Українська діаспора: випробування «гетьманством»
|2011-02-07, 14:28
МЗС України почав втілення кроків з реалізації своєї обіцянки «попрацювати над тим, щоб допомогти українській общині в Росії створити нову всеросійську впливову і ефективну громадську організацію, яка б захищала культурно-освітні і інші права етнічних українців, які є громадянами РФ».
Проведення 5 лютого у посольстві України зборів керівників українських організацій та й просто активістів громадського руху стало важливим початком цієї роботи.
Рішення зібрання назвати «результатом» важко - всього навсього «прийнято рішення про намір створити організаційну групу, яка займеться підготовкою з'їзду, де буде вирішена подальша доля нової всеросійської громадської організації українців, а також обране її керівництво».
Важливим досягненням можна назвати хіба що сам факт такого зібрання - вперше за 3 роки і в такому представницькому складі (крім вищеназваних учасників були також Посол і директор департаменту МЗС по роботі з закордонним українством, який спеціально приїхав на цей захід). Для деяких лідерів українських організації це було нагодою нарешті побачити один одного, висловити особисто свої міркування на поточний стан діаспори і на останні події навколо неї.
Що відбувається в українській діаспорі в Росії? Чи потрібна їм нова організація? Як її можна створити? Хто її очолить? Наскільки ефективні існуючі організації? Як співпрацювати з Українською державою?
Ці та багато інших питань піднімались в ході дискусії яка була дуже гострою і могла конкурувати з політичними ток-шоу на українських телеканалах. Тут, так само як і в Україні, відобразилась вся багатоманітність поглядів: критика існуючих реалій в діаспорі, заклики «інтенсифікувавати, розширити, поглибити» і т.п.; у дискусіях зіткнулись патріоти, реалісти та фантазери (прихильники відновлення СССР). Правда, до бійки - як це сталось на з'їзді росіян в Києві, не дійшло.
Скласти уявлення про суть протиріч можна хоча б з листів українців Новосибірська та Кубані (подані в кінці тексту). Вони лише підтверджують і справжню мету зборів 5 лютого - це зміна співголови Організації українців Росії Валерія Семененка (їх два - ще є Василь Бабенко).
Багатьох у владі - як в Києві, так і у Москві, не влаштовує активна позиція Семененка з низки питань україно-російських відносин. Прямо про це сказав міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, звинувативши ФНКА УР у політичній діяльності.
Справедливості заради варто сказати, якщо керуватись критеріями С.Лаврова про політичну діяльність, то разом з ОУР також варто закривати і Донецьке земляцтво чи об'єднання «Київська Русь»: на виборах 2004 та 2009 року їх члени активно агітували за конкретного кандидата (проводили з'їзди, брали участь та самі організовували прес-конференції на провідних інформаційних майданчиках Москви і т.п.).
Та й тепер продовжують активно виступати за створення союзу України, Росії і Білорусі і отримують від РФ державні гранти на свою діяльність.
Сам Семененко свою політичну діяльність заперечує і говорить, що діє виключно в освітньо-культурній сфері (історія, українські школи чи Бібліотека української літератури нічого спільного з нафтою-газом чи підтримкою російської опозиції звичайно не мають).
Проте в будь якому випадку час перебування В.Семененка на посту «головного українця Росії» закінчуються - Києв та Москва не хочуть бачити на цій посаді людину, яка буде дратувати офіційну владу гучними заявами. І якщо поставлена мета його усунути, то у протистоянні «Семененко VS влада Росії» він не має жодних райдужних перспектив: російська влада і не такі потужні персони та організації «перемолола» (ЮКОС-Ходорковський, Березовський і т.п.) і не поперхнулась. Та й сам Семененко говорить, що готовий скласти повноваження, аби тільки не ліквідували ОУР.
До речі про ОУР - прогнозую, що її таки не закриють. Про це може свідчити хоча б те, що Верховний Суд повернув справу до суду районного. По-друге, доказова база слабка, звинувачення «притягнуті за вуха», а в ОУР є досить вагомі контраргументи. А по-третє, резонанс від ліквідації останньої української загальнофедеральної організації буде таким значним, що суттєво нівелює результати роботи в інших напрямках україно-російських відносин.
МЗС Росії цей ефект хоче мінімізувати, а тому всіляко сприятиме збереженню організації.
Але ОУР збережуть тільки за умови, якщо організація стане лояльнішою і В.Семененка усунуть від керівництва - по суті, саме тому Верховний суд і зробив майже піврічну відстрочку рішення про ліквідацію ОУР. За цей час необхідно визначитись з новим керівництвом ОУР, або створити іншу організацію.
Що далі?
З нинішньої ситуації навколо української діаспори в Росії усі сторони повинні зробити висновки. Висновок перший, для діаспори - «МУХИ ОКРЕМО, КОТЛЕТИ ОКРЕМО».
Справа в тому, що найбільш небезпечним для діаспори, як показала практика, є її використання офіційною владою у Києві. Інтереси ці, як видно, з часом змінюються, а ось українці закордоння залишаються зі своїми проблемами наодинці .
Так було в період з 2004-2009 рр: саме тоді українська влада просила діаспорян проводити тематичні виставки, «круглі столи» на різні історичні теми і т.п. При нинішній же владі ці теми більше неактуальні, інтереси змінились, а ось діаспора виявилась «крайньою».
Хочеться вірити, що цей досвід стане для діаспори «щепленням» від спокуси у подальшому гратись з державою у політику. Натомість вона більше зосередиться на культурно-освітній складовій своєї роботи. Більше залучатиме молодь - бо такими темпами українські організації можуть залишитись найближчим часом взагалі без своїх людей. Але для цього треба, відповідно, удосконалювати свої методи роботи і йти в ногу з часом - щоб відповідати запитам нинішньої молоді.
Українським організаціям бути б ініціативнішими і активнішими у реалізації своїх прав та бажань. Як в приватній розмові зауважив російський дипломат, який працює на українському напрямку в російському МЗС, ніхто не збирається українцям забороняти збиратись, об'єднуватись, організовувати свої школи, відкривати свої ЗМІ і т.п. Але і з Москви ніхто не збирається їм примусово щось створювати. Іншими словами, ініціатива має йти знизу, а не зверху.
Подібна ситуація і з українським телебаченням в Росії: наші телеканали чекають, що має бути рішення зверху, а потім «прийде дядько» (варіанти - президент, прем'єр чи міністр), замість них все подбає і "за ручку приведе у Росію". Але при цьому ніхто з цих телеканалів чомусь не пробував самостійно заходити в регіональні російські кабельні мережі.
Та й навіть піднесена "на тарілочці з блакитним обідком" готова домовленість президентів ще у березні минулого року державним (!) НТКУ до цього часу так і не реалізована.
Висновок другий, для влади - «ТАК ДАЛІ ЖИТИ НЕ МОЖНА»
Києву, по-перше, необхідно реорганізувати саму схему роботи з діаспорою (у Росії - так точно). Для цього варто проаналізувати хоча б досвід тієї ж Росії. У поправках до Закону "Про державну політику РФ щодо співвітчизників за кордоном", які Держдума прийняла у першому читанні, відображається головна суть - «перехід від гуманітарної допомоги співвітчизникам до партнерства і співробітництва».
Простими словами це означає, що тепер організації співвітчизників, якщо захочуть отримати підтримку, повинні будуть показати конкретні проекти, довести їх доцільність і потім продемонструвати реальну роботу. Відповідно, це призведе до конкуренції між організаціями - а конкуренція, як відомо, рушій прогресу. Також Москва тепер ставку робитиме на розширення мережі організацій співвітчизників і збільшення їх кількості (по аналогії з мережевим маркетингом).
Очевидно, що в основу законопроекту лягли поради російських експертів - аналізуючи внутрішню боротьбу за звання «головного росіянина» в Україні (а чим вищий статус, тим більше грошей можна просити на свої проекти), вони неодноразово рекомендували МЗС підтримувати лише конкретні проекти, а не організації.
При такій схемі, звичайно, суттєво зростає роль (а зрештою - і відповідальність) МЗС та особливо - посольств за кордоном. Останні на місці і повинні - в тісному і постійному контакті, координувати роботу з усіма організаціями співвітчизників: самостійно, а не покладаючись на особливості того чи іншого керівника будь-якої діаспоральної організації.
Києву також варто змінити сам підхід до роботи з діаспорою - підтримувати не організації, а конкретні проекти. В результаті сильні організації залишаться, а слабкі відпадуть.
По-друге,співпраця Української держави та діаспори (і не тільки в Росії) - дорога з двостороннім рухом: якщо Україна хоче, аби діаспора була помічником та провідником її інтересів в інших країнах, то і Київ має допомагати діаспорі. І тільки тоді українська влада матиме моральне право ставити якісь вимоги (щодо кадрового складу організацій чи суті діяльності діаспоральних організацій). А оскільки зараз для діаспори нічого не робиться, то і вона не відчуває перед Києвом жодних зобов'язань.
Ніхто ж, наприклад, не чув, щоб російська діаспора в Україні (чи в Німеччині чи будь-де ) висувала Кремлю вимоги повернути чесні вибори, надати опозиції право брати у них участь, чи засуджувала дії президента у зв'язку з російсько-грузинською війною. А все тому, що російські співвітчизники розуміють, що їх елементарно можуть позбавити підтримки.
Але і в Росії є чимало позитивних ініціатив української діаспори, підтримати які важливо хоча б на початковому рівні - і тоді буде чим пишатись. Так, поступово активізується молодь Москви, Саратова, Курська, Новосибірська і інших міст (навіть на вищезгаданому засіданні посол відзначив їх значну кількість).
Хмельницьке земляцтво, наприклад, (це ще одна форма об'єднання українців у Москві) сприяє економічному співпробітництву своєї Батьківщини з Росією (за її участі підписана угода про співпрацю між Хмельниччиною і Московською областями, в найближчий час плануються деталізовані угоди між окремими містами цих регіонів), щорічно в одному з найбільших готелей Москви організовують для земляків культурні вечори і т.п.
А скільки таких ініціатив по регіонах? Їх багато, але, на жаль, про них мало хто знає - як у Москві, так і в Україні. Та й проводяться вони переважно на ентузиазмі своїх членів, без участі і допомоги Української держави.
Вагомим наслідком нинішніх скандалів з українською діаспорою в Росії, сподіваюсь, стане те, що нинішня влада в Україні нарешті зверне увагу на своїх земляків за кордоном і буде вимушена налагодити контакт з нею.
Бо інакше ситуація, коли відносини держав стають заручниками окремих осіб, не зміниться і в майбутньому повториться ще не раз. І не тільки в РФ.
П.С. Користуючись нагодою хочеться також нагадати сенатору Ради Федерацій від Камчатки Борису Сорокіну про його обіцянку сприяти відкриттю в регіоні української школи. Якщо українці Камчатки цього, звичайно, захочуть.
