили і речі "не пересували".

Під полицею в погребі, де були соління, силовики знайшли дерев'яний короб, засипаний чорноземом і закритий чорною ганчіркою. Відсунувши короб, вони знайшли Петрова, який там ховався.

Майже роком раніше, у січні, Петрова відпустили з фронту додому у зв'язку зі смертю мачухи. Він повернувся у військову частину із запізненням на день, посварився з комбатом і поїхав додому. У червні його знайшли, доправили назад у частину, а звідти - у військовий шпиталь.

Згідно з протоколом слідства у справі Петрова, військового "турбували головні болі". Теща стверджувала: щодо зятя "чинили насильство й здирництво у військовій частині", а сам він на момент затримання був "непридатний до служби".

Зі шпиталю він теж утік - як вказано у тому ж протоколі, "злякався, що його повернуть у зону спеціальної військової операції" і "вирішив переховуватися". У суді він говорив, що підписав цей протокол, не читаючи і під тиском.

Знайоме зі справою Петрова джерело ВВС (його ім'я ВВС не розкриває з міркувань безпеки) каже, що коли по нього перший раз приїхали силовики, щоб повернути до частини, сусід мобілізованого врізався в автівку військового - і за це в Петрова почали вимагати гроші "на ремонт". Він спробував скаржитися на вимагання, але "зрозумів, що все це безглуздо, від усього відмовився, не довів це до логічного кінця", уточнив співрозмовник ВВС.

Засновник створеного у відповідь на мобілізацію російського антивоєнного проєкту "Ідіть лісом" (проєкт пропонує допомогу росіянам, які прагнуть уникнути мобілізації на війну з Україною) Григорій Свердлін розповідав у травні 2024 року ВВС: "В армії бардак. Ми бачимо численне збільшення дезертирів з російської армії". За словами Свердліна, у країні з різних причин лишаються приблизно 20-30% втікачів.

Як переконалася ВВС на прикладах із судової практики, мобілізовані, які самостійно втекли вглиб Росії, йдуть просто в ліс. "Жив і працював у лісі, збирав кедрові горіхи", йшлося в протоколі допиту Петрова. "Пішов по ягоди, по гриби, сім'ю утримувати", - пояснює знайомий Петрова. У родині до і під час війни були несплачені борги за кредитами і за ЖКГ, випливає з рішень суду. Ночувати Петров іноді приходив додому.

"Віталю, вилазь, стріляти буду", - попередив чоловіка начальник карного розшуку Баїр Раднаєв. Петров "виповз через отвір", на нього одягли наручники. Доньки кинулися до батька. За словами Царегородцевої, Раднаєв вдарив зятя головою об одвірок, штовхнув онуку, а саму пенсіонерку вдарив кулаком у груди і схопив за коси. "Тато просив поліцейських, щоб йому дали одягнутися, і сестра підійшла до тата, потім дядько в шкіряній куртці відштовхнув рукою її, вона відлетіла до шафи і вдарилася об кут шафи", - розповідала в суді одна з онучок. Поліцейські це заперечували.

Силовики стверджують, що Лідія Царегородцева нібито погрожувала їм спочатку ножем і кричала, що вже відсиділа 16 років за вбивство. Жодних даних про це в судових документах немає. При цьому жінку часто штрафували за неправдиві виклики поліції - від скарг, що в неї нібито поцупили дрова, а з холодильника печінку, до повідомлень, що з будинку "забрали" та "хочуть зґвалтувати" її доньку.

Саму ж Царегородцеву 2020 року суддя засудив до обов'язкових робіт за те, що вона порізала ногу сусідці косою з погрозою "Вб'ю тебе". 2010 року її починали судити за те, що вона п'яною жбурнула в сусідку через паркан сокирку зі словами "Вб'ю тебе, заріжу" - але справу припинили, оскільки вони помирилися.

За версією поліцейських, ніж вони у Царегородцевої відібрали. Але жінка, захищаючи зятя, налила з чайника окропу в пластмасовий ківш і з погрозами хлюпнула в обличчя Раднаєву.

За словами пенсіонерки, до ножа і ковша вона не торкалася, а випадково перекинула чайник, що стояв на мікрохвильовці, зачепившись за дріт, коли її тягли за волосся. "У будинку на кухні лише одна розетка, тому вони [сім'я] користуються подовжувачами, і на підлозі лежать дроти", - цитували в суді її свідчення. Чайник, на лихо, стояв із відкритою кришкою - адже господиня перед приходом поліцейських заварювала корм поросятам.

Пізніше під час перевірки показань на місці Царегородцева детально показувала, як усе сталося.

Петрова, попри мороз, вивели у двір без теплого одягу. Дочки побігли за ним босоніж. Одна з них описувала в суді, як потерпілий поліцейський прикладав до обличчя сніг, бо в нього пекло лице, а його колега, взявши затриманого за комір кофти, почав "бити обличчя об профнастил", а потім вдарив шокером.

Раднаєва з опіком очей та обличчя на "швидкій" відвезли до лікарні, Петрова - до поліцейського відділку. А вже вдень прийшли за тещею і посадили її під домашній арешт. У підсумку дочці Царегородцевої довелося винаймати адвокатів і їй, і чоловікові. Захисник пенсіонерки наполягав у суді, що вночі поліцейські "фактично втекли з місця події", що свідчить про незаконність їхніх дій і "спробу приховати конфлікт".

Речові докази при цьому ніхто не охороняв - наприклад, ніж, який у неї нібито відібрали, зник, а ківш у свідченнях поліцейських був то зеленим, то "червонуватим".

Питання викликають і слова поліцейських про те, що вони показали пенсіонерці посвідчення. Жінка казала, що вони представилися тільки усно, і на слідстві називала потерпілого Гармаєвим, але, за даними МВС, посаду начальника карного розшуку обіймав Раднаєв. Те, що саме він постраждав, підтвердив ВВС один з правоохоронців.

Суд усі аргументи захисту відкинув і в травні 2024 року засудив пенсіонерку до двох років колонії. Раднаєв просив також стягнути з неї мільйон рублів (10 тис. доларів), але суд стягнув 100 тисяч (одна тисяча доларів). Її родичі від коментарів ВВС відмовилися.

Петрова засудили на місяць раніше. Його звинувачували у дезертирстві, але суд перекваліфікував справу за м'якшою статтею про самовільне залишення частини. Свідчення про вимагання в частині суд розцінив як спробу уникнути відповідальності за самовільне залишення частини та засудив мобілізованого до шести років позбавлення волі.

Провину Петров визнав, але в апеляції просив пом'якшити вирок, розповіло ВВС джерело. У липні апеляційну скаргу Петрова відхилили.

У Росії 2024 року суди почали ухвалювати по 800 вироків на місяць за самоволку, невиконання наказу і дезертирство. Кількість таких справ у судах зросла більш ніж удвічі порівняно з попереднім роком, а загалом від початку війни - перевищила 10 тисяч, підрахувало російське видання "Медіазона". Офіційну статистику за такими справами влада не публікує.

При цьому для мешканців Бурятії ймовірність загинути на війні в Україні нині в 33 рази вища, ніж для москвичів. Такого висновку можна дійти, якщо порівняти останні дані про загиблих росіян, зібрані ВВС, "Медіазоною" та командою волонтерів, зі щільністю чоловічого населення в регіонах.

"Раніше можна було на дострокове ув'язнення вийти, а зараз усі погоджуються на реальний термін, - зауважив знайомий Петрова. - [Оскільки] якщо дають дострокове, то знову на СВО".

"Не всі через гроші туди [на війну] йдуть. У багатьох мобілізованих безвихідь - раз, і відправили. І в чоловіків, тим більше у таких сільських, за фактом оголюється сім'я, - розмірковує співрозмовник ВВС. - Він на СВО не особливо хотів, у нього тут обставини такі, з тещею негаразди, дружина з дітьми, господарство, ноги болять у нього, суглоби. Знаєте, зараз це все байдуже для судів".

Вибір Петрова - відсидіти термін, а не їхати воювати - його дружина підтримала. "Мені навіщо інвалід?"- передає її слова співрозмовник ВВС.

"Вона там взагалі одна лишилася з усім цим, якщо ще й матір посадили. У селах усіх позабирали чоловіків, працювати нікому, і худобу тримають, і треба заготівлю [на зиму]. Дитина в них ще там захворіла, дитину налякали. У селі, вибачте на слові, баби ґвалт кричать через цю ситуацію".

"Через відсутність слідів на снігу"

У підвалі сільського будинку переховувався ще один мобілізований - Роман Євдокимов із сільського поселення Урлукське в Забайкальському краї.

Урлук, зовсім поруч із російсько-монгольським кордоном, був заснований мисливцями за хутром. У XVIII столітті в район примусово переселили старообрядців, а в 1850-ті засилали борців за незалежність Польщі. Один з них, ексстудент Краківського університету, відкрив в Урлуцькій волості завод з виготовлення олії з кедрових горіхів.

Зараз "у кедрівнику" - тобто кедровому лісі приблизно за 50 км від села - живе без зв'язку і заробляє на життя збиранням горіхів колишній мобілізований Роман Євдокимов, розповіли ВВС в адміністрації Урлуцького: "Він для себе пішов і добуває кедровий горіх. Чоловіки юрти собі ставлять там, там і живуть, хтось навіть взимку ходить".

Євдокимов був двічі засуджений за крадіжки: 2012 року поцупив два автомобільні радіатори зі складу запчастин, роком пізніше разом зі спільником виніс із чужого будинку продукти на суму в тисячу рублів, зокрема шість кілограмів цибулі. Обидва рази Євдокимов визнавав провину повністю. У першому випадку суд засудив його до обов'язкових робіт, у другому - до умовного терміну.

Однак загалом, розповіли ВВС в адміністрації села, Роман Євдокимов був "спокійним, відповідальним": відслужив у війську, жив з дівчиною, мав господарство, тримав корів і свиней.

У частині Євдокимов пробув близько місяця і наприкінці листопада звідти самовільно виїхав - чоловік боявся загинути під час бойових дій і на війну йти не хотів. Спочатку він кілька днів прожив зі своєю цивільною дружиною на орендованій квартирі, а потім повернувся до Урлука, де ховався в будинку тещі. "Боявся, якщо він повернеться у свій будинок, то там його знайдуть і направлять назад на службу", - говорила в суді дівчина Євдокимова.

Затримали його 18 січня 2023 року. Військовому комісаріату про те, де саме переховується чоловік, розповіла працівниця адміністрації села. "Він особливо не ховався, приїхав і вдома жив, і все, ми з дільничним приїхали, він забрав його і відвіз", - сказала вона ВВС.

Близькі намагалися переховувати втікача до останнього - зокрема, співмешканець тещі збрехав дільничному, що мобілізований ховається зовсім в іншому місці, і навіть зголосився туди його відвести. Однак була зима, лежав сніг, і дільничний, як описано у вироку, "через відсутність відповідних слідів на снігу, запропонував свідку повернутися в будинок". Повернувшись, поліцейський знайшов Євдокимова у підвалі.

Читинський гарнізонний військовий суд засудив Романа Євдокимова до семи років колонії за дезертирство. Вирок набув сили у квітні 2023 року.

Однак не минуло й року, як уже в лютому 2024-го Євдокимов знову повернувся в рідне село.

Після вироку Євдокимов вирішив усе ж таки поїхати на війну в Україну - тепер уже не як мобілізований, а як засуджений, завербований Міноборони РФ. Чоловік потрапив у той період 2023 року, коли російське міноборони ще діяло за схемою, створеною ПВК "Вагнер": помилування президента, шість місяців на передовій штурмовиком, після цього повернення додому. (Незабаром цю практику змінили - тепер ув'язнені отримують лише умовне звільнення, а служити їх відправляють до кінця так званої спеціальної військової операції).

З огляду на те, що в Росії ані мобілізованим, ані звичайним контрактникам не дозволяють повернутися додому до кінця війни, дивовижним чином, саме завдяки своїй втечі з частини та вироку за дезертирство Роман Євдокимов значно скоротив термін своєї участі в бойових діях - з безстрокового до пів року. Утім, навряд чи це було свідомим планом.

Єдиним документом на руках у Євдокимова після повернення була довідка про помилування. Як раніше вдалося встановити ВВС, більшу частину 2023 року ув'язнені воювали на підставі не контракту, а якоїсь "письмової згоди" на "участь у спеціальній військовій операції" в обмін на звільнення за пів року. Штурмовики не отримували ні статусу військовослужбовця, ні добровольця - тим, хто вижив, не видають ні військові квитки, ні довідки про поранення, ні посвідчення ветеранів бойових дій. Зараз десятки колишніх ув'язнених судяться через це з міноборони РФ.

За словами працівниці адміністрації сільського поселення, вона кілька разів просила Євдокимова з'їздити до військкомату в місто Петровськ-Забайкальський, щоб "відновити документи". Поки що чоловік, за її словами, цього не зробив. Коли він планує повертатися з лісу, чиновниця не знає.

Сестра Романа Євдокимова розповіла ВВС, що перші два місяці після повернення її брат не виходив на вулицю, оскільки в нього дуже боліла голова і йшла з носа кров. Сестра пов'язує це з отриманою контузією - Романа сильно оглушило під час вибуху. Від госпіталізації він тоді відмовився, сказав, що відлежиться.

Зараз її брат, за словами жінки, "рветься туди-сюди" - Євдокимова, який спочатку ховався від мобілізації, війна поламала так, що тепер він хоче назад.

"Трохи випивав, я до нього приїхала, він мене питав: можна я контракт укладу? Я його не пускаю, він і побоюється мене залишати, бо я переживаю через нього добряче, - каже жінка. - Йому і хочеться знову до хлопців, бо там хлопці гинуть, і боїться. Важко йому, що був там".

"Залишив лежати на ґанку"

Попри те, що закінчив 9 класів, читати і писати не вміє; багато років перебуває на обліку у лікаря-психіатра; офіційно не працював, але за усним договором підробляв на пилорамі. Так у вироку суду описували мешканця міста Нікольська Пензенської області 38-річного Олександра Галіна.

У квітні 2023 року Галін одружився. За два місяці його дружині зателефонувала сестра з Москви і попросила їх на кілька днів прихистити племінника - того мобілізували на війну з Україною, якийсь час він провів на фронті, повернувся в частину, а потім утік і тепер ховався від військової комендатури.

Племінник приїхав увечері 27 червня. Наступного ранку Галін із дружиною пішли на роботу, а племінник пообіцяв їм виїхати протягом дня. Однак натомість він залишився в них вдома і напився - спочатку сам, а потім продовжив випивати вже разом із тіткою, яка повернулася.

Сам Галін від алкоголю відмовився, сходив допомогти по господарству сусіду, а повернувшись, сів вечеряти. До цього моменту племінник допився до того, що став лаяти господиню дому і виказувати Галіну "претензії в грубій формі, через те, що він погано розмовляє" - у чоловіка був дефект мовлення після операції в дитинстві.

Галін заступився за дружину і вимагав, щоб гість заспокоївся і "припинив поводитися непристойно", йдеться у вироку. П'яний племінник "на прохання не реагував, продовжував поводитись агресивно і висловлюватися нецензурно", і тоді Галін поліз у бійку. Бійка на кухні тривала кілька хвилин, після чого чоловіки вийшли на вулицю покурити, а повернувшись, стали разом замивати кров.

Господар будинку знову зажадав від племінника дружини забиратися геть, але той відмовився і продовжив знущатися з дефектів мовлення Галіна. Бажаючи спровадити настирливого гостя, Галін знову покликав його на вулицю, де суперечка продовжилася. У якийсь момент, дуже розлютившись через глузування над дикцією, Галін "вирішив його провчити", повернувся до хати, дістав з-під лавки дерев'яну биту і кілька разів ударив нею, зайшовши зі спини. Потім повернувся додому і замкнув зсередини двері.

Вранці Галін визирнув на вулицю і побачив, що родич лежить на ґанку із запеченою кров'ю на голові. "Не знаючи, що робити з останнім, він залишив його лежати на ґанку, а сам почав займатися хатніми справами, оскільки того дня на роботу він не пішов", - сказано у вироку.

Пізніше Галін все ж спробував викликати спочатку "швидку", а потім таксі. На лінії швидкої допомоги його через дефект мови не змогли зрозуміти і кинули слухавку, вважаючи, що дзвонить п'яний, а таксист зажадав оплату наперед і відмовився везти закривавлену людину на інших умовах.

Зрештою за мобілізованим приїхав дільничний - дружині Галіна вдень зателефонували з військової прокуратури, і вона зізналася, що племінник ховається у них вдома. Судячи з усього, саме те, що тітка вирішила його видати, його і врятувало - поліцейський викликав "швидку", і чоловіка нарешті відвезли в реанімаційне відділення з важкою черепно-мозковою травмою.

На момент суду, пів року по тому, потерпілий так і не оговтався до кінця - у суді його представником був його старший брат. У вироку уточнюється, що після травми мобілізований почав заїкатися, у нього з'явилися епілепсія і проблеми з пам'яттю.

Олександра Галіна в лютому 2024 року засудили за статтею про умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю до чотирьох років умовно - суд визнав пом'якшувальною обставиною "протиправність і аморальність поведінки потерпілого".

Чи був племінник дружини, який переховувався в нього, в підсумку комісований після травми, чи його засудили за самовільне залишення частини, у вироку Галіну не уточнюється.

За участю Ольги Івшиної. Редактор - Ольга Шаміна