"Я живу, а донечка на небесах" - розповіді тих, хто пережив вибух будинку в Дніпрі

Трагедія, яка сталася недільного ранку 21 червня 2020 року в Києві, дуже нагадує трагічну історію тринадцятирічної давності.

Холодним, дощовим ранком суботи 13 жовтня 2007 року від вибуху побутового газу в тодішньому Дніпропетровську був вщент зруйнований один з під'їздів багатоповерхівки за адресою: вул. Мандриківська, 127.

Загинули 23 людини. Найменшій жертві було всього п'ять років.

Сьогодні на місці зруйнованого від вибуху третього під'їзду височить меморіальний храм. Його збудували за кілька років після трагічного випадку.

У дворі - скромний пам'ятний знак з іменами всіх 23 загиблих.

Настоятель храму священник Анатолій Хребтов каже, що перші роки по трагедії, люди, які втратили тут близьких, дуже часто приходили на службу. З'явилися серед постраждалих і постійні прочани.

"Зараз збираємося, як правило, на роковини трагедії, спільно молимося за упокій душ тих, хто невинно загинув. Сподіваємося, що наші молитви в храмі, що збудований, як кажуть в народі, на крові, будуть почуті", - каже отець Анатолій.

"Тепер вона - мій янгол-охоронець"

Самі постраждалі неохоче згадують про трагедію. І просять не називати імен.

Одна з жінок, яка втратила сім'ю, розповідає, що досі не оговталася від втрати.

"Перші хвилини по вибуху - то був шок. Ми не розуміли, що трапилося. Чому? Хоча напередодні трагедії в багатьох квартирах будинку щось неладне відбувалося з газовими плитами", - згадує жінка.

"Я пам'ятаю, як за два чи три дні до вибуху ставила вранці чайник на плиту. Як зазвичай, намагалася запалити конфорку. Аж раптом полум'я газу піднялося майже до стелі. Я одразу вимкнула плиту", - розповідає вона.

За її словами, мешканці будинку кілька днів поспіль телефонували до газової служби, аби фахівці перевірили комунікації.

"Але від нас просто відмахнулися. І якби не вибухнуло, все б забулося. Та сталося найстрашніше", - каже постраждала.

Її сусід по будинку втратив у 2007 році доньку.

"Життя назавжди розділилося. Перші роки не хотілося жити. Для кого? Для чого? Я живу, а моя красуня донечка злетіла на небеса", - не ховає сліз чоловік.

Він згадує, що одразу ж після вибуху з ними працювали психологи, інші фахівці.

"Ми ж втратили рідних, житло, документи. Зрозуміло, що найрідніших ніхто не поверне. Але варто віддати належне міській владі - фахівці з рідних служб в одному місці - штабі, який розташували поблизу від зруйнованого будинку, - оперативно вирішували всі наші питання", - каже чоловік.

За його словами, постраждалим у найкоротші терміни відновили документи, допомогли з тимчасовим житлом, відкрили благодійні рахунки.

"Я вдячний кожному, хто тоді допоміг. Від держави особисто я отримав компенсацію, на яку зміг придбати нову квартиру. Це, звісно, непогано, бо від старої нашої квартири нічого не лишилося, але ж донечка… Тепер вона - мій янгол-охоронець", - розповідає він.

"Калюжа прямо на очах стала червоною від крові"

Тодішній оператор одного з дніпровських телеканалів Роман Малко одним з перших приїхав на місце трагедії.

За словами чоловіка, усе, що відбувалося тоді і протягом двох тижнів поки тривала рятувальна операція, назавжди закарбувалося в його пам'яті.

"Ми з журналістом збиралися на якусь рядову зйомку, аж раптом повідомили про вибух побутового газу десь на набережній Перемоги. Звісно, ми негайно рушили туди. Приїхали навіть трохи раніше медиків та рятувальників", - згадує події тієї суботи Роман Малко.

За його словами, рятувальники спочатку виглядали дещо розгубленими і здавалося, що не знали, за що їм хапатися в першу чергу.

"Можливо, в них був шок, адже під'їзду, де ще кілька хвилин раніше жили люди, просто не було. Пам'ятаю, що звернув їхню увагу на величезну бетонну плиту, під якою була калюжа. Вона прямо на очах стала червоною від крові. Значить, там хтось був. Але рятувальники її не підняли одразу. Коли ж підняли, було вже запізно - дістали лише тіло чоловіка", - згадує Роман.

У Києві, 21 червня, рятувальники, на його думку, діяли дуже оперативно, чітко та злагоджено.

А тоді, 13 жовтня 2007 року, чоловік домовився з господинею приватного будинку, що кілька днів поживе в неї на горищі. І знімав з маленького віконечка на камеру все, що відбувалося біля зруйнованого будинку.

"Ніколи не забуду один випадок. За кілька днів знімав майже без перерви. Сотні людей бачив крізь об'єктив. І чомусь запам'яталася одна дівчина. Я точно бачив, що вона кілька разів потрапляла в кадр. Коли ж правоохоронці попросили передивитися мої записи, бо шукали ту зниклу дівчину, на відео її не було!", - згадує він.

"Я ледь не втратив розум тоді, адже чітко пам'ятав її. Показав пошуковцям кадри, на яких вона мала бути. Але її не було", - додає Роман Малко.

Про ще одну містичну історію розповів викладач одного з дніпровських вишів, науковець та перекладач Олег Дакаленко.

"Уявіть собі - напередодні трагедії я бачив одну із загиблих. Вона працювала у нас медичною сестрою. У п'ятницю, 12 жовтня, зайшла до мого кабінету, запропонувала виміряти тиск. Про щось таке буденне розмовляли. А коли прощалися, сказав їй, як зазвичай: "До зустрічі!". А вона так впевнено, ніби щось відчуваючи, відповіла, що більше не побачимося", - говорить Олег Дакаленко.

"Хтось із колег переповів, що тієї страшної суботи, вранці, буквально за кілька хвилин до вибуху, вона відправила чоловіка з дитиною до магазину… Виходить, врятувала їх".

"Нові й нові списки загиблих"

Директор Дніпропетровського обласного центру екстреної медицини та медицини катастроф Радій Шевченко теж дуже добре запам'ятав той трагічний день, адже напередодні він разом із родиною відзначав ювілей батька.

А наступного дня, саме в суботу, 13-го, повертався з Луганщини до Дніпропетровська.

Він розповідає, що спочатку до обласної клінічної лікарні імені Мечникова доставили двох постраждалих. А потім, на жаль, знадобилася тільки допомога психологів, психотерапевтів та психіатрів.

Адже протягом двох тижнів рятувальники діставали з-під завалів тільки тіла загиблих.

"Тож щоранку мені доводилося особисто вивішувати все нові і нові списки загиблих у холі оперативного штабу, який розмістили неподалік від місця трагедії, в загальноосвітній школі", - пригадує медик.

За його словами, бригади були готові будь-якої миті рятувати тих, хто вижив. Але медики були безсилі.

"Травми, яких зазнавали люди, були несумісні з життям. Миттєві смерті…" - підсумовує Радій Шевченко.

І додає: з кількох десятків медиків, які брали участь у рятувальній операції, державну нагороду, орден княгині Ольги, отримала старший фельдшер Валентина Ващенко. Кілька років тому вона померла.

Як склалися долі постраждалих?

Колишня заступниця міського голови Дніпропетровська Олена Лозенко, яка координувала допомогу та матеріальну підтримку постраждалим, згадує: міська і обласна влади зразу організували харчування постраждалих, їм надали теплі речі та виділили місця тимчасового перебування.

Загалом постраждалими від вибуху побутового газу в Дніпрі визнали 400 людей.

"Аж до нового, 2008 року, постраждалі жили в готелі "Дніпропетровськ". Це був їхній тимчасовий прихисток до тих пір, поки люди не придбали собі нове житло", - розповідає Олена Лозенко.

За її словами, тоді навколо трагедії та допомоги постраждалим об'єдналися влада всіх рівнів, бізнесмени, різні політичні сили, просто небайдужі громадяни.

"Було відкрито кілька благодійних рахунків, у тому числі, персональних, на кожну постраждалу родину. Була опрацьована формула виплати грошової компенсації постраждалим. Звісно, ніхто не поверне людям їхніх найближчих, але підтримка з боку держави, просто небайдужих містян, була дуже суттєво", - згадує Олена Лозенко.

За її даними, усі постраждалі отримали від держави допомогу. Щоправда, історія з отриманням житла розтягнулася на довгі роки.

Одразу після трагедії тодішній президент України Віктор Ющенко доручив збудувати для тих, хто втратив житло на Мандриківській, 127, новий будинок.

Проте через бюрократичну та юридичну тяганину, житловий будинок здали в експлуатацію лише в 2013 році.

Багато постраждалих не могли чекати, коли буде збудоване житло і придбали квартири на вторинному ринку нерухомості.

А 32 родини, які об'єдналися в житловий кооператив "Мандриківська, 127", за шість років по трагедії в'їхали в новий будинок. Його звели в тому ж районі, що і зруйнований вибухом. Так захотіли самі постраждалі.

"Ми довго шукали місце, розглядали прийнятні варіанти. Бо хотілося все-таки кошти, отримані як компенсацію від держави, вкласти у будівництво саме нового житла", - розповідає голова кооперативу "Мандриківська, 127" Лілія Шаповал.

"Забудовник надав лояльні умови придбання: квадратний метр тоді обійшовся у $650. Зважаючи на суми виплат, а також на площі нових квартир та ціну за квадратний метр, ми змогли собі це дозволити", - додає вона.

Вироки

На лаві підсудних опинилися троє працівників "Дніпрогазу".

Колишній перший заступник керівника підприємства Максим Сорокин та колишній головний інженер Сергій Бачурин отримали 3,5 року позбавлення волі та заборону протягом певного часу обіймати посади в галузі газопостачання.

Колишнього майстра служби підприємства Максима Мурзина позбавили волі на 4,4 року. Після відбуття покарання суд заборонив йому обіймати керівні посади в газопостачальних підприємствах протягом трьох років.

А от справу проти екскерівника ВАТ "Дніпрогаз" Ігоря Іванкова, яку спочатку виділили в окреме провадження, згодом закрили через завершення строків давності.

Улітку 2019 року Верховний суд України відмовив у касаційній скарзі постраждалим. Вони вимагали, аби Іванков таки опинився на лаві підсудних.

Ви завжди можете отримувати найважливіші новини в месенджер. Достатньо лише підписатися на наш Telegram або Viber!