Архіви 2010-12

Про «тоталітаризм ЄС» і злочини тоталітаризму

Перш ніж розійтися на Різдвяні канікули, Європейська комісія вирішила розібратися з історичною справедливістю і відхилила пропозиції низки країн криміналізувати заперечення злочинів Сталіна. Міністри закордонних справ Болгарії, Чеської Республіки, Угорщини, Латвії, Литви та Румунії звернулися із листом до Комісара ЄС з питань юстиції Вів'єн Федінг, у якому пропонували ухвалити рішення, щоб «заперечення будь-яких міжнародних злочинів розглядалося за подібними стандартами, які не дозволяють відновити сприятливі умови для відродження тоталітарних ідеологій».


stalin

Компартія Росії вшанувала ювілей Сталіна 21 грудня 2010 року у Москві покладанням квітів.

Єврокомісія відмовилася від такого кроку, оскільки у запереченні злочинів тоталітарного минулого «важко знайти спільний критерій», і це має вирішуватися у законодавстві країн на національному рівні. Пропозиція колишніх соціалістичних країн надійшла у відповідь на вимогу ЄС, аби ті країни ухвалили законодавство, яке криміналізує розпалення ненависті, тривіалізацію чи заперечення низки міжнародних злочинів, зокрема Голокосту.

Проте те законодавство не криміналізує злочини комунізму, число жертв яких перевищує кількість жертв навіть нацизму.

На цю суперечність звернули увагу двоє науковців, які надрукували статтю у Wall Street Journal під назвою «Тоталітарний ЄС». Джекоб Мчангама та Аарон Родес твердять у підзаголовку, що «Демократії не забороняють образливих промов, навіть якщо це заперечення Голокосту чи злочинів Сталіна». Вони твердять, що непослідовність законодавства ЄС у цьому питанні є кричущою і призводить до «драконівських обмежень свободи слова» навіть там, де йдеться про легкі форми заперечення злочинів.

Для прикладу наводиться випадок, коли німецький суд засудив вчителя, який у приватному листі до історика поставив під сумнів роль Гітлера у Голокості, хоча і не заперечував факт Голокосту як такий. Європейський суд з прав людини підтвердив законність рішення німецького суду.

Автори статті називають такий підхід ЄС подвійними стандартами, оскільки якщо законодавство має на меті запобігати відновленню тоталітарних ідеологій, то було б «збоченням оминути комунізм».

На їхню думку, заборона на заперечення Голокосту могла бути виправданою після Другої світової війни у Німеччині та Австрії, але тепер вона лише надає штучну можливість тим, хто заперечує Голокост, твердити, що їхні аргументи заборонено оприлюднювати. Таким чином, у країнах «консолідованої демократії» у ЄС було б ефективнішим давати інтелектуальну відсіч тим, хто заперечує Голокост, ніж «затикати їм рот» юридично. Те саме стосується і всіх інших міжнародних злочинів, твердять Джекоб Мчангама та Аарон Родес. На їхню думку, заборона у ЄС на заперечення будь-яких міжнародних злочинів уподібнює Євросоюз до саме тих тоталітарних режимів, які існують у Північній Кореї чи Ірані, де теж забороняється альтернативна інтерпретація історії.

На що не звертають увагу автори статті і Євросоюз, це те, що у Східній Європі є низка «не консолідованих демократій», а також «керованих демократій», де заперечення злочинів комунізму є напівофіційною політикою. Більше того, суперечність у ставленні Європи до злочинів комунізму дає можливість апологетам Сталіна закидати критикам сталінізму спроби перегляду наслідків Другої Світової війни і мало не відбілювання нацизму.

З одного боку, ПАРЄ засудила злочини комунізму, прирівнявши їх до злочинів інших тоталітарних ідеологій, а з іншого, Єврокомісія виявила певну непослідовність, очікуючи від країн Східної Європи ухвалення законодавства, яке виникло з повоєнного досвіду Німеччини та Австрії, але відмовляючись інкорпорувати у своє законодавство історичні реалії, важливі для всієї Східної Європи.

Досвід України у забороні заперечення Голодомору геноцидом українців засвідчив неефективність такого кроку в одній країні без ширшого європейського консенсусу. Проте саме такий досвід міг би стати прикладом для ЄС, чому чинне європейське законодавство варто або збалансувати, або скасувати загалом, як пропонують автори статті у Wall Street Journal.

Quo Vadis Україно? Aбо безвихідь багатовекторності

UNIAN

Президент України Віктор Янукович цілує ікону під час Подячного молебну УПЦ МП з нагоди завершення 2010 року, в Києві, 24 грудня 2010 р. Фото УНІАН.

Ще рік тому половина політично активних українців могла сподіватися, що після нових виборів Україна нарешті отримає зелену дорогу до вступу у НАТО і Євросоюз, як це зробили країни Балтії і Центральної Європи. Справді, міжнародні організації ставили Київ у приклад країнам колишнього СРСР через здобутки свободи слова і вільні вибори.

Інша половина політично активних виборців сподівалася, що до влади нарешті прийде нова влада, яка наведе лад у країні і жити стане краще «вже сьогодні». Перемога Віктора Януковича дала тій частині виборців надію на проведення необхідних економічних реформ і усунення уявного дисбалансу у відносинах з Росією.

Чи можна вважати на кінець 2010 року, що Україна визначилася з вибором?
Центр з європейських реформ Євросоюзу оприлюднив у жовтні доповідь під заголовком «Україна відвертається від демократії та ЄС», де твердилося: Україна замикається у собі і стає дедалі більше авторитарною; президент придушує незалежні ЗМІ, опозицію і концентрує владу; прогрес у напрямку ЄС буде дуже повільним.

Нова стаття автора дослідницького центру Томаша Валашека запитує: «Чи втратила Україна апетит до реформ?». Автор вже не ставить під сумнів, що президент і далі посилює свої повноваження, але й констатує призупинення економічних реформ.

Він вказує, що Київ порушив умови МВФ щодо повернення ПДВ в Україні; зупинив реформування Нафтогазу України при додатковому обтяженні компанії боргами РосУкрЕнерго; вдарив по імпортерах нафтопродуктів безглуздим 40%-им митом; покарав вітчизняні компанії, які розробляють газові і нафтові родовища в Україні додатковим податком.

Парадоксально, все це відбувалося на фоні покращення відносин з ЄС. Україна отримала «дорожну мапу» для майбутніх безвізових подорожей українців до ЄС. Київ також відновив переговори про зону вільної торгівлі з ЄС після того, як делегація ЄС пригрозила їх зупинити взагалі.

Валашек доходить висновку, що Україна здатна при новій владі ухвалювати складні рішення, якщо постає під суттєвим тиском, і радить західним урядам вимагати реформ, користуючись останнім важелем впливу на Україну - позиками МВФ.
Чи сприймуть у Києві таке «лікування»?

Гроші можна позичити і в Росії, яка не буде до того ж обумовлювати позики дотриманням прав людини, свободи слова і демократичних виборів. Але розплачуватися можливо доведеться газопроводом, цілими індустріями Сходу України і, врешті, суверенітетом. У Новому році Києву доведеться шукати відповідь на це запитання.

Припущення про «білорусизацію» Україну є радше передчасними. Це невигідно ні Росії, ні ЄС. І сам президент Янукович не висловлював бажання побачити своє ім'я у логічному ряду Лукашенка - Кастро - Чавес.

Британський Economist прийшов до висновку про «путінизацію» Східної Європи, лідером якої є Україна, яка буцімто прагне відтворити російську модель керованої демократії. Але Банкова розуміє, що «Україна - не Росія», і для керованої демократії бракує головного чинника - невичерпного ресурсу природних копалин, які можна продати на Захід, і за ці гроші «обміняти» громадянські свободи свого виборця на економічний добробут.

Британський дослідник і експерт Європейської ради з міжнародних відносин Ендрю Вілсон запропонував компромісний варіант «фінляндизації» України: "Гра в балансування між Росією та Заходом дозволяє еліті залишатися при владі і зберігати олігархічну економіку в (за інших умов) шкідливій рівновазі напівреформ. І Росія, і Захід достатньо в цьому зацікавлені, аби підживлювати таку гру в баланс".

Мова йде про те, що на відміну від країн Центральної Європи, Україні варто піти шляхом Фінляндії, яка є членом ЄС, але не є у НАТО. Але «фінляндизація» є все одно однозначним цивілізаційним вибором на користь ЄС.

Отже, вибір України у 2011 році окреслюється, з одного боку, неспроможністю йти еволюційним шляхом Центральної Європи у напрямку НАТО-ЄС, а з іншого, загрозою зійти на шлях «путінизації» чи «білорусизації». Чи засвідчує, це також, що риторика Києва про багатовекторність зовнішньої орієнтації України лише приховує неспроможність або небажання здійснити вибір?

Wikileaks про принади газових посередників

Президент Бєрдимухамедов

Веб-сайт Wikileaks оприлюднив нові повідомлення американської дипломатичної пошти щодо практики газових оборудок, які опосередковано стосуються України.
Цього разу американські дипломати міркували під грифом "конфіденційно" про роль компанії посередника Ітера і її практику полагодження контрактів у Туркменистані.

Мова йде про ймовірний подарунок Ітери президенту Бєрдимухамедову - розкішної яхти вартістю близько 60 мільйонів євро.

У конфіденційному листі американського посла, написаному у жовтні 2008 року, вказувалося, що Ітера «без сумніву прагне отримати контракт на пошуки газу у Туркменистані, особливо на морському дні, і яхта звичайно є чудовим заохоченням до згоди надати такий контракт».

У вересні 2009 року Ітера таки отримала контракт від туркменського уряду на розробку частини шельфу Каспійського моря.

Базована у Лондоні неурядова організація Global Witness звернулася за поясненням до Ітери у її московському представництві і отримала негативну відповідь: «Ця інформація немає нічого спільного з правдою, і ми не коментуємо чуток».

Ітера була посередником, який постачав газ в Україну з 1994 по 2003 рік, після чого цим займалася компанія РосУкрЕнерго. У попередній оприлюдненій переписці дипломатів цитувався співвласник РосУкрЕнерго Дмитро Фірташ, який твердив про співпрацю з Ітерою колишнього прем'єр-міністра Павла Лазаренка та Юлії Тимошенко.

Американські дипломати згадують, що і сам Фірташ використовував Ітеру в певний момент для газових оборудок:

«Газові посередництва - РосУкрЕнерго, ЄвроТрансГаз та Ітера були корисні для Фірташа, але не завжди служили очевидним економічним цілям».

У 2007 році українське керівництво знову розглядало можливість використання Ітери як газового посередника. Екс-голова ВАТ "Укрнефть" Олег Салмін заявив тоді часопису «Дело», що «результатом переговорів прем'єр-міністра Віктора Януковича та глави компанії Ітера Ігоря Макарова може стати крах монополії РосУкрЕнерго, а Україна одержить нового постачальника природного газу».

У записах американських послів ставиться під питання, чи Україна взагалі може позбутися схеми, за якою у торгівлі газом з Росією присутні посередники.

Організація Global Witness вважає, що покласти край підозрам і звинуваченням у тіньових оборудках може лише приєднання країн, які торгують газом, до так званої "Ініціативи щодо забезпечення прозорості у видобувних галузях".

Прецедент Wikileaks: Ассандж і анонімність світової павутини

Джуліaн Ассандж викликав бурхливу реакцію через публікацію секретної досі інформації, яку він оприлюднив на веб-сайті Wikileaks.

Він називає себе «воєнним кореспондентом», і значна кількість оприлюднених документів стосується війни в Іраку та Афганістані. Проте навіть частини документів з американської дипломатичної переписки вистачило, щоб зчинити сенсаційні заголовки у пресі - стосовно Східної Європи загалом, і Росії та України, зокрема: «Росія - мафіозна держава», Україна стане мафіозною державою, Українського Фірташа розпитують про зв'язки з мафією.

Прем'єр Путін був змушений відповісти на оприлюднену інформацією туманним натяком, що Wikileaks могли навмисне ввести в оману, щоб кинути тінь на добре ім'я політиків.

Прихильники Джуліана Ассанджа вважають його мужнім борцем за правду. Критики звинувачують його у безвідповідальності за оприлюднену інформацію, яка може призвести до загибелі людей, що перебувають у зонах конфліктів і виявилися викритими на веб-сайті у контексті, що може загрожувати їхньому життю.

Як заявив Бі-Бі-Сі український журналіст Олег Єльцов, відомий викривальними розслідуваннями, ефект Ассанджа буде мати величезну виховну роль для владоможців, які досі могли почуватися безкарними:

«А я в захваті від того, що зробив Асcандж. Я вважаю, що ця акція, поява таких документів матиме величезну виховну і пропагандистську роль. Виховну - для політиків, щоб вони завжди пам'ятали, що у цьому інформаційному світі не тільки "великий брат" дивиться за кожним громадянином, але і громадяни можуть подивитися на "великого брата"».

Справді, досі існували низка веб-сайтів, які почали використовувати викривальну інформацію користувачів Інтернету з метою подолати такі соціальні вади як корупцію. Wikileaks створило взірцеву модель, яка довела успіх цього підходу (можливість анонімності викриття корупції).

Навіть якщо «воєнного кореспондента» Джуліана Ассанджа змусять замовкнути, він має всі шанси залишитися у громадській свідомості інтернет-еквівалентом «Робіна Гуда» у світовій павутині - такому собі глобальному «Шервудському лісі», переповненому корумпованими політиками.

Його виклик світовому «шерифу» простий: «США повинні зрозуміти, що світ очікує, чи США будуть розслідувати злочини, викриті Вікілікс, чи США будуть розслідувати людину, яка їх викрила».

На запитання Бі-Бі-Сі, чи він не боїться за своє життя, Джуліан Ассандж відповів: «Сміливість - це не відсутність страху, сміливість - це розуміння, чого слід боятися». Чи знайдуться його послідовники в Україні?

BBC © 2014Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS